Галина Данильчук

Галина Данильчук

Краєзнавець, музейний працівник, вільний журналіст

«І видно за полем село Бармаки…»

Так писав Олександр Ірванець про те, що бачить кожен мешканець житлового масиву, розбудованого за останні десятиріччя на північно-східній околиці Рівного.

13.08.2017 06:37   Джерело: RvNews
Автор : Галина Данильчук

Село Бармаки адміністративно відноситься до Великожитинської сільської ради, а фактично майже зрослося з обласним центром.

Жителі Бармаків давно протоптали доріжку навпростець через луг і поле до найближчої зупинки міського транспорту, аби швидше добратись у Рівне, де вони в більшості працюють, а діти – до школи.

Містяни все більше придивляються до мальовничих бармацьких пагорбів, щоб прикупити там клапоть землі і збудувати свою власну добротну оселю. Ось так і йдуть назустріч одне одному – село і місто.

null
Бармаки сьогодні. Вид на Рівне. Фото В. Челишкіна

Історичні відомості про Бармаки

Історичні відомості про Бармаки доволі скупі. Відомий волинський краєзнавець ХІХ ст. Тадеуш Стецький один із перших, хто дослідив історичне минуле невеличкого волинського села: «Село збудоване на схилі височин, а на вершку стоїть дерев’яна церква, мурований дім властителя і корчма. При селі джерела і став. Тут видобувають багато крейди, котра у горішніх верствах має багато кременю. Недалеко від села є десять курганів, один з них – у центрі –найбільший. Історичні відомості сягають XVI ст., коли село належало до великих маєтків князів Острозьких, до ключа рівненського.

По тому Беата Острозька віддала рівненський замок Б. Лаському. Село Бармаки завжди ділило долю маєтків рівненського ключа. За часів Станіслава Любомирського, властителя с. Бармаки, село було приділене для утримання псарні, а пізніше його частини перепродажами переходять з рук у руки.

В згадках 1570 р. Бармаки згадуються як власність воєводи Сєрадського Альбрехта Ласького, пізніше належало до волинських землян Федора і Яцька Омелянських. Церква Івана Богослова з 1773 р. стоїть на місці ще старшої. Селянських господарств в кінці XIX ст. було 27 і жителів 291. В XVII ст. було власністю Яна Замойського. В 1911 р. велика власність належала до Зеленських».

null
Бармацькі пагорби. Фото В. Челишкіна

Заповідне урочище «Бармаківське»

Унікальністю цієї місцини є заповідне лісове урочище «Бармаківське», яке знаходиться на відстані 0,5 км від с. Бармаки і займає площу 22, 4 га. Це балка з перепадами висот від 220 до 240 метрів. У схилах балки виходять на поверхню четвертинні лісоподібні суглинки, характерні в цілому для Волинської височини. У 1983 році на цій ділянці для збереження та відтворення рідкісних видів комах, які занесені до «Червоної книги України», створено ентомологічний заказник місцевого значення, який внесено у природно-заповідний фонд Рівненщини. У 2005 році категорію ентомологічного заказника змінено на заповідне урочище. Найціннішою частиною урочища є ділянки південної експозиції з виходами крейди.

null
Бармацькі простори. Фото В. Челишкіна

«У тій річечці було багато риби. Ми її кошиком ловили…»

З 1945 року мешкала у Рівному Євгенія Пилипівна Ющук (в дівоцтві Гуменюк). Вона корінна бармачанка. Пам’ятала рідне село ще з 30-их років минулого сторіччя і я встигла записати від неї спогади.

«Народилася я на хуторі Нарада в с. Бармаки, – розповідає Євгенія Пилипівна. – Цей хутір був там, де джерело, поруч із трасою. Усього було там хат із сім. А джерело колись було гарне, чисте. Ще довго туди за смачною водою приїжджали рівняни. Був там фільварок пана Ліпінського. Добрий був пан. Всі люди про нього добре відгукувались. Мав він хату в селі, то у 1939 році в тій хаті розташували школу.

null
Бармаки. Фото В. Челишкіна

Село наше було невеличке, хат зо сто. Через село протікала річечка, яка прямувала до Шпанова. На ній місточки. У тій річечці було багато риби. Ми її кошиком ловили. Я ще була малою, але пам’ятаю, що у селі був млин. Була у Бармаках дерев’яна стара церква, побудована в ім’я Івана Богослова. За радянської влади церкву розібрали й вивезли у Великий Житин на ферму і там спалили. Лише там, де був іконостас, залишився хрест. Його ніхто не знищив. Тепер на тому ж місці побудована цегляна церква.

null
Бармаки сьогодні. Риби ловити вже ніде. Фото В. Челишкіна

«Осінню совєти прийшли, а навесні вже був колгосп…»

В церкві правилось і за поляків. За німців правилось українською мовою. За Польщі служив у нас священик із Малого Житина, мав дві парафії, їздив коником і не раз мене до церкви підвозив. А за німців був священик Бондарчук, який до війни був у нас вчителем.

null
Учні Бармацької "повшехної" школи. 1937 р.

