Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Нотатки зі щоденника: Рокитне – Масевичі – Рокитне – Блажове (Пам'яті В.М. Павлюка)

01.09.2017 18:12   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Цим записам вже майже 24 роки. І сьогодні це вже історія. Тим паче, що через бурштинокопачів і варварське видобування сонячного каменю нема вже того Полісся, красою якого не можна було намилуватися.

Ми з Василем Павлюком, засновником і багаторічним керівником фольклорного ансамблю «Горина», у фольклорно-етнографічній експедиції в Рокитнівському районі на Рівненщині. На той час я працювала в Рівненському інституті культури завідувачкою лабораторії Поліссязнавства, Василь Михайлович – на кафедрі фольклору й народного співу, тож цікавило нас одне – народні пісні, обряди. Одним словом сільські раритети, або ж автентика.

Мене ж цікавило все: люди, які вони, як і в яких умовах живуть, про що думають, чого бояться. Тому ці записи не зовсім етнографічні. Через що, власне, ця публіцистика й не формат до якихось фольклорно-етнографічних збірників, які в ті роки виходили чи не щороку. 

Проте тепер усвідомлюю цінність цих записів. В них описано побут і люди Полісся, а головне - постає в усій своїй високій людяності та внутрішній красі незабутній Василь Михайлович Павлюк, постать неординарна, інтелігент закоханий у свій народ і в народну пісню.

null
Василь Павлюк. Фото з мережі Інтернет

З нами ще ходили по селах Рокитнівщини тодішні студенти інституту культури, вихованці Василя Павлюка – Юрій та Людмила Ковальчуки. Двоюрідні брат і сестра. Сьогодні це відомі на Рівненщині люди. Людмила Вострікова (Ковальчук) нині продовжує справу свого вчителя безпосередньо, керуючи створеним ним колективом. Юрій Ковальчук – керівник відомого на Рівненщині дитячого фольклорного гурту «Ранкова роса».

Яке тоді було в нас, членів фольклорно-етнографічної експедиції спорядження, сучасній молоді навіть уявити неможливо. Не те що телефонів тоді не було – не мали ми навіть фотоапарата. Тому, на жаль, – жодної фотографії. Магнітофони мали касетні: у Василя Михайловича – великий, важкий, схожий на транзистор. Хто родом з 60-х, той такі пригадує. А у мене – писк моди – мініатюрний портативний, який можна було покласти в жіночу сумочку, подарований українцями з діаспори. Ще маємо блокноти з ручками, щоб писати слова пісень. Пісні в тій експедиції ми записали шедевральні – ще язичницькі колядки про творення світу та пісню про Холмську Божу матір. Дізналися про такий атрибут колядування, як «колєсо», який у «Горині» прищепився відтоді назавжди. Василь Михайлович завів пісні у ноти й вже без нього, зусиллям його сина Ігоря Павлюка під моїм редагуванням вийшла книга, де якась частка з них була опублікована. Зате більшість з них стали основою репертуару, очолюваної Василем Павлюком «Горини».

Зі скороченням тут подаю описи наших перших експедиційних днів.

3 листопада 1993 р. Вечір у Рокитному

Ми зупинилися у родини двоюрідної сестри Ковальчуків. Привітні, гостинні люди. З цікавою життєвою історією. Доля закинула їх до Казахстану, де промайнуло дванадцять років життя. Там народилися їхні діти, до школи пішли.

-  Бабушка, хавай груші.

- Та нащо ж їх ховать? Я ж поклала на стіл, аби їли.

Отак тепер онуки з бабусею на різних мовах розмовляють. Ми сміємося. А в господині сум в очах. Бо знає, як нелегко російськомовним внучатам опанувати мову бабусину. І чи прийдуть ці діти до свого коріння? Чи стануть справжніми українцями? Дивишся на їхню матір і віриш – стануть. Бо почуття батьківщини, роду, почуття національної значимості зародилось і визріло у них там, на чужині.

null
смт. Рокитне. Типові житлові будівлі. Фото з мережі Інтернет

У селі, що само по собі було цілим колишнім есесесером. Бо поселенцями були і грузини, і вірмени, й узбеки, і казахи з киргизами, і німці, і росіяни... Та чи не найбільше на азійських просторах неозорих жило на висилці нашого брата – українця. Скільки родин було вивезено до сталінських гулагів з Рівненщини у далекі 40-ві, 50-ті… Багато родин там і позалишалися. Ті ж, кому пощастило вижити у неймовірно жахливих умовах, в голоді й холоді, на далеких від України поселеннях, пам’ятатимуть про це завжди… Комусь повертатися додому було не дозволено, комусь вже не було до кого вертати, а хтось за роки якось прижився на чужині, розвів господарство… Людина до всього звикає.

