Віра Мельникова

Віра Мельникова

Філолог, письменниця, член літоб’єднання «Наше коло» при НСПУ, блогерка

Потоплений фрегат мрій або Люди, яких ми не хочемо бачити

Вдивися, світе, я ж твоя кровинка. Я серце зболене кладу тобі до ніг. (Наталка Поклад – «Акценти»)

07.09.2017 22:32   Джерело: RvNews
Автор : Віра Мельникова

Церковний передзвін котиться містом, надаючи довгоочікуваному християнському святові шанобливої урочистості. Світла неділя – Трійця. Людей навкруги храму – хоч греблю гати! Сьогодні найгарніший святковий одяг «дефілює» на своїх обраницях: добротні «на вихід» – спідниці, майстерно гаптовані вишиванки, червонокалинові намиста, а вже хустки! Тернові на бабусях, сучасні – легкі, напівпрозорі на голівках дівчат і жіночок. Де-не-де у юрбі помітні й чоловічі постаті, але їх не так багато, як ревних побожних представниць прекрасної статі.

Вируючий людський потік просуває мене до вхідних сходинок собору. Штовханина в такому святому місці неприпустима, тому плавно, не кваплячись йду-пливу слідом за людським струмочком. Помічаю біля дверей високу худорляву чоловічу постать із простягнутою рукою. Шукаю в гаманці гривню, кладу милостиню на простягнуту долоню. Підводжу очі на володаря руки і… застигаю на місці. Переді мною – немолодий немічний, побитий долею і поганими людьми, обшарпаний чоловік зі стійким запахом перегару. Його посивілі пасма брудного кучерявого волосся лягають на згорблені плечі. Великі, олов’яного кольору порожні очі дивляться в нікуди. На мить наші погляди зустрілися. Я чомусь розгубилася: його обличчя видалося знайомим, але не було в мене часу для ідентифікації особистості, юрба настирливо потягла мене від загадкового чолов’яги далі.

Святкова служба відбувалася відповідно з усіма загальноприйнятими церковними канонами. Я подала записку, поставила свічки і уважно слухала літургію. Хористи разом із прихожанами щиро та старанно проспівали «Отче наш». А мене впродовж усього церковного дійства не покидала одна єдина думка: «Що мене так зворушило при зустрічі з цим злиденним прохачем? Де я вже могла бачити цього чоловіка?»

Коли скінчилася служба, виходити з собору не поспішала: спрацьовувала давня учительсько-викладацька звичка – спочатку пропусти дітлахів або студентів потім собі дозволити «маневрування». Я знову впіймала себе на думці, що хочу розгадати таїну сивочолого злидаря. І наближаючись до виходу, відшукала його очима і пильно подивилася на нього. І раптом він, лише йому притаманним характерним жестом, торкнувся свого волосся, намагаючись пригладити неслухняний довгий кучерявий чуб. І в цю мить з далеких надр моєї пам’яті виплив образ з мого дитинства – тихий скромний хлопчик, мій однокласник Валерик Тимчук. Точнісінько так він пригладжував волосся! «Так, це він! Господи, що ж із ним сталося? Чому він тут у такому вигляді?» – раптова думка осінила мою схвильовану свідомість.

Дочекалася миті, коли останні прихожани залишили храм, підійшла до прохача і запитала: «Вибачте, я думаю, що ми з вами знайомі. Вас звати Валерій?» Чоловік з напруженою увагою подивився на мене, а потім втупив очі у землю і чітко, наскільки йому дозволяла беззуба артикуляція, глухо вимовив: «Ні, пані, ви помиляєтесь! Я вас не знаю». Я ж наївно продовжувала йому доводити, що ми з ним знайомі з дитинства, потім назвала кілька прізвищ наших однокласників. Його реакція на мої слова була неочікуваною. Чоловік гарячково почав складати в сумку поданий старостою хліб, механічно запихати у зашмонькану сумку якісь теплі речі. Старий явно поспішав залишити своє «хлібне місце». Його навіть почала бити пропасниця. Я вже й не була рада, що підійшла до жебрака і намагалася навернути його на відвертість.

