Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Рівне на зорі нашої незалежності. Пам’ятні спогади

24.08.2017 11:19   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Гадаю, що в 26-ий День Незалежності маю право опублікувати власні спогади про початок 90-х у Рівному. З наших індивідуальних спогадів, як з пазлів складається наша спільна історія - роду й народу. 1990-ті роки вже стали історією. Сучасне покоління не знає, як це було. Тому закликаю до споминів усіх, хто був у вирі 90-х  і творив нашу Незалежність.

Для мене ці роки пам’ятні тим, що я, недавня студентка Львівського університету ім. І. Франка, тільки-но приїхала в Рівне, яке тоді ще йменували по-радянськи – Ровно. За назву Рівне, як і за нові декомунізовані назви вулиць ще треба було поборотися.

Треба було багато дискусій, полеміки у ЗМІ, вирування пристрастей на мітингах, щоб за кілька років на зміну старим стереотипам прийшли нові. Щоб замість вождя пролетаріату на центральному майдані міста постав Тарас Шевченко, а сам центральний майдан із площі Леніна було перейменовано у майдан Незалежності.

null
Рівне. Початок 1990-х. Один з мітингів. В центрі - народний депутат В. Ковтунець. Фотоархів автора.

Мої особисті спогади про нашу Незалежність нерозривно пов’язані з діяльністю Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» та Народним Рухом України, який ще тоді не був партією, а велелюдним рухом за українські національні ідеали, національну символіку, за право мати людські права і свободи, бути і називатися вільним і незалежним народом. На майданах і у скверах як обласного центру, так і районних містечок збиралися багатолюдні мітинги, де ще так незвично, але виклично, сміливо майоріли перші жовто-блакитні прапори.

На тих мітингах, а також на щотижневих засіданнях Народного університету «Просвіта» виступали колишні в’язні сталінських катівень та концтаборів. Із їхніх уст ми, молодь, уперше чули правду про стару «Просвіту», яка діяла ще за Польщі, у 30-х роках, уперше чули про ОУН та УПА, про ті страшні репресії, які довелося пережити колишнім в’язням сталінських концтаборів.

Члени «Просвіти» разом з дитячо-молодіжною патріотичною організацією «Пласт» займалися краєзнавчо-пошуковою роботою, безпосередньо впорядкуванням та освяченням могил відомих і невідомих повстанців у цілому терені Рівненщини, де під час визвольних змагань 1940-х років відбувалися бойові дії.

Мої спогади пов’язані з першими враженнями української молоді про красу наших вишиванок, наших пісень, наших національних обрядів та звичаїв. Чи не найбільше емоцій несли повстанські та стрілецькі пісні, які для покоління 50-60-х років звучали уперше, захоплювали й зачаровували нас. Розчулювало до сліз їх виконання хором «Просвіти», яким керувала незабутня Леся Міськова.

Як трепетно, хвилююче, зі слізьми на очах люди виконували наш гімн «Ще не вмерла Україна»! Для мене, колишньої радянської школярки і студентки, було неабияким відкриттям, що можна так виконувати гімн. За своє життя в Радянському Союзі мені не раз доводилося чути, як на комсомольських чи партійних зборах люди виконували радянський гімн чи Інтернаціонал. Це була формальність. Вимога того часу. Ніхто ніколи із пориву серця цих пісень не виконував.

Гімн України був нашим рідним гімном. Вистражданим. Він був для нас таким мудрим, таким промовистим, таким душевним, а головне – своїм, рідним. Згодом під час студій на Університеті «Просвіта», започаткованих незабутнім Борисом Ільковичем Степанишиним, ми дізнавалися, скільки людей за цей гімн були репресовані, або навіть і загинули. Разом із гімном часто виконували пісню-молитву «Боже великий єдиний нам Україну храни…» Звучали пісні «Ой у лузі червона калина», «То не грім загримів, то не бір зашумів», «Забудь мене, моя матусю» та багато інших повстанських та стрілецьких пісень.

null
Рівне початку 90-х. Народний дім. Університет "Просвіти". Б. І. Степанишин вручає вчительці Г. Пиляй та її вихованцям книги.

На зорі нашої Незалежності дуже вагомий внесок у пробудження суспільства зробила на початку 90-х громадська організація «Просвіта», яка тобі більше була більше відома під назвою Товариство української мови ім. Тараса Шевченка. Керував організацією професор Борис Степанишин. Товариство взяло на себе вагому місію, яка відповідала його назві «Просвіта». Її активісти несли в широкі народні маси правду про життя за радянської влади, відкривали так звані «білі плями» в історії, зривали залізну завісу з найстрашніших, найчорніших років української національної історії.

Ще в роки горбачовської «перебудови», коли тоталітарний зашморг держави совітів розхитався ідеологічно та дещо послабшав, крізь щільну інформаційну завісу стали просочуватися факти істинної й страшної української історії, які викликали у людей справжній шок, від якого у нас, молоді, й розпочався переворот у свідомості.