Ми слухаємо розповідь про міжнародне село і дивуємося, намагаємося уявити, як то воно виглядало: ідеш вулицею, а вигляд кожного обійстя та подвір’я вже говорить про національність господаря. Де живе українець, там двір обгороджений, вабить око зелень дерев та різнобарв’я квітника, неподалік любовно впорядкований дбайливою господинею огород. Де живе казах чи киргиз, там подвір’я пустельне (звик чоловік до простору!), хіба якесь одне низькоросле деревце видніється. Є до чого господареві козу прив’язати та ще господиня яку посудину почепить на колючі гілочки.

Де росіянин, там, як правило, також не завжди огорожу побачиш. Огород забур’янений: «Посаділ і пусть растьот!» Не звик господар собі клопоту завдавати. Живе за принципом: «Гуляй, душа, поки гуляється!» Від зарплатні – до зарплатні. На тих родючих ґрунтах та при теплому кліматі можна такі врожаї вирощувати, що в золоті ходитимеш, а люди тамошні навіть і до голови такого не кладуть. Дотепер не перестає цьому дивуватися Ганна Ковальчук. Проте доброму господареві в тих краях не шана – осуд! Кажуть – куркуль! Тому й звик і наш українець в такому середовищі до чарки прикладатися. Воістину – «…союз нєрушимий республік «свабодних» сплатіла навєкі вєлікая Русь…» Поєднав «батько Сталін» народи у гулагах, ісправітєльно-трудових лагерях, де у нелюдських умовах кожен, як тільки міг, рятував своє життя. Хоч не завжди міг. Не вистачало сил. Не витримував. Падав, вростаючи у промерзлу землю навіки. Гинули тисячі таких нещасливців. Ні за що. За те, що були людьми. За те, що мислили. Хотіли бути собою.

null
смт. Рокитне. Церква Святої Теклі. ХІХ ст. Фото з Інтернет

У тих жахливих умовах врятувати свою, колись високу, душу було неможливо. Бо душа кожного каторжанина і поселенця щодня вмивалася слізьми, була оганьблена, змучена, розчавлена чоботом жорстокого наглядача в казармі народів. І скалічена дощенту, була б геть зміліла. Коли б не рідна пісня, яка в тих умовах була єдиною панацеєю.

Благо, на чатах родинного вогнища незворушно стояла його берегиня – українська жінка. В якій біді б не опинялася, та все ж берегла родинні устої, вірна була батьковим і материним настановам. І линула душею до роду свого… У найскрутнішу годину подумки з матір’ю радилася.

-У неділю ра-а-но синє море гра- а-ло – грудним жіночим тенором враз завела тужливої заробітчанської пісні Ганна.

– Виряджала мати дочку в чужу сторо-о-ночку… – долучилися до неї голоси родичів і наших студентів Юрка та Людмили Ковальчуків.

– Як заспіваю, було, – розповідає Ганна, – цієї пісні материної, так і заллюся слізьми.

null
В Рокитному ще можна побачити отакі древні хрести. Фото з мережі Інтернет

Дивишся на цю жінку, повну внутрішньої сили, самоповаги, і мимоволі думаєш: які все-таки сильні і гарні наші люди! Як щедро наділила їх доля найкращими якостями! Ганна – гарна матір, взірцева господиня. А який яскравий співочий талант! А талант оповідача! Так би й купався у цій барвистій течії розмови, не помічаючи ані плину часу, що за вікном уже чути перших півнів, ані того, що забуто за чай і він вже давно холодний. Поснули ми аж над ранок.

null
Поліські пейзажі. Фото з мережі Інтернет

День другий. 4-те листопада. Дивовижна Руслана

Ми з Василем Михайловичем стоїмо неподалік від будинку культури. Розмовляємо із зустрічним чоловіком. Типовий радянський чиновник. Акуратно і гарно вдягнутий, розмовляє казенними штампами, очиці сюди-туди бігають і все роззирається навсібіч, начебто когось боїться. Чи, може, думає, що воно за такі підозрілі записувачі фольклору? Як би чого не вийшло тут через них крамольного. То ж ми, збагнувши, кого маємо перед собою, довго не затримуємося, прямуємо до будинку культури.

