Про що мовчать мури Дубенського замку
Автор : Людмила Марчук
Цей замок за усі п’ять сторіч ні разу не був взятий жодним ворогом. І тут, на його території, не пролилася кров жодного з князів чи воїнів. Хіба що там, за мурами… Річка Іква тоді була повноводна. Не така як тепер. Тож у ровах під мурами була глибока вода. Вхопиться татарин коневі за хвоста, сховається за конем і пливе непомічений. Тож князь Острозький велів вмурувати у дно ровів залізні палі. Ворожі коні натикалися на палі й гинули разом з хижими нападниками…
Замок князів Острозьких та Любомирських стоїть як неприступна фортеця й сьогодні. Хоча незмінними залишилися лише його міцні муровані стіни. Бо всередині споруда таки зазнавала змін, передаючись у спадок від одного до другого князівського покоління, добудовуючись і перебудовуючись, переживши часи слави і занепаду, смути й повного запустіння. Проте замок вистояв п’ять сторіч! І сьогодні, у сторіччі ХХІ-му (чи марилось таке князям Острозьким?), гостинно відчиняє двері туристам, любителям старовини.
Каземати
У мурах казематів, що розташовані в підземеллі палаців князів Острозьких та Любомирських, сиро й прохолодно. Півтемрява. Сонячне проміння пробивається лише у манюсінькі загратовані віконця.
Коли ж із казематів пробиратися далі, куди веде підземний хід, то темряву розсікають почеплені обіч стін ліхтарі, що формою нагадують середньовічні факели. Тут залишки оборонної стіни й частина підземного ходу, що веде до Луцької вежі. Екскурсоводи розповідають, що колись у цих казематах гетьман Литви Костянтин Острозький і усі його послідовники зберігали зброю, а ще трофеї, які здобували у битвах з татарами чи московитами.
Князь Костянтин пишався своєю колекцією зброї – здобутої у боях, ще подарованої та вилитої у власній зброярні – і не раз демонстрував її перед іменитими гостями. Три гармати з княжої колекції, вилиті у княжій зброярні дотепер стоять на подвір’ї замку.
Підземні ходи, які на сьогодні вдалося відкопати, такі просторі, що ними безперешкодно міг би промчати на коні вершник. І у давнину мчали тут вершники. Коли не могли втримати оборону на оборонному валу, то ховалися в замок і підземелля.
Були ці ходи дво-, а то й триярусними. В часи князів Острозьких було тут ціле підземне місто з великими запасами зброї, продуктів та напоїв на випадок довготривалої облоги замку. Вороги ззовні чули лише цокання копит та іржання коней і ніяк не могли второпати, де ж ті коні, куди щезають оборонці фортеці та мешканці міста.
За умовною картою, яку створили історики, орієнтуючись на ті частини підземних доріг, які в різних частинах міста виявлені місцевими мешканцями, можна сказати, що підземні путівці пролягали вздовж і впоперек міста Дубно – від Дубенського замку, збудованого і освяченого 1492 року, Луцької брами XVI століття до костелу Бернардинів та Спаської церкви початку XVII століття. Усі ходи ведуть від і до замку.
Опинитися в підземеллі одному, було б напевно-таки моторошно. Проте заблудитися тут неможливо. Ходи підземелля, які колись вели до Луцької брами і далі – замуровані. До двадцяти метрів лежать вони у глибині землі. Один рівень у 1934 році замурували поляки, а другий у 1967-му – радянські війська.
Проте історики певні, що ходи ці є. Й існує ймовірність, що з часом, при належній організації підземних археологічних робіт і коштах на це, їх розкопають і відновлять для новітніх туристів бодай один підземний маршрут.
Стіни і дорога, високі й розлогі сходинки в підземеллі добротно вимощені з каменю. Кажуть, що тодішні будівничі використовували спеціальний розчин, до якого вбивали тисячі курячих яєць. Завдяки такому розчину і тримаються підземні дороги у два, а то й у три поверхи століттями. Подейкують, що у котромусь з мурів поляки заховали скарб. Проте, де саме, ніхто не відає.
Як і частина підземелля, у Дубенському замку повністю розчищені декілька великих залів підземної частини палацу князів Острозьких. Відреставровані стіни. Тут діє експозиція, на споглядання якої треба мати міцні нерви. Тут бо експонуються знаряддя тортур, які використовували в епоху Середньовіччя і в пізніші часи.
У Тронній залі туристів зустрічають князі й княгині Острозькі…
Добротно зведені кам’яні мури Дубенського замку князів Острозьких та Любомирських крізь віки бережуть пам’ять про тих, за чиїм велінням і помислами вони зводилися, умебльовувалися та прикрашалися житлові та гостьові кімнати, пишні зали та вітальні, мурувалися каземати та рилися підземні ходи, над хитросплетінням яких і досі ламають голови історики...
Ми неквапливо піднімаємося стрімкими сходами до Тронної зали, що розташована у надбрамному корпусі. Тут, на диво, збереглася така ж, як у краківському замку Вавеля, дерев’яна стеля, високо розташовані округлі ніші вікон зі своєрідними, тих часів, кованими гратами – стоїть тронне князівське крісло – вишуканої роботи майстра-різьбяра. Це крісло, звісно – не оригінал, а лише добротна копія роботи сучасного майстра, однак копія з точністю один до одного, оскільки зображення крісла збереглося.