З „Літературної України” та інших джерел ми дізнавалися усе нові й нові жахливі факти про репресії 30-х років, знищення цвіту української нації – письменників, учених, цілої когорти передової, мислячої інтелігенції, а в особі тих, кого охрестили куркулями, – кращих господарів на селі. Пригадую, як у літературному журналі „Дніпро” прочитала я уривки з книги Роберта Конквеста „Жнива скорботи” і вперше дізналася про голодомор 1932-1933 років. Вже пізніше вийшли такі книги як „Жовтий князь” Василя Барки та „Марія” Уласа Самчука, „Сад Гетсиманський” та „Тигролови” Івана Багряного. На університеті «Просвіти» ми обмінювалися цими літературними та публіцистичними новинками з його слухачами. Найчастіше з лекціями виступали перед нами історик Гурій Бухало, а також мої колеги й друзі - учителі української мови й літератури Галина Пиляй, Надія Степаненко, Наталія Сосюк.

null
Слово Тараса Шевченка з уст Галини Пиляй. Рівне. Поч. 1990-х.

Після проголошення Україною Незалежності був справжній видавничий бум: у першій половині 1990-х років вийшло чимало літератури, яка давно очікувала свого виходу до широкого читача з-під багаторічного радянського арешту. Пригадую, як у книгарнях з’явилася перша, без радянських ідеологічних вивертів „Історія України” Ореста Субтельного і за цією книжкою стояли черги. Ще побачили в ті роки світ „Нарис історії України” Дмитра Дорошенка, „Історія України” Наталії Полонської-Василенко, книги історії Крип’якевича, Аркаса, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського, історії літератури Сергія Єфремова. Великого шуму наробили репринтні видання „Історії Русів” Георгія Кониського та „Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа.” Івана Огієнка. Побачили світ історичні книги Дмитра Яворницького, Олени Апанович, уперше можна було безперешкодно прочитати книгу „Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби. З’являлися і перші публікації з історії УПА.

Пригадую, як знайшла в бібліотеці в якомусь журналі уривки з книги спогадів отамана „Поліської Січі” Тараса Бульби-Боровця і ретельно їх для себе законспектувала. У 1991 році з’явилося львівське видання документальної книги Петра Мірчука „Українська повстанська армія: 1942-1952”. Для тих, хто прагнув знати більше, активісти Товариства „Просвіта” організували в Народному домі книгозбірню, де було зібрано чимало закордонних видань, що були надіслані представниками української діаспори.

Особисто я, на той час 32-річна вчителька української мови й літератури, завдяки «Просвіті», її Народному Університетові поступово приходила до усвідомлення тих істин, які тоді змінювали свідомість цілого покоління таких молодих людей, як я. Це допомагало долати ті проблеми, які виникали в моєму шкільному житті.

Адже моєю першою школою, в якій я волею долі опинилася по приїзді в 1990-му році в м. Рівне, була ЗОШ №20 з російською мовою навчання, де мені запропонували читати українську мову й літературу в старших – 9-10 класах. Чому вакантним було місце українського філолога саме у старших класах, неважко було здогадатися. У шкільну програму на початку 90-х років було введено чимало нових імен тих письменників, про існування яких тоді, як я навчалася в університеті, студенти навіть не здогадувалися. Цих імен вчителі не знали. А це цілий розділ в історії української літератури, який так і називався – „Розстріляне відродження” - Микола Хвильовий, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш... Невідомі донині сторінки творчості Володимира Сосюри, Тичини і Рильського. Незнана „Бояриня” Лесі Українки. Світового рівня прозаїк-романіст Улас Самчук. Його повість про голодомор 1933 року „Марія” одразу стала в основі програми з української літератури.

Питання читання курсу української літератури з „білими плямами” було проблемним чи не у кожній школі. І головною причиною було те, що учителі не знали нових письменників. Їхніх творів, окрім як у журнальному варіанті, та окремих виняткових видань – Самчук, Хвильовий чи Куліш – навіть учителеві не було де взяти, щоб прочитати.

В школі №20 з російською мовою навчання, де мені належало читати українську мову й літературу, серед 27-ми учнів 10-А класу українську вивчали лише тринадцять учнів, а у 10-Б – іще менше: із 30-ти лише дванадцять. Трохи ліпша картина була у двох дев’ятих: там вивчаючих українську було трохи більше половини. Я була цим дуже здивована. Ще більше була приголомшена, коли пішла в ці класи на перші уроки. В яке ж нерівне, завідомо конфліктне й принизливе становище був поставлений учитель української мови й літератури! Адже учні, котрі від вивчення української були офіційно звільнені, на уроці мали бути присутні. І такі учні протягом 45 хвилин нахабно заважали учителеві вести урок для своїх однокласників. Учитель же мусив терпіти усі витівки учня, який мав право не вивчати рідної мови, не маючи на нього ані впливу, ні права виставити порушника дисципліни за двері.