Нам поталанило. В одній із кімнат сиділа молода жінка. Вона привернула нашу увагу з перших слів розмови.

- То ви за піснями? О-о, то я давно таких жду!

Нам важко збагнути, чи то ця красуня жартує, чи правду мовить.

-Та ні, нам треба пісень не сучасних, а старовинних. Нам би з вашою бабусею поговорити… – та не встиг Василь Михайлович докінчити фрази, як несподівано з уст молодої жінки злетіла пісня.

Та ще й як злетіла! Від найнижчих тонів і до найвищих скрізь рівним тембром виводила. Здавалося, що та пісня мала чари, бо на якусь мить ми забули, де ми і хто ми є, що маємо робити, лиш бачили ту самотню голубку, що навік втратила свого голуба, лиш переймалися тією нерозрадною тугою вдови-голубиці…

Ой я літа-а-ла, я ви-би-ра-а-ла –

Немає того-о-ого, що я кохала.

Дивного тембру високий голос, наснажений почуттям туги й болю. І така ж туга в очах. Дивно, та ця пісня настільки заволоділа мною, що слухаючи опісля кілька десятків інших пісень, не менш хвилюючих, не могла витіснити з пам’яті внутрішнє звучання цієї. Голосом Руслани…

Наспівала вона нам тоді, окрім цієї, іще декілька пісень. А та голубка неспроста так нас полонила. То, як виявилося, була її пісня. Вона нею нам про свою жіночу долю повідала. Треба було лиш уміти теє відчути.

Ми потім довго розмовляли про Руслану з Василем Михайловичем. Він теж перейнявся почутим і був не менш захоплений її голосом. Ба, він, як фахівець у сфері співу, бачив у тому голосі справжню унікальну перлину. Чого б то їй, молодій, сидіти тут, у поліській глибинці? Руслана розповіла, що закінчила Дубенське училище культури. Співала в Черкаському народному хорі. На одному з концертів помітив її співочий талант керівник прославленого Воронезького народного хору. Пообіцявши юному дівчаті золоті гори, переманили таки росіяни той багатий голос до свого хору. За короткий період Руслана вивчила репертуар і ось вона вже незамінна солістка. Душа хору. Душа товариства. Бо де вона обертається, там і сміх, жарти, веселощі, Русланині приповідки. Об’їздили Росію, були в Європі, та чим більше дівчина світу бачила, тим більше її душа поривалася повернутися на батьківщину. До батьків, котрі чекають, не дочекаються своєї співухи, а ще більше – до покинутого удома кохання. Що, власне, й змусило покинути той прославлений російський хор. Хоч як умовляли Руслану залишитися, вона була непохитна у своєму рішенні негайно їхати додому. Тож ті, котрі так ревно опікувалися її талантом, тільки плечима знизали: «Жалеть будеш, дурьоха-хохлушка…» Проте розуміли: як вовка не годуй, а він все у рідний ліс дивиться. Познизували плечима, порозводили руками та й їдь собі, Руслано, на своє Полісся.

null
смт. Рокитне. Церква Різдва Богородиці. ХІХ ст. Фото з Інтернет

Не їхала – на крилах летіла. Проте не так склалося, як гадалося. Його матінка дотепер її донечкою зове, а він, її обранець, обрав не її. Обурення, гнів, гіркі сльози образи…

Проте не така у Руслани вдача, аби у сльозах киснути. Вона обдурить свою гордість уражену, вона і йому, і усім доведе…

І вийшла Руслана заміж за сусідського хлопця. І має щастя. Чого ще бажати? Дім, чоловік, господарство. Знайшовся первісточок, тішить душу молодої матері першою беззубою посмішкою. Вона колисаночок йому співає та й так пісень різних, що з душі рвуться… То єдина її розрада. Бо попливли Русланині дні, схожі один на один у безконечних домашніх клопотах. А творча душа поривається до лету. Куди подіти крила? Благо, є у селі церква. А в ній хор церковний. Там Руслана відводить душу… Та ще, як бодай раз на місяць вирветься до Рокитного, щоб зарплатню одержати. От якраз і ми нагодилися зі своєю експедицією саме в той день, коли Руслана приїхала по гроші.

