Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Рівненське Полісся: подорож до села Біловіж (Рокитнівщина)

Щоденникові записи. Пам’яті Василя Павлюка та усіх тих носіїв народної пам’яті, про кого тут згадується, проте нині вони вже в інших світах

18.09.2017 18:00   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Четвертий експедиційний день. 7-го листопада 1993 року

Прощаємось і ніяк не розпрощаємось з нашими господарями Ковальчуками у смт. Рокитне. Василь Ковальчук показує дрібно списані аркуші з червоно підкресленими окремими рядками.

- Ось вирішив списати усе своє життя. А, головне, – ті десять страшних років і що я там пережив… – Вловивши у моїх очах і подив, і невисловлене запитання, продовжував. – Не для себе. Для дітей і внуків. Для роду свого. Нехай знають те, про що я мусив багато років мовчати. Бо помре батько і нікому буде розповісти.

Пишіть дядьку Василю, пишіть. Поспішайте сказати все, що хочеться сказати. Не так важливо, як ви це зробите, мудрий селянський філософе, як важлива суть: про що говоритиме ваша душа, що промовлятиме до продовжувачів вашого кореня, які уроки їм дасть, який заповіт батьківський залишить. Шанобливо схиляюся перед вами у низькому, до самої землі, поклоні. Певна, що маючи такого батька, як ви, ані дочка, ані син ніколи не стануть на шлях зради батьківським заповітам, на шлях яничарства.

Метушиться, виряджаючи сина з гостями мати, господиня цього дому, тітка Тетяна. Розгублено розводить руками, пригадуючи ще тієї й іншої пісні, що чомусь не прийшли на пам'ять учора. Тут же й наспівує, а ми з вдячністю фіксуємо. Пісня про долю жіночу, тужливі сирітські. Кілька пісень нагадали Ковальчуки під час сніданку усі гуртом. І за тими піснями так ми загаялися, що до відправки нашого поїзда залишилося усього-на-всього півгодини.  Погода ж украй зіпсувалась. Вже другий день безперестанку лив дощ. Дороги розмило. Благо, що на Поліссі під ногами – не чорнозем, не в’язка глина, а пісок.

null
Залізнична станція Рокитне Волинське. Фото з мережі Інтернет

Біжимо до залізничної станції містечка Рокитне підтюпцем, а там і бігом, чимдужче бігом, стрибаючи через калюжі з усім дорожньо-експедиційним причандаллям на плечах. Шмат дороги треба подолати чималий. От і перший наш прорахунок: дали перевагу емоціо над раціо і тепер мусимо надолужувати бігом, інакше полетить шкереберть увесь наш план.

null
Василь Павлюк. Рівне. Фест. "Древлянські джерела". 2006 р. Фото автора

Василь Михайлович у свої п’ятдесят з гаком біжить так, наче він професійний бігун. Студенти також не ликом шиті. Вони молоді, то ж їм пробігтися залюбки. Я ж, хапаючи ротом повітря, захекалась до повної знемоги, й почала помітно відставати від товариства. Василь Михайлович, помітивши мій стан, раптом скомандував: «Стійте. Зупиніться!» І далі продовжував:«Не можна так дихати! Дивіться на мене. Вдихаєте носом і видихаєте ротом. Це просто. Пробуйте! Ще раз пробуйте!» Закріпивши мою щойно набуту навичку, він до самої станції біг поруч мене й контролював моє дихання. Була безмежно йому вдячна за цю нехитру, але таку корисну науку, яка служить мені й дотепер.

До дизельного потяга ми вскакуємо у ту саму мить, як паровоз подає останній свисток і повільно рушає з місця.

У вагоні кілька секунд тиші і враз ще одним пасажиром до нашого квартету долучається сміх. Сміємося до сліз із нашого марафону та дивлячись, як на нас усіх, розчервонілих та розпашілих від бігу, парує промоклий під дощем одяг. Моє неправильне дихання далося взнаки. Починає душити нестримний кашель. Василь Михайлович рятує мене вдруге. У нього в наплічнику є усе, що може знадобитися в критичні миті. Знаючи інтелігентного і непитущого Василя Михайловича, наше товариство мало не падає від подиву, коли він витягує із наплічника пляшку «Пшеничної», розкупорює, подає мені й наказує: «Пийте!» Я махаю руками на знак протесту. Як, мовляв, я буду пити горілку прямо з пляшки, коли на нас дивляться стільки людей. Це ж непристойно. Однак мій кашель не припиняється й доходить до такої точки, що мені вже геть не до роздумів про те, що пристойно, а що ні й хто на мене в цю мить дивиться. «Пийте!» – командирським тоном твердо наказує Василь Михайлович. І диво-дивне, після ковтка горілки кашель припинився.

