Людмила Марчук

Людмила Марчук

журналіст, публіцист, блогер.

Точка зору: Чому Еріх Фромм плакав би, дивлячись на українські мас-медіа.

15.07.2017 23:23   Джерело: http://hvylya.net
Автор : Людмила Марчук

Автор - Іван Райлі (США) для"Хвилі". Передрук в українському  перекладі Людмили Марчук

Є велика і заяложена фраза про те, що «життя – це на 10% те, що з нами відбувається, і на 90% – те, як ми на це реагуємо. Увімкніть будь-який з українських новинних телеканалів. Почитайте основну українську періодику. І вам стане погано.

Як тут не згадати класичний булгаківський діалог між професором Преображенським і його асистентом, доктором Борменталем: "... і, борони вас Боже, не читайте перед обідом радянських газет". "Але ж, інших-то немає". "Ось, ніяких і не читайте". Створюється враження, що українське медійне поле – це вічний танець смерті й сексу, або в поняттях німецького психоаналітика Еріха Фромма, – Ероса й Танатоса. Причому смерті в десять разів більше. Така ось колективна газета «ФАК Ти». Шістнадцять сторінок докладних репортажів про вбивства, пожежі, кризи, корупції. На останній сторінці – гороскоп і гола дівка. Щоб уважний читач, який читає від А до Я, відчув –життя в країні – повна, вибачте, гузниця, але зірки нам ще світять, і до речі, судячи з фото, гузниця теж нічого собі.

 Суть цього явища, як мені здається, полягає в тому, що 85% українських медіа належать олігархам. Проблема українського медійного простору не у відсутності народних досягнень. Вона в занепаді, тотальній орієнтації на негатив, який культивується олігархами-власниками. Просто їм вигідно вганяти нас у тваринний ступор. Ступор боязні за своє власне життя і життя наших дітей. Якщо там згоріла людина, того застрелили, цього залишили без квартири, четвертий хворий на рак і все це ллється на тебе суцільним потоком, то ти мимоволі перехрестишся і будеш сидіти в своїй квартирі за ситною вечерею з пивом тихесенько, як той клопик у грухому закапелку, який завдяки цій позиції й вижив у всіх катаклізмах. І це якраз той «пасажир», якого вони з нас ліплять. Таким важко об'єднуватися. І таких набагато легше «кидати». На зарплати, пенсії. І взагалі – нормальне людське життя.

У фільмі Карена Шахназарова «Ми із джазу» є епізод, коли на своєму ювілеї маститий злодій в законі, любитель джазу (його грав Євген Євстигнєєв), розповідає в ресторані своїм «колегам» по ремеслу з яким піднесенням відвідував він концерти Льюїса Мітчелла в Чикаго в 1908 році. І справа була не тільки в прекрасній музиці. Публіка була настільки захоплена тим, що відбувається, що «робота» кишенькового злодія була навдивовижу легкою й простою – просто задоволення.

Сьогодні нас з вами грабують не під джазові синкопи. Нас грабують під підсилену артилерійську канонаду, нескінченний вереск сирен, поліції і швидких, і шум зливного бачка. Стараннями всіх своїх медіа українські олігархи створили українську медіа матрицю – цю сіру безнадію з війни, злиднів, безробіття, пожеж, убивств і корупції.

Причому олігархічні медіа працюють і проти народу і проти влади, підриваючи її ж підвалини. Тому що, якщо все так погано, то за що я, пересічний громадянин, плачу податки і на біса мені така держава з такою владою?

У стилі гайдаївского Івана Васильовича хочу запитати у наших медійників: що у вас за репертуар такий – чорнушно-порнушний, га?

Дехто скаже: медіа – дзеркало життя. Нічого подібного. Наше дзеркало – явно дефектне. Я б сказав, дефективне.

Довгий час теоретики живопису вважали, що витягнуті фігури на полотнах Ель Греко – це авторський стиль. А недавно, з подачі офтальмологів, з'ясувалося, що виною всьому очне захворювання. Художник не «випендрювався». Він справді бачив світ таким. Але там – талант. А у нас – смітник. Якщо серед усього розмаїття життя ви бачите тільки те, як «ведмідь зґвалтував школярку», значить мова не про стиль. Швидше за все, вам, – як сказав би наш спільний швейцарський друг – «панове недожурналісти», давно пора лікуватися.