Такі ж копії зробили сучасні художники з портретів князів і княжичів, княгинь і князівен, оригінали яких містяться в Ермітажі, зберігаються у Московських музеях, у Кракові та інших європейських містах. Тож усі Острозькі, Сангушки-Збаразькі та Любомирські, представники та представниці усіх поколінь, наче дійсно зібралися тут раду радити. Усміхнені й добродушні, пихаті й погордливі, злі й лукаві, красиві й некрасиві обличчя. Таки, що не кажи, а справедлива матір Історія і найчесніший суддя Час через десятиріччя та віки усе розставляють на свої місця.
“По ділам вашим воздасться…” – зринає у пам’яті біблійне, коли дивишся на портрет та надгробну плиту Анни-Алоїзи Ходкевич. Цій фанатичній єзуїтці, яка і знеславила себе нечуваною жорстокістю до своїх православних земляків, не було спокою й після смерті. Скільки не захоронювали її прах, хтось невловимий знову й знову десятки разів викидав його на поверхню. Зрештою, прах княгині вивезли, начебто до Кракова, одначе, подейкують, що так і не довезли. Тож у Дубні тільки й залишилося сліду від жорстокої єзуїтки, як тільки ця надгробна плита. От, мовляв, начувайся за зраду прабатьківській вірі.
Тут же, в залах, відкритих для туристів, що межують із Тронною, вражають рідкісні експонати. Як, скажімо, п’ятисвічник кн. Острозьких, унікальні дзвони, оригінальні старовинні ікони ХV-ХVІ століть, на яких святі схожі на пересічних, земних, того покоління людей. Унікальним експонатом є й дивом збережена дерев’яна скульптура вагітної Божої Матері ХVІІІ століття.
Є тут і куточок новітньої історії – експозиції чеських, польських, єврейських залів та експозиція про репресованих дубенчан. ХХ сторіччя було куди кривавішим від княжої доби. Принаймні у ті часи дубенчани могли сховатися від набігів татарви за мурами замку та у підземеллі, а княже військо звитяжно билося з нападниками, боронячи свій люд…
Таємниця Північної вежі
На подвір’ї замку вражає власноруч виплеканий музейними працівниками трояндовий рай, особливо контрастуючи з муром із віконечками-бійницями. Піднімаємось до Північної оборонної вежі, яка чудово збереглася до наших днів. Реставратори лише почистили цеглу від порослого на ній моху і накрили новою міддю купол.
Колись у горішній частині вежі стояли бійниці, а внизу була каплиця. Зверху кипіла битва, а знизу за оборонців фортеці пристрасно молилися. За твердженням історика Юрія Шумовського відомо, що польські екскурсоводи у 30-х роках ХХ сторіччя розповідали туристам, що саме в цій каплиці Андрій Бульба присягався чарівній дочці польського воєводи.
А ще ця вежа пам’ятає сміливу княжну Беату Дольську, пишне весілля якої було перерване несподіваним набігом татарви. Гості через підземні ходи поспішно покидали замок, а смілива наречена прямісінько з весільного столу власноруч вистрілила з гармати й поцілила в ханового сина саме з цієї Північної вежі. Ця обставина змусила татарів повернути своє військо назад. Тепер про ті далекі часи княжої звитяги нагадує як сама вежа з каплицею, так і підземний хід, яким можна пройти до каплиці.
Біля вежі зеленіє трава і ростуть черешні, а внизу розгортається велична панорама: річка, міст, зелень дерев та лугу… Старожили Дубна розповідають, що колись ця річка була широка й повноводна, а риби в ній було стільки, що хоч списом із човна наколюй. Ані князі, ані набігаючі татарські орди не знищили природи так, як у часи совдепії новітня меліорація. Річка зміліла й човнами у ній тепер вже ніхто не плаває.
На підвищенні біля вежі та черешень достатньо широка територія. Сюди приходять робити пам’ятні знімки сучасні князі й княгині – молоді у день свого весілля.
За дверима Аглицької зали
У палаці Любомирських є ще зали Аглицька та Бальна, в яких за Любомирських розважалася іменита знать. Тут проведені реставраційні роботи. Підведена вода, газ. Абсолютно точно відтворені форми дверей. В Аглицькій залі, де зазвичай відбувалися пишні застілля, на диво добре збереглися прикрашаючі високу стелю барельєфи, на яких стрункі німфи – вродливі дівчата.
Одні вдягнуті у тонкі серпанкові одежини, другі – зовсім нагі – ведуть свій нескінченний вічний хоровод. Це свято Вакха – свято молодого вина (звідси – «вакханалія»). Посередині й саме божество – Вакх.
Неперевершеної краси барельєф потроху відкривавася реставраторам у кольорі. Художники, які працювали над реставрацією палацу, були вдячні комусь мудрому, що за радянських часів, виконуючи безумні накази, не посмів підняти руки на красу.