null
Фото з мережі Інтернет

Виходимо на станції з цікавою назвою Остки, звідки до Біловіжа найкоротшою дорогою через ліс кілометрів з п'ятнадцять. Від районного центру і залізничної станції Рокитне до цього села 26 км.  А розташоване це село посеред лісів над річкою Тризною, іменованою за червоний колір води Красною.

null
Нашими маршрутами тепер ходять сучасні туристи. Фото з мережі Інтернет

Нас ніхто не зустрічає. Стояти й чекати з моря погоди в абсолютно мокрому одязі та взутті безглуздо. Тож приймаємо рішення помалу рухатися через ліс пішим ходом. Василь Михайлович змушує усіх випити з пляшки по ковтку горілки і ми вирушаємо. Це було необхідністю. Промокши до рубця в холодний листопадовий день, жоден із членів нашої експедиції не застудився. І завдячуємо цим лише нашому передбачливому керівникові експедиції Василеві Павлюку.

Йдучи, обговорюємо наші промахи. Перший промах, що через пісні забули про час і вийшли з дому Ковальчуків надто пізно. Другий – це те, що готуючись до експедиції, не передбачили можливість дощу. До такої негоди не було пристосоване ані наше взуття, ні верхній одяг.

null
Ф/а "Горина" 1990-х

Проте нічого змінити вже не можемо. Йдемо в достатньо швидкому темпі, щоб не замерзнути й не застудитися. Через якихось хвилин двадцять ходьби переконуємося, що ми таки не геть безталанні, а світ не без добрих людей. Назустріч нам прямує білого кольору «Запорожець». Порівнявшись з дивними мандрівниками, машина круто розвертається, розчиняються дверцята і перед нами постає усміхнене обличчя горинянки Оксани Павлушенко із Біловіжа.

– Добрий день! Вас не впізнати. Були б проминули.

Хіба сподівалися ми у таку негоду на таке щастя? Все ж таки добре їхати в експедицію туди, де заздалегідь Василь Михайлович через своїх горинян домовився про наш приїзд з місцевими людьми.

На нас чекала тепла хата, де до вечора ми обігрілися, посушили свій одяг та ще й чимало чого встигли почути і записати.

Старенька вісімдесятилітня бабуня Ганна Пінчук. Тихий, скрипучий, слабкий, немов тоненька ниточка, що от-от обірветься, голос. А ми з Василем Михайловичем, слухаючи бабуню, на сьомому небі від щастя. Таких шедеврів народного мистецтва ми не записали в жоден із наших попередніх експедиційних днів. Обоє розуміємо, які реліктові речі пишемо від бабуні.

Ходіть-походіть мєсяц по нєбу

Кліче-покліче зорок з собою:

Ой, зорки-зорки, ходєте з нами,

Ходєте з нами Бога шукаті…

null
Фото з мережі Інтернет

Колядка, здається, не має кінця, бо на той самий мотив бабусина пам’ять додає вже іншу – «Ой у матері один синчичок…», а до неї нанизує ще дві з цікавими, далеко не схожими на типово різдвяний, рефренами – «Ой там, пуд бором, пуд зелененькім явором…», або ж «Ой ти каліно моя, ти чирвоная ягодо…» Час від часу бабуня збивається, забуваючи, або ж плутаючи слова, повторюючи строфи. «Нічого, нічого. Не хвилюйтеся, – заспокоює народну виконавицю Василь Михайлович. – Ви все знаєте, все згадаєте. Давайте ще раз спочатку.» І у другому, а то й у третьому виконанні з бабусиної пам’яті зринають пропущені строфи древніх, ще язичницької доби колядок.

Тут і ті колядки, які ми записали в с. Біловіж

Воно й не дивно, що саме в цьому селі ми  натрапили на такі перлини народного мелосу. Як ми дізналися з історичних джерел, село Біловіж — одне зі старовинних поселень Деревлянської землі. Вперше згадується в польському записі від 1581 року у власності Олександра Вишневецького під назвою Б'єлов'єж. Зафіксовані інші назви, але видно помилкові — Беловіз (1624), Б'яловіз — (1765).

null
Село Біловіж. Фото з мережі Інтернет

Як пише Вікіпедія, скоріше всього назва села походить від слова вежа, біла вежа. Вежі, за княжих часів будувалися з важких дерев'яних балок, з практичних міркувань їх білили, ставили на відкритій підвищеній місцевості біля головних доріг. Вони відігравали важливу роль в оборонній системі. 

null
Типова хата на Поліссі. Фото з мережі Інтернет

Теперішня назва села пройшла віковічну трансформацію від Білої Вежі до Біловіжа. Ось тому в бабусиній пам’яті споконвічні княжі колядки, які з роду в рід передавалися від покоління до покоління.