Село Масевичі

Нам і справді поталанило невимовно. Напевно, прісним видався б перший день нашої експедиції, коли б не скрасила нам його своєю участю ця непересічна жінка.

Її не потрібно було довго умовляти, аби поїхала з нами у с.Масевичі. Трапилась добра душа, котра, вболіваючи за нашу експедицію, здавалося б із геть неможливого зробила можливе й, незважаючи на труднощі з пальним, усе ж для нас було організовано машину. Хоч і у два поверхи, але усі ми прекрасно розмістилися у кабіні.

Від Русланиних дотепів, жартів, коментарів-приповідок сміємося до сліз. Її мова, незважаючи на діалекти та русизми, вся пересипана афоризмами і я шкодую, що не можу навіть сотої долі того багатства вхопити до свого записника.

null
Село Масевичі Рокитнівського району. Фото з Інтернет

Так наша експедиція в мажорному настрої прибула у с.Масевичі Рокитнівського району. У Василя Михайловича була попередня домовленість із завідуючою місцевим клубом про організацію людей для запису від них пісень, тож на нас вже очікували.

null
Хрест-фігура у с. Масевичі. Фото з Інтернет

Непривітно похмуре приміщення сільського клубу. Струхлявіла, у кількох місцях геть попровалювана підлога. Сирі, вкриті грибком стіни. Давно вивітрився із цих стін людський дух. Воно й зрозуміло: бо хіба може жити пісня, витвір окриленої душі людської, в отакому холодному склепі догми, сховищі людиноненависницької ідеї, увінчаному червоними гаслами?!

Наша розмова з людьми тільки укріплює мене в правильності моїх міркувань. Наче косою невидимою якийсь злий чаклун пройшовся по їхній свідомості… Та все ж потроху пригадують те, що співано ще в далекій юності – трішки веснянок, кілька купальських та петрівчаних пісень, пригадують і тієї, що, незважаючи на заборони, дивом збереглася у пам’яті – «На купині під осокою там один стрілець вмирав…»

null
с. Масевичі. Музей села в сільській бібліотеці. Фото з Інтернет

Після війни та страшних репресій 40-50-их років, коли десятки родин – кого за відмову вступати до колгоспу, кого за участь в УПА чи «бандпособництво» було вивезено в холодні Сибіри – десятиліттями німували поліські села. Викорчовувалися старі предковічні народні традиції й насаджувалася нова субкультура, радянська. Порушився природній зв’язок поколінь. Не передана пісня, традиція у спадок новому поколінню… А тепер воно, слухаючи тієї пісні, здебільшого скептично посміхається.

Таких, як Руслана, навіть у поліських селах, на жаль, одиниці. Та все ж, головне, як каже Василь Михайлович, – це віра. Віра у те, що усе ще можна відродити. А вона ще жевріє. Наші люди не тільки співучі, вони ще й красиві душею, і сильні. Вони все перетерпіли, перемогли, тож дасть Бог, переможуть і цей занепад. Прийде ще час, що заспівають наші села. Водитиме молодь кривий танок на весняному зеленому лузі…

null
Фольклорний ансамбль "Горина". 1990-ті рр. За керівництва В.М. Павлюка. Фото з Інтернет

Василь Михайлович, працюючи з «Гориною», у це свято вірить. Ця віра додає йому сил і наснаги, і він щодня вкладає у цю святу справу відродження нашої народної культури, самобутнього народного співу, свою, як на мене, – доволі значиму лепту.

Ми вже знову у кабіні машини, а масевицькі молодиці нам на дорогу ще з порогу клубу співають. Та пісня звучить, як запевнення, що село вже не німуватиме, воно обов’язково прокинеться, стрепенеться і житиме по іншому.

Вечір у родині батьків Ковальчуків

Увечері ми в родини Ковальчуків – батьків наших студентів. Гарно усвідомлювати, що відчуття єдності роду в наших людей збереглося, незважаючи на все пережите лихоліття. Увесь рід Ковальчуківський, від старого до малого, розмістився у невеличкій світлиці хати Дем’яна Ковальчука. А який дивовижно співучий цей рід! Гостинні і сердечні люди. Нас прийняли як свою найріднішу родину.