«Барельєфи в Аглицькій залі та герб Острозьких-Любомирських на в’їзній брамі замку були акуратно забиті дошками, а дошки зверху побілені», – розповідав мені попередній директор музейного комплексу Дубенськогого замку Петро Смолін.
Так що солдати, які жили в замку, коли його перетворили на казарми, вакханалій не бачили. Хоча, хто зна? Може, молодим хлопцям і снилися вишукані панянки, які демонстрували у цих стінах бальні сукні та дорогі прикраси?!
Чоловіки ж між танцями, трапезою і світськими бесідами «бавилися» картами.
Особливо «відзначився» розгульним і безтурботним життям син сестри Олександра Любомирського Юзефи-Марії Януш Сангушко. Забавляючись музикою та чаркою, він потроху розпорошив спадкові скарби, міняючи коштовності на гроші і програючи їх у карти. Його сестра Марія старовинні коштовні прикраси переплавляла на сучасні й робила на світських прийомах щедрі подарунки. Благо, що у 1753 році за Кольбушовською транзакцією, Сангушко поділив Острозьку ординацію між родичами і друзями. Це врятувало і замок, і місто від повного руйнування й занепаду.
Після розподілу ординації місто Дубно (разом з містечком Птича і 70 селами Дубенського повіту) дісталося київському воєводі Станіславу Любомирському (1704 – 1793). Власне, своїм відродженням і пишною розбудовою замку дубенчани мають завдячувати Станіславу Любомирському та його наступникові Михайлу. Коли за князювання батька місто Дубно стало одним з найбільших ремісничих центрів, то на час князювання його сина Михайла Любомирського випадає перенесення зі Львова в Дубно в 1774 році знаменитих контрактів, які продовжувались до 1794 року і від яких значно зросли прибутки самого міста і його власника.
Фасад палацу Любомирських недарма прикрашає барельєф видатного польського драматурга Войцеха Богуславського. Культурному піднесенню Дубна за князювання Михайла Любомирського сприяли як вистави цього драматурга, так і виступи римської опери, концерти кріпосного струнного оркестру та хорової капели і т.п. Князь Михайло суттєво змінив зовнішній вигляд самого замку. У 80-х роках XVIII ст. він оточив Ринкову площу ратушею і двоповерховими будинками, побудував у замку новий палац, добудував до будівлі XVII ст. другий поверх, перебудував в’їзну браму замку.
Однак скупість і захоплення картами його наступника – князя Юзефа Любомирського (що був таємним радником царського двору, сенатором Російської імперії) – знову приводить замок до поступової руйнації. Є достовірні дані, що князь Юзеф, щоб покрити картярські борги – як власні, так і свого сина Марцелія, навіть намагався продати Дубно і замок російському уряду. Щоправда, дружина князя Марцелія, княгиня Ядвіга з Яблоновських, завдяки теплим стосункам з царем Миколою І, позбулася боргів чоловіка і сина Юзефа й зберегла Дубно неподільним до 1869 року.
Однак із 1852 року в замку вже ніхто не жив. У 1871 році, внаслідок розгульного життя за кордоном, князь Любомирський усе ж продав замок, місто і весь дубенський ключ за безцінь княгині Єлизаветі Барятинській, яка в свою чергу продала замок державі, але вже за більшу суму. Згодом замок передали військовому відомству й перетворили на казарми.
Коли зануритися у ті далекі від нас події, то у стінах Дубенського замку, його мурованих вежах, у підземних казематах та ходах, які сьогодні усе ще частково замуровані, витає і дух знаменитого, оспіваного Гоголем, Тараса Бульби, його синів Андрія та Остапа. Бували тут і славетні гетьмани Пилип Орлик та Мазепа. Намагався взяти замок приступом і знаменитий Максим Кривоніс.
Влітку 1993 року директор Дубенського історико-культурного заповідника Петро Смолін отримує підтримку в тодішнього міністра культури Миколи Жулинського і Дубенський замок отримує статус Державного історико-культурного заповідника. Відтоді й починається його сучасна новітня історія. Було виділено певні кошти на його реставрацію й Дубенський замок став потроху перетворюватися на привабливий туристичний обє’кт. Окрім академіка Миколи Жулинського, опікувався цим замком і великий знавець старовини, мистецтвознавець Борис Возницький (тодішній директор Львівської галереї мистецтв). Адже Дубенщина – батьківщина і Жулинського, і Возницького.
У Дубенському замку й справді є на що подивитися. В опоряджених залах на першому та другому поверсі палацу Любомирських завдяки старанням наукових працівників заповідника відкриваються нові тематичні виставки та експозиції. Фонди постійно поповнюються новими матеріалами. Час від часу науковці приїздять сюди на тематичні наукові конференції. Заповідник видає буклети, путівники для туристів. Видаються й окремі краєзнавчі видання.
І відвідують стародавню твердиню дубенської землі вітчизняні та іноземні туристи, залишаючи в своїй пам’яті незабутні враження.
Джерело: RvNews
«Готичний сад» на крок ближче: на території Рівненської обласної філармонії відбулася толока (відео) 
