Віра Мельникова

Віра Мельникова

Філолог, письменниця, член літоб’єднання «Наше коло» при НСПУ, блогерка

Один вечір з життя української матері

10.09.2017 14:06   Джерело: RvNews
Автор : Віра Мельникова

Килина Богданівна поспішала впоратися на кухні якнайшвидше: за десять хвилин − теленовини. «Що на цей раз розповість про військову ситуацію на Сході Алла Мазур, чи змінилося щось там на краще?» − міркувала бабуся.

Старенька мешкала сама. Колись вона мала велику родину: батьки, чоловік, трійко дітей. Сім‘я була дружна, повага до батьків, взаєморозуміння і любов панували в ній. Спершу не стало батьків, потім від хвороби серця помер чоловік. Діти виросли, порозліталися хто куди, як ті весняні ластівки. Добре, що не забувають, телефонують, навідують, гріх на них ображатися.

Зручно влаштувавшись у великому кріслі, Богданівна з великою увагою слухала найновішу інформацію зі Сходу. Слова диктора звучали по-діловому чітко, бабуся намагалася збагнути і не пропустити нічого, про що повідомляли кореспонденти з місця подій. Вона вмостилася на краєчку крісла, випросталася, завмерла у позі – «я – вся увага». Зафільмовані сюжети ранили душу, краяли серце: «Десь там воює мій зять, наш Василь, справжній чоловік, опора родини, захисник України, – промайнуло в голові старенької. Подумки вимовила свою коротку молитву: «Господи! Захисти його від ворогів, не дай загинути, збережи батька для дітей! Дай нам єдність, мир і спокій!»

По закінченні передачі бабця вимкнула телевізор. Наступним кроком її вечірньої програми зазвичай було спілкування по телефону з дітьми й онуками.

Богданівна довго розмовляла по телефону з дочкою Надійкою, яка жила на Волині. Розпитала про онуків, чи вони здорові, чи все в них гаразд, чи добре родина підготувалася до зими. Переймається старенька, боїться за доччиного чоловіка, адже він – ветеран війни в Афганістані, досвідчений офіцер у відставці. Що стане з ним, з родиною, якщо він не повернеться з зони АТО? Яка гарантія, що повернеться живим, неушкодженим? На це запитання ніхто не може дати відповіді. Надійка, розуміючи, що матір дуже переймається за долю її родини, тепло, по-дочірньому, бажаючи заспокоїти рідну неньку, починає непомітно змінювати тему. Начебто випадково вона пригадує те, як учора в школі на батьківських зборах хвалили її дітей за успіхи у навчанні, як пишається вона і Світланкою, і Романом. Почувши гарну новину, бабуся трохи заспокоїлася. Побажавши одна одній доброго здоров‘я та усіляких гараздів, скінчили розмову.

Килина Богданівна довго сиділа нерухомо. У голові роїлися різні думки. За своє життя їй прийшлося побачити та пережити багато чого: голодне й холодне дитинство під час фашистської навали, важкі повоєнні часи. Але спогади про молоді роки були прикрашені почуттям вірного кохання її чоловіка, гарного, турботливого. Потім була сім‘я, народження дітей та онуків. А тепер? Та навіть у дурному сні не могло наснитися те, що відбувається зараз в її душі?! Та що в душі? В її країні! Проживши майже увесь свій вік, стара жінка не може зрозуміти те, що у двадцять першому столітті, коли наука досягла неабиякого прогресу, цим самим даючи людям на планеті Земля жити розумно, добротно і щасливо, та чомусь люди не тільки не використовують цю унікальну можливість, а навпаки, бездумно чинять, не відають, що роблять – вбивають і руйнують! Що це за невігластво таке? Хіба це братні стосунки? Коли сильніший брат нещадно б‘є слабшого? Де ж здоровий глузд і державна мудрість «царя-завойовника»?

А потім старій жінці пригадалася учорашня розмова зі старшою дочкою Любою з Києва. Вона мешкає на вулиці Володимирській недалеко від університету імені Т.Г. Шевченка, у якому працює викладачем. Довго розповідала про те, що багато її студентів і викладачів подались у волонтери, а деякі стали бійцями на передовій. Килина Богданівна сприймала розповідь зі сльозами на очах: «Боже! Спаси їх і збережи! Не дай загинути у такому молодому віці! Що ж вони ще бачили у своєму житті?» Вона щиро, по-материнськи жаліла тих незнайомих молодих людей, розуміла, що у будь яку хвилину, там на Донбасі, зненацька може очікувати кожного з них смертельна небезпека.