Двоє братів Ковальчуків Дем’ян і Василь живуть поруч. Хата в хату. У братів дружні, справді братні стосунки. Удвох і раду радять, і пісень співають. Ох і люблять же вони поспівати, як зійдуться дві великі сім’ї за одним столом! В обох братів по четверо дітей – по дві дочки та по двоє синів (як у казці – дасть же Бог щастя!). Всі діти межи собою як рідні. Це давно зауважила про себе, дивлячись на наших студентів, Юрка та Людмилу Ковальчуків – вони двоюрідні брат і сестра. Юрко Василів син, а Люда – Дем’янова донька. Товаришують між собою і їхні матері Тетяна і Марія. Рівень життя, достаток в обох сім’ях теж примірно однаковий. Живуть, як усі. Здавалося б, звичайнісінька собі селянська родина. Нічим особливим з-поміж загалу не вирізняється. Та провели ми у цьому родинному колі декілька днів і були приємно вражені простотою і красою родинних взаємовідносин. Діти Ковальчуків – майже всі дорослі, мають власні сім’ї. Клопоту завдають лише внуки та студенти, яким щоразу треба якийсь продукт у торбу вкинути.

Василь Ковальчук був репресований у шістнадцятирічному віці за сприяння (пособництво) УПА. І диво дивнеє, після страшних катувань і ще страшніших років неволі, коли до кісток обморозив руки, був напівживий від голоду, усе ж не втратив людської гідності, самоповаги, не зробив нічого такого, за що б сьогодні міг сам себе зневажати. Вижив і вистояв. Повернувся додому, одружився, виховав достойними людьми своїх дітей. Розмовляєш з Василем Ковальчуком і відчуваєш його внутрішню силу, істинний патріотизм, внутрішню інтелігентність. Роки таборів не були згаяні намарне. Хлопець немов губка, вбирав у себе все, чого вчили його власним прикладом справді мужні й достойні люди, яких він поважав, завдяки яким йому судилося вижити. У 50-их роках у сталінських «ісправітєльно-трудових лагерях» мучився і конав цвіт українського народу – члени ОУН, вояки УПА та члени їхніх родин, представники інтелігенції, господаровиті селяни, котрі не хотіли йти в колгосп.

Сама по собі з уст Василя Ковальчука зринула невільнича пісня, улюблена в їхній родині (та ж сама, яку співала нам у перший день експедиції Данилова дочка Ганна):

Й у-пав ка-мінь, та й ле-жить – на чужині горе жить.

Не дай, Боже, заболіть – нема кому пожаліть.

Не дай, Боже, помирать – нема кому поховать…

Василь Ковальчук у таборах вірші писати почав. Про те, до чого линули мрії юнацькі молоді, а найбільш про те, що найбільше боліло, що лягло на душу тяжким карбом – про скалічену катами долю юначу. Один з віршів, ризикуючи бути вдруге покараним та накликати біду на родину, усе ж не втримався – послав у листі батькам!

null
Типові на Рокитнівщині хати. Фото з Інтернет

Сидить тут же поруч з нами Василева сестра Софія, сльозу непрохану втирає, про того листа згадуючи: «Ох і наплакалися ми всі тоді! А потім за тим віршем якось сама по собі пісня склалася. По сей день як зберемося, то родиною її співаємо. Як вели його тоді, то я й справді, як він у пісні написав, якраз нагодилася назустріч. Як наче сам Господь мене послав. Такий жаль мене охопив, що ж Василько наш – ще дитина, ще й не пожив на світі білому і світу того не бачив… Несла в руках булку, то з жалю йому віддала і кілька карбованців грошей, які мала».

І досі співають Ковальчуки тієї пісні… Слухаємо, записуємо і переймаємось повагою до цих простих людей, котрі мають власну родинну духовну реліквію, зберегли її через довгі тяжкі роки постійного психологічного тиску, в умовах постійних погроз і залякування… У ті тяжкі роки вони не співали її вголос. Упівголоса. Але забути не змогли.