Мої батьки Пилип Єрмолаєвич і Антоніна Прокопівна були простими селянами, мали 6 га землі на хуторі й ростили нас, трійко діток, – мене і двох синів. В селі на нас казали «карпилівці», бо батьки були родом із с. Карпилівка. Коли прийшли у 1939 році совєти, то створили в Бармаках самий перший колгосп. Осінню прийшли, а вже навесні був колгосп. Прізвище першого голови колгоспу я не пригадую, але добре засіло в пам’яті, що по-вуличному його називали «Слєзняк». Був він наш, бармацький.

«Що ти, куркуль, так глибоко ореш, це тобі не вдома!»

Забрали у мого батька все – коней, віз, січкарню, манеж, віялку, зерно. Почав батько працювати в тому колгоспі, як звик, по-хазяйськи працював. А йому: «Що ти, куркуль, так глибоко ореш, це тобі не вдома!». Батько й покинув працювати в колгоспі. Дороги будувати пішов. Зарахували нас до куркулів і хотіли вивезти. Таких, як ми, три чи чотири сім’ї у Бармаках було. Вже був призначений день вивезення, але розпочалася війна. Німці стали бомбити. Це нас і врятувало від Сибіру.

Коли зайняли село німці, то землю людям назад повіддавали.

А як визволили нас від німців, то батька у березні 1944 року забрали на фронт. Був він артилеристом, аж до Берліна дійшов.

Після війни були арешти і у нашому селі. Перевдягнуті кадебісти вночі під видом повстанців приходили до людей і просили дати їм одяг чи їжу. До нас теж одного разу прийшли, довго стукали у віконниці, але мама їх не впустила. Сказала, що все виздихало у хліві. Пішли вони від нас до наших сусідів Мамчурів. Ті впустили їх до хати, дали поїсти. А потім через це жорстоко поплатилася вся сім’я. Наступного дня до них прийшли і усю велику багатодітну сім’ю вивезли до Сибіру. Залишився лише зі старшою сестрою дворічний синок Мамчурів. Вона його й вигляділа. Потім він став головою сільради в Городищі.

«Ми бачили, як бігла полем жінка-єврейка, яка втекла з-під розстрілу у Сосонках…»

У 1937 році я почала навчатися у Бармацькій початковій школі, яка містилася у хаті батюшки. Мова навчання була – українська, а польську вивчали. Як прийшла радянська влада, то нас перевели на рік у менші класи, мотивуючи це тим, що за Польщі ми не так вчилися. Коли зайняли село німці, то школу зразу не закрили. Я тоді вчилася у 5-му класі, навчання, як і раніше велося українською мовою, лише замість польської запровадили вивчення німецької мови.

Була призначена в селі німецька влада. Німець, який керував селом, людям зла не чинив, іноді заходив у школу. В мене зберігся документ 1943 року про закінчення початкової школи, де мої оцінки проставлені українською і німецькою мовами.

nullnull

Зі спогадів війни, у моїй пам’яті назавжди закарбувалась картина, як бігла полем жінка-єврейка, яка втекла з-під розстрілу у Сосонках. Ми це бачили на уроці через вікно. Учитель не дозволив залишити клас.

 

null
null
Документи з сімейного архіву Ющуків

Ніколи не забуду ще одну страшну картину: як німці привозили на кладовище Грабник мертві мерзлі тіла полонених і як дрова скидали їх у викопані там рови. Ми з матір’ю саме за чимось приїхали до міста. Побачивши це, я подумала: чому тут не правлять батюшки панахиду?

У 1944 році німці сильно бомбили дорогу поруч з селом. Спершу скидали такі ліхтарики, а за ними кидали бомби. Було дуже страшно.

Вся моя шкільна наука так і скінчилась у 1943-му. В одинадцять років я перенесла тяжку хворобу – вірусний менінгіт. Врятували мене наші лікарі з лікарні, що знаходилась на вулиці Дворецькій у Рівному. І хоч я гарно вчилася в школі, надалі батьки вже боялися віддавати мене на навчання, щоб не погіршилось здоров’я.