Працювати в школі №20 з моєю життєвою позицією було тяжко. Трапилися зі мною того року два прикрі й дуже промовисті випадки, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

На організованих мною «Українських вечорницях» ми зі своїми вихованцями заспівали відому стрілецьку пісню «Ой у лузі червона калина». Коли напередодні цю пісню розучували, вчителька музики, яка акомпанувала нам на баяні, настійливо радила мені упустити той крамольний куплет, де йдеться про кривавий тан з москалями. Проте я наполягла, щоб пісня була проспівана вся без змін. І коли діти цю пісню виконали, то залу демонстративно покинула директор школи, а за нею пішла і заступник директора. За ними вірнопіддано попрямувало ще кілька учителів.

В розмови, які точилися в учительській, я, нова вчителька, воліла не встрявати, бо відчувала, що цим людям важко щось довести. Більшість вчителів сприймали події, які відбувалися на зорі нашої незалежності, украй негативно. Панічно боялися закриття російської школи і того, що їх змусять читати свої дисципліни українською мовою, якої вони не знали й вивчати не бажали. Одного разу на перерві в учительську забігла збуджена учителька молодших класів і голосно висловила своє обурення побаченим у центрі міста:

- Да ви посмотрітє, какая наглость! Еті хахли своіми грязнимі флагамі размахівают в центрє города! І стоят вокруг, своі бандеровскіє пєсні поют...

Вражена була не так почутим, як тим, що всі, хто був на той час в учительській також висловили своє обурення „бєспрєдєлом”, який твориться на площі.

– Ви не смієте так говорити! Ці нахабні українці живуть не в Німеччині, і не в Росії, а на своїй землі, в Україні. Тож мають право і на свій прапор, і на свою мову, і на свою патріотичну пісню. А от вас, шановна, з такою позицією до школи й на гарматний вистріл допускати не можна.

– Ето вас нельзя допускать. Да ви же бандьоровка, руховка. Всє наслишани, чєму ви наших дєтєй учітє!

Після цих подій та кількох дзвінків до мене на телефон в учительській професора Б.І. Степанишина за мною надійно закріпилися назвиська «націоналістка», «бандерівка» і «рухівка», що тоді сприймалися як синоніми. У чужорідному середовищі російськомовної школи я й справді почувалася інородним тілом, тому наступного року перевелася до української ЗОШ №9.

Товариство української мови імені Тараса Шевченка на початку 90-х років чи не щотижня в Народному домі представляло юних і старших акторів, майстерно читалося художнє слово. Звучав Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Звучали старі знані й нові, незаслужено забуті класики. Свідомо плекалося рідне слово. А ми, молоді педагоги, вчилися виголошувати те слово перед широкою народною аудиторією. Пригадую, як хвилювалися такі новоспечені лектори, як я, коли ставали за трибуну з рефератом чи то про письменника, чи то із виступом на якусь історичну тему, щоб не допустити у своєму мовленні якогось русизму чи просторіччя. Адже професор Степанишин одразу на помилку вкаже, а то ще й виставить на привселюдне посміховисько.

Ходили ми, просвітяни-активісти, у загальноосвітні школи, проводили там бесіди з учителями та школярами, брали участь у шкільних, міських та обласних заходах, приурочених ювілеям письменників.

Першою пробою себе в журналістиці стала для мене радіопрограма "Причасти мене розмовою"на обласному радіо, яку я вела протягом двох років, а згодом - організований «Просвітою» обласний часопис «Дзвін», який виходив за керівництва товариством «Просвіта» народного депутата Володимира Ковтунця. На жаль, через брак фінансування часопис проіснував лише два роки – 1996-1998. Волею долі, завдяки участі в названій вище радіопрограмі першого редактора «Дзвону» Василя Закревського, я стала згодом кореспондентом цієї газети, поєднуючи цю працю з викладанням українознавчих дисциплін у Рівненському інституті культури. І це був справді добрий журналістський вишкіл.

Газета «Дзвін»стала рупором не тільки для активістів «Просвіти», але й для усіх національно-демократичних сил нашого міста та області.

null
Перша редакція газети "Дзвін" з редактором Василем Закревським (в центрі). Миколою Степаненком (зліва) та Олександром Смиком (справа).

А «Просвіта» була моїм вагомим життєвим університетом. У 1990-х роках (до закриття «Дзвону») я по суті жила в цій організації, була її активним членом, учасником усіх тих заходів, які організовувалися на міському та обласному рівнях. З вдячністю завжди згадуватиму імена Бориса Степанишина, Володимира Ковтунця, Петра Кульчинського, Нонни Прохоренко, Євгенії Гладунової, Володимира Борейка, Гурія Бухала, Мирослави Косарєвої, Галини Пиляй, Надії Степаненко, Івана Дем’янюка, Марії Ігнатюк, Олексія Заворотнього, Наталії Сосюк та ряду інших старших і молодших активістів організації, яка несла в маси українську просвіту й культуру, прищеплювала любов до рідної мови й літератури, шану до національної історії й України.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1381