А скільки ще пісень наспівали для нас Ковальчуки! І солдатсько-рекрутських, і чумацьких, і колядок старовинних, і купальських та весільних. А вже родинно-побутових – і про долю сирітську, і про чоловіка-п’яницю, і про дітей невдячних, що виганяють з дому стару матір…

Спати вкладалися пізно. Було вже далеко за північ. Довго не можна було заснути. Багато вражень – багато й думок.

5-те листопада. Село Блажове

Нам знову пощастило. Добрі люди виклопотали для нас автобус (і це при неабиякій скруті з бензином!), тож ми їм безмежно вдячні.

Їдемо в с.Блажове. Спроба по дорозі щось записати у с.Залав’я не увінчалась успіхом. Залавські молодиці не забажали віддавати комусь (нехай і поважним представникам від науки) свої пісні. «Нехай наше нам буде! Не хочемо, щоб інші наші пісні переймали!» Було трохи прикро, але Василь Михайлович нас розважив: «То ж таки добре, що люди нарешті збагнули ціну своїх духовних скарбів і дорожать своїми піснями. Нехай співають! Дай їм, Боже, щоб співали та дітям тих пісень у спадок передали!» Нехай співають. Гірше, коли не співають.

null

 

null
Хатина-раритет у с. Блажове. Фото з Інтернет

І ось Блажове. Експедиція, так би мовити, в польових умовах. Ніхто нас тут не чекав і людей для зустрічі з нами наперед не організовував. На будівлі клубу висить замок. Проте неподалік школа. Ми вирішили зайти до вчителів. Усе ж таки сільська інтелігенція. Мають знати, хто у селі може знати та заспівати давніх пісень. Порадили нам піти до баби Катерини, котра на весіллях завше співає. Показали, в який бік йти до бабиної хати. Ми раді. Це вже щось. Йдемо. Роззираємось навсібіч. Відчувається, що села Залав’я та Блажеве – найбільш погноблені. Убогість так і світиться з кожних воріт. Назустріч нам шкутильгає, опираючись на кийочок бабуся. Василь Михайлович у селі не може оминути жодної бабусі. «Добрий день, бабцю! Ми ті, котрі пісні гарні записують по селах. Може Ви старих пісень знаєте та нам щось заспіваєте?» По короткій розмові – одне розчарування. Старенька каже, що взагалі не співає та й у селі їхньому мало хто співає. «Не чути пісень тепер і людей таких, щоб співали, немає. Життя таке. Он затопило нас цього літа… Біда нам…» – мовила жінка.

На вулицях села Блажеве вражає передусім простір. Напрочуд мало дерев. Широкі, немов міські проспекти, вулиці й достатньо широка відстань від однієї хати до іншої. Поза селом – ліси та болота. Піщані неродючі ґрунти. Ніде не видно доброго паркану чи гарно облицьованої знадвору хати. Усі хати дерев’яні, хоч і білені, але обшмульгані дощами до голого дерева. Убогий вигляд сільських обійсть. Із-за парканів допитливо визирають замурзані, в одязі на виріст, діточки.

Баба Катерина, на подвір’я котрої ми щойно вступили, викидає з хліва гній і всім своїм виглядом виказує невдоволення, що відриваємо її від важливого діла. Пропонуємо поміч. «Ет, де вже вам, городським, така робота!» – якусь мить дивиться на нас недовірливо, тоді вкидає вила до хліва і запрошує почекати, поки вона гукне сусідку. Через хвилину-другу повертається разом зі значно молодшою від себе сусідкою, жінкою років шістдесяти. Розповідаємо жінкам, хто ми і що нам потрібно. У відповідь чуємо, що пісень блажевські молодиці не знають, усе дочиста позабували.

Тут Василь Михайлович використовує прийом, який, як ми переконалися, в подібних експедиційних ситуаціях завжди добре спрацьовує. «То я пропоную Вам послухати, що нам учора люди заспівали. Може і Ви таку пісню знаєте?» – і вмикає магнітофон з учорашнім записом гарного злагодженого співу із села Рокитно. Співає родина Ковальчуків. Замість недовіри і скепсису («Надурити нас своїми цяцьками хочуть!») – здивування («Це ж треба! Спєвають такіє простия люде, як ми! І ми цюю пєсню знаємо!») Одна пісня закінчилася, почалася друга… «О! А у нас цю пісню співають не так!» Ми радіємо і ловимо бабу Катерину на слові: «То таки ж співають! А як у Вас співають? Заспіваєте нам?» В очах жінок вже загорілися іскорки («А чого ж, і ми не згірше можемо заспівати!»)