У 1945 році я пішла працювати у швейну майстерню, яка знаходилась на вулиці Леніна у Рівному. Був тоді такий «Спецторг КДБ», а при ньому швейна майстерня, в якій працювали в основному люди із тюрми. Хороші спеціалісти-кравці добре і швидко навчили мене шити одяг. Дали нам ще на підмогу двох полонених німців, які також були дуже добрими кравцями. Я у них також багато чому навчилася. Коли ж ішла на роботу, то приносила і їм щось поїсти, бо ж вони були голодні. У одного з них удома, в Німеччині, залишилось п’ятеро дітей.

null
У Бармацькій школі. Євгенія Гуменюк у верхньому ряду третя зліва

«Мій свекор і батько Леоніда Макаровича Кравчука були ровесниками…»

У 1953 році я вийшла заміж. Мій чоловік Федір Ющук був родом із села Великий Житин. Його батьки Самуїл і Христя Ющуки були сусідами Макара і Хими Кравчуків – батьків першого Президента України Леоніда Кравчука. Мій свекор і батько Леоніда Макаровича були ровесниками. Разом їх і на фронт забрали. Макар Кравчук загинув у Білорусії, а мій свекор спочатку потрапив до німців у полон, але якось пощастило йому звідти вибратися й повернутися у село. Під час війни у хату Кравчуків влучила бомба і сім’я з трьома дітьми змушена була жити в сушарні.

null
Фото 50-х рр. З родинного архіву Ющуків

Як Самуїл Ющук житинців врятував

На Спаса прийшли житинці до церкви святити яблука, а німці зачинили усіх людей у храмі і почали обкладати церкву околотами соломи, щоб підпалити. Люди кричать, голосять діти… А Самуїл Ющук, який у полоні трохи вивчив німецьку мову, почав щось кричати через двері до німців, переконував їх не чинити біди. І сталося диво. Німці випустили людей і церкви палити не стали. В селі довго пам’ятали про те, як Ющук врятував їх.

null
Ющук Самуїл. Фото з архіву Ющуків

Однак самому Самуїлові Ющуку 1944 році дорога знову простелилася на фронт. Додому він більше не повернувся. Прийшла похоронка, що загинув у Кенігзберзі. Свекрусі потім звідти лист прийшов, що піонери розшукали його могилу.

Леонід Кравчук з матір'ю і вітчимом був у нас на весіллі...

Як товаришували Макар Кравчук і Самуїл Ющук, так і їхні вдовиці також були подружками. Обидві працювали в колгоспі, ходили в ланку. Потім створили нові сім’ї. І у Леоніда, і в мого чоловіка були вітчими. Добрі люди, гріх жалітися. А жінки дуже гарно співали. Ющуки жили через дорогу від Кравчуків.

Як стали ми готуватись до нашого весілля, то я просила Леоніда Кравчука, щоб прийшов нам грати на весіллі. Він відмовився, бо його товариш не підтримав. Взагалі Леонід був гарний хлопець, ввічливий, мене на «Ви» називав, хоча я була від нього старшою лише на п’ять років. Свекруха моя у його матері позичила нам на весілля мідні обручки, бо ж біднота тоді була.

Вінчались ми у Бармаках. Леонід Кравчук з матір’ю і вітчимом був на нашому весіллі. Знати б тоді, що то буде колись така велика людина. Невдовзі після нашого весілля поїхав він на навчання. Відтоді став рідко бувати в селі.

Все життя – робота і труднощі

Згадую своє життя, що так швидко сплинуло і все перед очима стоїть то робота, то діти, а все більше – труднощі. Після народження другої доньки так тяжко захворіла, що й надії на життя вже не було. Але, Богу дякувати, прийшов до мене, тяжко хворої, лікар Борис Квашенко і визначив таке лікування, що підняло мене на ноги. Нікому не довірив лікування і тримав мене під своїм контролем. Сам додому приїжджав, давав слушні поради. Добра залишилась про нього пам'ять.

null
Євгенія Ющук-Гуменюк. Фото Г. Данильчук

Ото сяду й згадую пережите. Село мого дитинства згадую, батьків, братів, сусідів, яких вже немає на цьому світі. Ту найсмачнішу, найсолодшу воду із нашого бармацького джерела, яке сьогодні перетворилося на болото. Все відходить…»

Важко переступає власним подвір’ям, спираючись на палицю, поважна немолода жінка. Все ще хочеться зробити, усьому дати лад, а дітям – раду й пораду, але ноги вже не слухаються. Усмішка осяює її обличчя лише тоді, коли притискаються до неї її щебетливі правнуки. Мабуть, у них і є те справжнє щастя.

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   3694