Бабуся дуже турбувалася за життя свого дев’ятнадцятирічного онука Сашка, сина Люби. Він разом із друзями з університету потайки від рідних брав участь у подіях на майдані. Даремними були її вмовляння, звернені до онука не ходити на центральну площу, але хлопець залишався на своїх твердих позиціях:

− Бабцю, як ви не розумієте? Ми, молодь, – майбутнє нашої держави! Невже можливо, в такий час сидіти вдома?

− На, тобі! Виховала мати-викладач запеклого патріота на свою голову!

− Та, нарешті, зрозумійте, що зараз твориться нова історія. А я буду стояти осторонь? Що я потім скажу моїм дітям? Ваш татко під час Революції гідності ховався під м‘якою ковдрою?! Чи під маминою спідницею?!

Сашкові аргументи явно перемагали бабусині доводи, вона ніяковіла від його запальних промовистих слів. Як його вмовити? Як уникнути потенційної біди? Адже вона завжди у своїй родині була добрим ангелом, берегинею свого роду. І це запитання поки що також залишалося для неї без відповіді. «Що ще завтра встругне любий онучок – завзятий патріот?» − єженощно та повсякденно думала старенька. Але у душі пишалася онуком, пишалася і донькою, яка виховала сина саме таким – небайдужим, гідним нащадком славного козака − прадіда Михайла.

А найбільше Богданівна хвилювалася за долю сина – Олекси та за його родину. Це давня історія, яка розпочалася ще в радянські часи. Після закінчення Рівненського інституту водного господарства молодого фахівця-гідротехніка було направлено на роботу до Криму. Там Олекса знайшов свою долю – щиросердну дівчину-кримчанку. Одружилися, обросли сім’єю, виростили сина й дочку. Так і залишився Олексій Петрович на цій південній землі, яку розбудовував-оздоблював каналами, водосховищами, дамбами. А зараз із вторгненням незваної нової влади життя різко змінилося. Населення Криму опинилося не по своїй волі «в ласкавих обіймах» геополітичного «доброго брата-самарянина». Відчуває мати, що син, шкодуючи її почуття, багато чого приховує в телефонних розмовах. Але Богданівна пильно слідкує за новинами і добре знає, що робиться, (на мові ЗМІ) − на анексованій території, яку підступно загарбано «братнім» сусідом.

Килина Богданівна і раніше закликала сина змінити місце помешкання, перебравшись з родиною ближче до неї, у рідне місто. Вона міркувала по-материнськи − щиро і практично: «Я вже стара, сама живу у просторій квартирі, нехай би син з родиною були біля мене. Але Олекса чомусь не поспішає. Мабуть за тридцять років Крим для нього став таким же дорогим, як і рідний Захід великої України. Аж ось тільки учора під час телефонної розмови відверто зізнався у тому, що тепер якнайшвидше буде вирішувати проблему з переїздом його родини до рідних місць, хоча зараз це зробити буде вже непросто.

Тому і тужить, і журиться стара жінка-мати за долю своїх і чужих дітей та онуків, згадує в молитві до Всевишнього героїв Небесної сотні, які вже прописані на Небесах, всіх кого знає і кого не знає − вірних синів Батьківщини, які зараз знаходяться на передовій. І якою б стриманою і сильною українська Мати не була, а її гірка солона сльоза кожен раз при звертанні до Господа мимовільно скочується геть на долівку. І якби тільки ненька мала б крила,− крильми прикрила би від біди, горя, і нещастя ясночолих молодих хлопців і дівчат, що, не шкодуючи власного життя, захищають рідну землю!

Килина Богданівна довго сиділа в задумі, пригадуючи останній рік життя. Всі події, які відбулися в країні так чи інакше торкнулися її родини. Вона всім серцем сприймала всенародну біду, душею відчувала нечуваний біль, коли уважно дивилась теленовини. Старенька після почутого з притаманною тільки їй власною життєвою філософією, міркувала: «Чому люди не розуміють простих і вічних речей: адже Мати народжує дитину для життя, а не для смерті і каліцтва. І хто має право забирати її життя, утворюючи штучну бійню? Чому люди не можуть мирним шляхом вирішувати історичні, політичні нагальні проблеми? Чи мова є такою недосконалою, що не можуть обидві сторони порозумітися? Чи такі правителі? Сліпі: не бачать зруйнованих війною людських осель, вбитих і скалічених? Чи, може – глухі: не чують плачу дітей і вдів?

А може завойовник не хоче розуміти мови, слів, а звик вирішувати всі питання тільки кров’ю та залізом?*1 Шкода, адже варвар, напевно, не знає народної української приказки: «На чужому горі зі своїм зустрінешся».

 

*1 – Афоризм, вислів О. Бісмарка: «Війна це, коли головні питання дня вирішуються не мовою та більшістю голосів, а тільки кров’ю та залізом».

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   377