- Та чого ж ми стоїмо на дворі, людоньки, заходьте до хати! – бабу Катерину немов хто перемінив: широким жестом щиро запрошує нас до хати.

Бабина сусідка тим часом помчала кликати на співанку інших сусідок.

null
Типові Блажовські хати. Фото з мережі Інтернет

Звичайна селянська хата. Така ж, як і століття тому. На дві половини. Вхід із сіней. Нас запрошено до світлиці. Бабусині ікони на покуті у вишиванім рушнику, а поруч в ультрамодному шкіряному вбранні патлаті рок-зірки – внукові боги. Фотографії родичів у рамцях під склом, обрамлені вишиваними півнями, а біля них – напівголі кінозірки в екстравагантних позах. Старе і нове. Два полюси. Два світи. І жодної точки дотику.

Ліжко застелене вишиваним до самого долу простирадлом з мережкою. На ньому гора подушок із вишиваними прошвами. Милує зір багата гама кольорів.

null
І ткацький верстат з отаким начинням і такими килимами в смужку - не дивина. Фото з мережі Інтернет

Меблі такі ж старі, як і їхня господиня. На підлозі – яскравими, немов веселка, смужками власноруч ткані доріжки …

Через якихось п'ятнадцять хвилин перед нами сидів цілий гурт блажевських молодиць. До нас – повна довіра. Розповідають про свої біди. Влітку від безконечних дощів була повінь. Хати стояли у воді по самісінькі вікна. Змило весь урожай. Приїздили різні комісії. Довго ходили, дивилися, скрізь зазирали. Призначили гуманітарну допомогу. Гроші, харчі, одяг.

- Та хіба нам, простим людям, щось із того дісталося? Як було завжди, так і тепер, – зітхнула одна з молодиць.

- Виділили по півтора кіля цукру – 900 грамів безкоштовно, а за 600 –плати! – підхопила їй у тон інша.

- Худобу нічим взимі годувати. Усе сіно погноїло, – гірко констатувала третя.

Говірка чимось нагадує білоруську. Багато русизмів. Пісні також не позбавлені цієї ознаки. Люди красиві своєю простотою, душевною щирістю. Голоси високі. Прозираєш у їхню молодість і уява малює цілком інакшу картину. Невеселі думки: у вік цивілізації, коли європейські країни сягнули її вищого рівня, треба ж отаке злидотне мати життя?

Поневолений розум. Поневолена психіка. І коли чекати якогось просвітку?!

У дверях з’являються два високих парубійки. То баби Катерини внуки. Окидають поглядом нас, тоді – молодиць. Скептично посміхаються. Дивляться на нас, як на диваків.

Пісень нам блажевські молодиці наспівали в основному родинно-побутових, про кохання. Щоправда, пригадали якось декілька купальських.

null
Піч і припічок, мащений глиною - також типово поліське. Фото з Інтернет

Зустріли ми у цьому селі ще й цікавого дідуся-скрипаля. Маломовний, але щирий, привітний чоловік. Гарний столяр. Усе сам для себе вміє змайструвати. Руки шкарубкі, вузлуваті. У цих огрубілих від щоденної тяжкої селянської роботи руках – тендітний інструмент – скрипка. Чоловік підносить смичок догори, дотикається ним струн і ну витинати різні мелодії. Де тільки й беруться. Награв нам блажевський скрипаль на скрипці і польки, і краков’яка, і вальса, і цікавий танець з не менш цікавою назвою «Шир». Виявляється, що цей танок був доволі популярним у всіх довколишніх селах у 40-50-ті роках.

null
Такий раритет як скриня - чи не у кожній хаті. Фото з Інтернет

Дід не знає ні музичної грамоти, ані жодної ноти. Проте на скрипці грає неперевершено. Сама по собі приходить думка, що в які умови не постав людину, а як іскра Божа у ній є, то все ж таки якось проб’ється. Про це дорогою назад говоримо з Василем Михайловичем.

Листопад 1993 року (Продовження далі буде)


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1221