Я не пуританин. Як будь-який нормальний чоловік, цілком схвалюю певні округлості. Ясно, що Кім Кардашьян може легко накрити сідницями будь-які рейтинги. Але я про це, а про якість медіа. Якщо для вас підглянуті в замочну щілину стрінги – крутий медіапривід, значить ваше покликання – порноіндустрія. Там теж потрібні фотографи. Не псуйте собою журналістику. Чи не потурайте пристрастям аудиторії. Як би вульгарно це не прозвучало, але сіяти розумне, добре, вічне – це і ваше покликання також.

У світі повно позитивних речей. Корисних, потрібних і важливих. Я сам отримую і роблю постійні репости в Фейсбуці. Не кішечок і собачок. А сюжетів про те, як один хлопець в Індії очистив величезний пляж на березі океану. Сам, з добровольцями, які взялися йому допомогти. Від тисяч тонн сміття. Інший – з пластикових пляшок змайстрував віконний «кондиціонер», що дозволяє знижувати температуру в будинках в середньому на п'ять градусів. Третій винайшов штучні льодовики, які в умовах гір живлять жителів вологою цілий рік. Четвертий придумав дешевий очний кришталик і робить операції на катаракті людям по всьому світу. П'ятий, бомж, просто поділився піцою з хлопцем на вулиці, і коли той віддав йому гроші за з'їдений шматок, не зміг стримати своїх почуттів, закрив обличчя руками.

Життя – воно ж ніде не мед. Давайте забудемо про напівпорожній і напівповний посуд. Ми не в Росії – не будемо міряти життя склянками. Просто потрібен здоровий погляд на речі. До речі тут нагагадати сократівську притчу про три сита для новин: чи правда те, про що ви збираєтеся розповісти; чи добра це звістка та чи здатна вона принести користь. Якщо хоча б два з цих критеріїв працюють – вперед до ефірів і публікацій. Якщо немає – залишайте шлак в сміттєвому кошику вашого редакційного ноутбука.

І у нас, в Україні, є чим пишатися. Починаючи від полів і завершуючи космосом. Уявіть собі. Не дивлячись на війну і всупереч зусиллям олігархів в тісній спайці з чиновниками. Тут не потрібен «місячний трактор». Досить всіма улюбленого українського комбайна, який пливе по нескінченній ниві. А скільки будівництв всюди, в кожному місті? І школярі – медалісти. І Карпати. І відкриття нового комбінату. А там пожежний врятував козу. І художник відкрив виставку. І українські бобслеїсти виграли у голландців.

Таких новин – тьма. Це і є справжнє життя. А не випав з вікна студент, збита старенька, або піп, спійманий з повією. Просто роззуйте очі. Промийте вуха. Перестаньте ганятися за сенсаціями. І припиніть вивергати на людей тотальний психоз.

Держава зобов'язана бути позитивною. Тому, що держава – це не просто фізична сукупність громадян, яких безглузда смерть спорадично по-одному висмикує із загалу.

Держава – це єдність усвідомлена, цілеспрямована. Це щоденний розвиток і процес творення. Він не може бути негативним. І держава зобов'язана нагадувати своїм громадянам, хто ми, заради чого ми тут зібралися, і, даруйте за банальність, – куди ми йдемо.

Нормальні медіа в нормальних країнах не приваблюють читацьку аудиторію на крові й трусах. Вони беруть репутацією, яка, в свою чергу, будується на якісній журналістиці. Так, стрінги підвищують кількість переглядів. Але, вибачте, Пулітцера за стринги не дають.

Ті, хто виріс в СРСР, пам'ятають радянські газети – «Праця», «Известия», «Правда», інші – і, всі вони, даруйте, йшли на загортання сала та використовувалися в якості туалетного паперу. Сьогодні в Україні якісного туалетного паперу достатньо.

Тож справа за малим – відучити наші медіа від синдрому «зворотної тяги».

 

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: http://hvylya.net