Весь мій шлях додому був присвячений давнім спогадам далекого дитинства, а моя душа почувалася понівеченою і кровоточила, ніби в неї вбили довгий іржавий цвях. Миттєво в голові, як на екрані, з’явилися яскраві картинки. Невеличка школа в райцентрі, сьомий клас. На останній парті сидить високий, трішки незграбний кучерявий хлопчина. Як я тепер розумію, він обрав «гальорку» невипадково: доволі високий зріст дозволяв йому за всіма правилами обрати заповітне місце, зрозуміло, за погодженням класного керівника. Але була ще одна причина його заповзятливої локації, яку юнак зберігав у великій таїні: це унікальна можливість беззаборонно читати художні книжки. Недарма до нього саме собою причепилося прізвисько – «ходяча енциклопедія». Всі ми знали про його велику пристрасть до читання. Але не всі розуміли його жагу до пригодницьких романів Жюля Верна, Даніеля Дефо, Джека Лондона. Саме від нього ми вперше дізналися про пригоди Робінзона Крузо. Навіть його друзі зрідка підсміювались над ним, прозиваючи його «Лєрка-моряк» лише за те, що з сьомого класу він попри усі зауваження класної керівнички і тогочасних прописних заборон шкільного етикету постійно під сорочкою, як найцінніший скарб, носив смугасту тільняшку. Де і як він в ті повоєнні роки в нашій сухопутній місцевості дістав цей героїчний атрибут морської форми – ніхто не знав. А шмаркачі-першокласники при зустрічі з ним кричали йому навздогін: «Моряк з печі – бряк, розтягнувся, як черв’як!» Валерик же гордо, із високими думками-мріями про свої майбутні морські походи та пригоди з гідністю проходив повз нерозумних малят. У своїх мріях він уже бачив себе на борту велетенських фрегатів і каравел на морському шляху до екзотичних країн і невідкритих островів.

Ще багато днів я пригадувала несподівану зустріч. За усіма чисто людськими моральними правилами повинна була йому допомогти. Але як? Як мені наблизитися до нього, як і чим в його душі викликати довіру до моїх доброзичливих, щирих намірів?

Наступної неділі я знову була біля собору. В моїй голові визрів певний план. Заздалегідь вдома відшукала шкільну фотографію за 7-й клас, уважно роздивилась її і зрозуміла, що у своїх припущеннях не помилилась. Скільки б часу не минуло, у цьому неохайному, спустошеному долею немолодому чоловікові я б все одно впізнала свого однокласника. Тип його обличчя рідкісний як для нашого краю: орлиний грузинський ніс, кучерявий чорний чуб, вольове підборіддя. А очі! Великі, зі східним розрізом. Але не карі, як годиться, а блакитні! Я пам’ятаю їх глибокими блакитними озерами, які гідно прикрашали мужні риси юнацького обличчя.

Акуратно вклавши в прозорий файлик дорогоцінне фото, я поклала його до сумочки. Тепер була впевнена, що переді мною зненацька тієї неділі з минулих років виник мій одноліток у недоладному, невтішному вигляді, який сьогодні потребував суттєвої людської допомоги. І коли по закінченні служби з церкви стали виходити люди, я навмисне призупинилася, щоби вийти останньою. Неквапливо підійшла до свого «об’єкта», поклала на його долоню 20 гривень. Бачила, як загорілися його очі при вигляді зелененької купюри, як він тремтячою рукою швидко сховав її в бокову кишеню куртки. Я запитала:

          – Ви хочете їсти? Давайте я заведу вас в кафе.

          – Що ви! Не треба! Я маю що їсти, – прошамкав він.

          – Давайте присядемо на лаву, я хочу вам щось показати.

Чоловік покірно рушив до найближчої лави у невеличкому скверику. Розуміла, що він погодився виконати моє прохання лише через почуття вдячності за моє щедре подаяння. Відчувала його внутрішню напруженість, небажання примусового спілкування, тому розпочала здалеку: про погоду, про чудовий краєвид у парку, що поруч. І коли ми у нашій розмові дружно дійшли до висновку, що погода цілком відповідає порі року, регулярно порощать рясні дощі, а «Лебединка» стала оазою природної краси, естетичною гордістю мешканців Рівного і їх улюбленим містом для відпочинку, ось тоді я жестом факіра дістала з сумочки налаштований вдома «сюрприз» і простягнула старому.