null
Трапляються і такі дерев'яні споруди. Село Біловіж. Фото з мережі Інтернет

У тій хаті діточок, немов маку насіяно, аж шестірко. Усі дівчатка й усі біля бабусі та біля нас крутяться. А бабуня розповідає як ходили колядувати за її молодості, з якими атрибутами. Василя Михайловича найбільше зацікавило «колєсо», яке парубки носили під час колядування. І те «колєсо» з тих пір стало незмінним атрибутом у зимовому репертуарі фольклорного ансамблю «Горина».

null
Дерев'яна клуня. с. Біловіж. Фото з мережі Інтернет

Хата цвіте вишиванням. Господиня – молода жінка, років тридцяти шести. То вона кохається у вишивці і є у тому потреба, бо ж ростуть-підростають одна за одною донечки. Проте вишивання – не раритет. У ньому перемішані всі традиції західної й східної України та ще й квіткові варіанти з різних журналів. Гама барв – усі кольори веселки в особливо яскравих тонах. Поліська молодь просто не має знання про те, що є цінністю.

А на вечір ми мали втіху слухати цілий співочий ансамбль. Біловіж – багате піснями село. Окрім колядок, записали ми ще і жнивних пісень, веснянок, петрівчаних, купальських, родинно-побутових, рекрутських. Дивуєшся, як стільки збереглося у пам’яті жіноцтва в обставинах, коли за українську пісню можна було отримати термін виправно-трудових таборів. Жінки розповідають, що зовсім недавно, у 1989 році їх, церковних колядників викликали до Рокитнівського райкому партії і відчитували за колядування, грозили строгими мірами.

null
Церква Воскресіння Христового в с. Біловіж. Фото з мережі Інтернет

У той час, як ми з Василем Михайловичем фіксували пісні та розповіді про обряди та звичаї в аудіоформаті, наші студенти Юрко та Людмила Ковальчуки невпинно фіксували все це фольклорно-етнографічне багатство у своїх блокнотах. Цей невинний факт насторожив декого з жіноцтва. Одна з жінок таки не втрималася, запитала:

– А що то вони там пишуть?

– Та то у нас агенти з НКВС. Вони мусять все про всіх записати і повідомити, куди слід, – жартом відповів Василь Михайлович. Жарт, як виявилось згодом, був невдалим. Далеко не всі сприйняли ці слова як жарт. Так близько ще в пам’яті цих людей тривожні часи, коли таке було дійсністю.

Біловіж недалеко від Блажова. Найбільш віддалені ці села від цивілізованого світу, загублені в лісах і болотах. Найбільш погноблені тут і люди.

- Може ви нам на прощання ще повстанських пісень згадаєте? – звернувся Василь Михайлович до біловізьких виконавиць.

- О ні! Таких не знаємо. Не пам’ятаємо, – почули у відповідь. Жінки поспішно зазбиралися, попрощалися з нами і вийшли.

Наступного дня зранечку прийшла до наших господарів сусідка і принесла новину:

– Так ви вчора розохотілі наших хористів, шо так спєвалі, ідучи додому, що трєщало село. Та все, знаєте, отих пісень, українських, повстанських, що колись заборонені булі.

Ми не могли вийти з дива. От тобі й «не знаємо», «не пам’ятаємо».

У людях все ще живе страх. Та коли вже «спєвалі так, що трєщало село…», то, виходить, крига скресла?! Є вже, виходить, початок відродженню.

Іще один штрих. Через негоду пробули ми в Біловіжі безвиїзно майже два дні. Заплановану експедицію у с. Сновидовичі довелося відмінити, отож мали достатньо часу поспілкуватися з людьми, роздивитися їх нехитрий побут, поспостерігати за стосунками в родинах.

null
Поліський пейзаж. Фото з мережі Інтернет

Найбільш погноблені тут, та й взагалі на Поліссі, – чоловіки. Поголовне безпробудне пияцтво. Чому так? Де корені цього зла? Що врятувало від моральної деградації поліську жінку? Очевидно, домашні клопоти, діти, одвічна турбота материнська про хліб насущний… А творче начало реалізувалось у вишивці, тканні, плетінні… Чоловікові ж, вочевидь, обширів домашнього вогнища таки замало. Безпросвітно сіра атмосфера у суспільстві, яка перетворила сільського творця-господаря на колгоспного раба, змолоду обтинала крила. І тим губила душі. 

Далі буде.

 

Попередні дві частини нотаток з подорожі селами Рокитнівського району Рівненської області читайте на нашому ресурсі тут:

http://rvnews.rv.ua/post/view/1504278755-notatki-zi-schodennika-rokitne-masevichi-rokitne-blazhove-pam-yati-v-m-pavlyuka

http://rvnews.rv.ua/post/view/1504615512-notatki-zi-schodennika-podorozh-u-tomashgorod-kolishni-cehi-pam-yati-v-m-pavlyuka

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1377