Знайомтесь: позивний "Бандерчик". Тому що з Рівненщини
Дмитро Дибус – один з тих, кого називають «молодь змін»
Опубліковано : Олександр Войцеховський
23-річний боєць 10 бригади здолбунівчанин Дмитро Дибус служить в українському війську вже вдруге. Вперше потрапив туди у 2013 році, коли підписав контракт. А нещодавно знову повернувся до лав армії.
Дмитро закінчив Здолбунівську ЗОШ №3, захоплювався автомобілями та спортом і, як кожний хлопчина, просто фанатів від стрілецької зброї. Саме тому в 19-річному віці підписав контракт зі Збройними Силами України й захищав Батьківщину в лавах танкового підрозділу. Ми зустрічаємося як завжди в одній з кав'ярень міста і розмовляємо про його життя та бачення ситуації на східному фронті.
– Дім, розкажи як ти потрапив в ЗСУ та як довго служив.
– Оу… Це був 2013 рік. Я підписав контракт влітку, ще до Майдану, там мене розприділили до танкового підрозділу 30 бригади, в лавах якої я і воював до січня 2017-го.
- Розкажи трішки про свій бойовий шлях.
– Ну з початком агресії Рашки нас з полігону перекинули на Арабатську Стрілку, щоб у випадку наступу з Криму ми затримали ворога. Там пройшло наше перше відрядження. А далі був січень 2015-го, саме Донецький аеропорт. Нас вишикували і сказали, що їдемо на допомогу в аеропорт. Там хлопців треба виручати. Хто, можливо, не хоче через ті, чи інші причини їхати, зранку на шикування може не приходити. Але підрозділ поїхав повністю. Знаєш, коли виїжджали в Пєски, я подумав: «Ну тут буде або пан, або пропав». Та, на жаль, команду дали запізно, я пробув там декілька днів. А потім нас перекинули в район Вуглегірська під Дебальцево. От там і пройшло моє серйозне хрещення вогнем.
-Як тобі запам'ятався перший бій?
– Ой, зараз як згадую, то просто не розумію. Знаєш, танковий бій тривав декілька хвилин, а в мене було таке відчуття, що секунди. Все на автоматизмі. Лише після повернення ми зрозуміли, що фартові. В нас влучив кумулятивний снаряд, а ти сам знаєш, що зазвичай після такого танк знищується. Це набагато навіть краще, ніж виграти в лотерею.
- Знаю, що вас підбивали двічі.
– О так, другого разу танк згорів, і ми ледве врятувалися. На щастя всі, дякувати Богу, живі. Бо як зривався БК (боєкомплект), то боявся, щоб не згинути від свого ж патрона)))(сміється).
- Ти зараз вдруге підписав контракт і знову на передку?
– Що спонукало? Та ще не навоювався (сміється). Та я просто вважаю, що тут я зараз більш потрібний. Тут можу принести більше користі, ніж в цивільному житті.
- А як вважаєш, є різниця між тим, що було на початку війни, і тим, що зараз?
– Ну вже не та війна. Зараз в основному вона окопна, і це мене засмучує. Так, ми зараз більш навчені в тактичному плані, розуміємо, що може ворог. Та, на жаль, не ведемо наступу.
- А як із забезпеченням зараз? Маєте в чомусь потребу? Волонтери ще приїжджають?
– Техніка в нас старенька, не у всіх частинах пройшла модернізація, і не всі укомплектовані хорошими машинами. Хоча все ж дещо маємо. Матеріальне забезпечення – форма там, берці – з цим проблем не маємо, так само, як і з харчуванням. Стосовно волонтерів скажу. Вони до нас не приїжджають. Але нам по факту нічого такого не потрібно. Ми отримуємо досить непогане грошове забезпечення, яке дозволяє придбати речі, у яких раптом настає потреба. Хай краще волонтери допомагають хлопцям з добробатів. Їм допомога набагато потрібніша.
- Розкажи як проходить твій день на війні. Якщо це не секрет, звісно.
– Та чого ж там (сміється). Зазвичай ми несемо чергування вночі, а зранку після відпочинку приводимо до ладу укріплення, займаємось господарськими справами, тренуємось, час від часу вдосконалюємо бойові навички.
- Часто порушують режим тиші?
– Останні рази то так. Дуже часто.
- От зараз всі кажуть, падає бойовий дух в армії. А як ти скажеш? Твій погляд зсередини.
– Коли армія не наступає, то й потроху тане, але добрі новини з дому, гумор і відчуття, що ти тут борешся за майбутнє своєї у країни робить тебе стійким.
- От ти згадав про гумор. А є він на війні?
– Та звичайно, тут є місце гумору. Навіть частіше чорному гумору (сміється). Знаєш, мені позивний «Бандерчик» дали в жарт хлопці, які в 2014-му прапор в Луганську український чіпляли. Не через те, що я націоналіст, а тому що я з Рівного.
- Скажи, а як реагують на вас місцеві??
– О, то взагалі довга розмова. Є такі, що дякують нам, кажуть: «Молодці хлопці». А є й такі, що кажуть «Йдіть звідси, Бандери». Дядько із Золотого каже: «Хай би прийшли сюди сєпари, які грабують, мародерять. Якби таке сталося, тоді вони б зрозуміли, де правда».
- От ти тут зараз у відпустці, як відчуття? Відносиш себе до 93%?
– О так, я і є один з 93-х. Ахахахаха, як і ти. (93% – це зараз мейнстрім серед учасників АТО. Один зі спеціалістів міністерства оборони якось заявив, що така кількість учасників АТО в Україні психічно хворі – авт.) А вдома добре, спокійно. Хоча приекро, що люди стали байдужі. Тут забули, що йде війна, що там вбивають наших хлопців. На жаль, більшість змирилася з цим, як з буденністю.
- Як ти відчуваєш, що змінилося в тобі самому за час перебування в зоні АТО?
– Знаєш, в мене дуже загострилося відчуття справедливості і цінності. Ще раніше я не був прихильником «топить» за мову, а зараз я вважаю, що ми повинні максимально пропагувати нашу рідну українську мову і змушувати всіх нею спілкуватися.
- Як вважаєш, чим закінчиться ця війна?
– Як то чим? Ми повернемо Луганськ та Донецьк і поїдемо в український Крим на море (сміється).
Джерело: RvNews
«Готичний сад» на крок ближче: на території Рівненської обласної філармонії відбулася толока (відео) 