Уважно слідкувала за реакцією мого співбесідника. Незграбною тремтливою рукою узяв фото, підніс до вицвілих очей. Мовчки пильно вдивлявся в обличчя юнаків і дівчат. Ось погляд його зупинився на обличчі кучерявого високого хлопчини, старий наблизив ближче до очей зображення. Спочатку скупа усмішка пробігла сіткою зморщок біля очей, зупинилась на синюшних губах, торкнула запалі смуглі щоки.

Які спомини були поховані в цій старій людині під опалим листям його минулих довгих років? Він уважно переводив погляд з одного юного обличчя на інше, ніби намагався розгледіти щось дуже-дуже значуще за півстолітнім туманом років. Його й досі великі очі почали наповнюватись зрадливими слізьми. Але це тривало лише мить! Оговтавшись від побаченого, мій сивочолий співбесідник занервував. Я помітила на його обличчі зародження відчаю. Тонкі губи скривились у непривабливій гримасі, погляд, спрямований донизу, став непроникним, невгамований душевний біль відбився на всьому його єстві.

          – Пані, я не знаю, чому ви вирішили, що ми з вами знайомі? – Повільно і удавано впевнено розпочав спілкування мій новий-старий знайомий. – Можливо, ви мене з кимсь сплутали? До речі, а де на цьому фото ви?

          – Ось я, бачите цю дівчинку з грубою русою косою?

          – О, ви і зараз маєте гарне волосся. Мабуть ваше життя було таким же гарним і нехай буде довгим, як ваші коси, – з помітною щирістю побажав мені старець. Потім він, знову звернувшись до світлини, вказав пальцем на двох хлопчаків і поцікавився, хто з них ким став і як склались їхні долі. Я відповіла, що один однокласник став військовим, дослужився до полковника, інший – видатним хірургом. Обидва живуть далеко від малої батьківщини.

Протягом усієї бесіди мене не покидала настирлива думка: під цим благеньким старим одягом, нечистим тілом, брудними ногами, взутими у майже на два розміри більші, ніж треба, брудні черевики, синюшним від горілки обличчям прихована тонка лірично-романтична ранима душа колись інтелектуально розвиненої людини. А його доволі виразна та яскрава мова з ускладненими мовними зворотами, багатою лексикою і бездоганною логікою побудови речень доводила те, що переді мною сидить таки наш Лєрка-моряк – «ходяча енциклопедія», який з першого класу на останній парті займався щоденно «самоосвітою». І б’юся об заклад, що з нас, з так званих, «правильних людей» ніхто за своє життя не прочитав стільки книг, скільки прочитав він.

Червневе сонце намагалось подолати оманливу блакить, ставало спекотно навіть у затінку клена, здавалося небеса зріли, як зріє золотий колос життєдайної пшениці. Мій співбесідник, розмовляючи зі мною, часто поглядав навкруги, ніби відшукуючи або чекаючи на когось. Аж ось із-за дерев’яного кіоску з’явився кудлатий обшарпаний чолов’яга з великою дорожньою картатою сумкою на перевіс. Побачивши мого співрозмовника, він радісно вигукнув: «О, Моряк! І де ж ти подівся, твою ####! Я тебе, б####, вже скрізь шукаю. Хлопці накрили поляну! Пішли, старий, пішли!»

Мій сусід по лаві при цих словах зіщулився, винувато опустив очі, як хлопчисько, якого спіймано на гарячому, коли він заліз в чужий сад по яблука. Він швиденько піднявся, узяв усе своє манаття, ввічливо відкланявся і сказав наостанок: «Пані, дякую за моральне і матеріальне. Але ще раз повторюю: «Ви помилились. Я вас не знаю».

І ці його останні слова довели, що я не помилилась! Так лаконічно і влучно не міг сформулювати свою думку наскрізь пропитий звичайний злидар.

Я поверталась додому у глибокій задумі. Розуміла, що мої благі наміри ніколи не здійсняться. Хороша людина пропадає за власним бажанням! А моя розбурхана свідомість не вгавала і прагнула зрозуміти: «Коли і що спричинило в його житті, повному юнацьких мрій і надій збитися з наміченого курсу? Де і чому ця розумна людина згубила весла посеред океану життя, і безжальний потік поніс її зовсім в іншій бік від виплеканої роками мрії?»

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   414