Віра Мельникова

Віра Мельникова

Філолог, письменниця, член літоб’єднання «Наше коло» при НСПУ, блогерка

З циклу «Життєві історії». Воїни правди, гідності, добра

Учасникам революції Гідності на Майдані 2013-2014 рр. присвячую

06.12.2017 18:43   Джерело: RvNews
Автор : Віра Мельникова

 Сотник, сивочолий кремезний чоловік, хрипким голосом вигукнув:   – Слава Україні!

  – Героям слава!!! – рознеслося гучноголосно в унісон – по всьому кутку величезної площі. І цей вигук був такий потужний, що, здавалося, торкнувся небес і довів братнє єднання усіх присутніх на майдані. Люди познімали шапки, зосереджено стояли мовчки, поминаючи загиблих вчорашньої ночі хвилиною мовчання. А сотник дядько Сергій зі скорботним виглядом на напруженому обличчі із сумними нотками в голосі, але з твердою рішучістю продовжував:

 – Сьогодні вночі загинули звичайні мирні люди від рук спецназу, є багато поранених. Це вже не просте намагання розігнати мітингувальників, а підступний злочин влади з метою розправитись з нами найжорстокішим способом. Це – справжнє лиходійство і злодіяння. І це означає, що влада пішла проти свого народу. Та до дідька нам такий уряд!

Юрба помітно заворушилась і одностайно загула:

 – Геть таку владу! Ганьба! Ганьба!

 Сотник зробив характерний жест рукою, який означав «годі!» і заговорив без помітного азарту, але чітко, карбуючи кожне слово:

         – Ситуація дедалі набирає неабиякої серйозності і складності. Головне завдання влади – розігнати нас, очистити площу від повсталого люду. Серед вас більшість – це молоді люди. Я, як старша за віком людина, несу моральну відповідальність за ваше життя. Тому я раджусь із вами і запитую вас: «Чи готові ви стояти до кінця? Чи розійдемося по хатах? І надалі будемо жити, як раніше жили? Саме вам треба бути готовими до поразок і перемог. І не дай, Боже, ще до гіршого – віддати своє життя, захищаючи свою країну від недолугих керманичів. Давайте поклянемося ось тут, зараз, що ми ніколи не забудемо тих, хто цієї ночі загинув від куль снайперів і свинцевого дощу «Беркута»! Хто віддав найцінніше – своє життя.

 І знову над площею густою хвилею летить крилате:

 – Слава Україні! Героям слава!

 Телефонний рингтон невчасно ріже ефір, на екрані висвітлюється слово – «мама». Молодий киянин Богдан відходить від юрби, чує рідний схвильований голос:

– Синочку! Рідненький! Послухай мене! Повертайся додому, я знаю, що там небезпечно! З нашого шістнадцятого поверху я бачу, як чорна хмара з майдану пливе у повітрі аж до Матері-Берегині. Уявляю, що вже там у вас робиться! Батько відганяє мене від телевізора. А в мене серце зараз лусне. Повертайся, якщо це ще можливо, соколику, я молю тебе!

  – Мамо, заспокойся, не такий страшний чорт як його малюють. Не хвилюйся, скоро буду! Я ж у своєму рідному місті. Тут стільки людей з різних регіонів України. Приїхали здалеку. Ось біля мене Роман і Павло з Рівного, мій побратим Валерик з Херсону, Шурик з Одеси і багато-багато інших, кому небайдуже, як нам далі жити.

 – І все ж таки, Богданчику, повертайся швидше, я благаю тебе.

В ці лютневі неспокійні дні для України подібні прохання матерів і батьків до своїх дітей летіли через сотні кілометрів, долинали до рідного адресата і зупинялись у високому батьківському турботливому благанні: «Синочку, будь обережним, бережи себе! Швидше повертайся додому! Ми чекаємо на тебе!»

null
Фото з мережі Інтернет

А сини і дочки, справжні відчайдухи, не уявляли свого існування на білому світі без власної участі в Революції гідності, не могли перебувати в ці буремні для країни дні «під м’якою ковдрою» біля матусь. Вони просто втекли з дому, зухвало обдуривши батьків, як друзі з Рівного Павло та Роман. На той час ніхто з них навіть не знав і не здогадувався, які страшні події насуваються і, чим для них може скінчитися така собі подорож до вирію подій.

 

***

Фантомний біль знову дошкуляв хлопцеві всю ніч: «Це ж треба таке! Ноги немає до коліна, а вона – дурепа й досі уявляє, що, як при народженні, ніби на місці. Та ще й болить!»

Ось уже третій день двадцятирічний Роман на лікарняному ліжку в Київському військовому шпиталі. Весь час його не відпускають спогади минулих днів, проведених на головній площі країни у самому серці Києва. Думки нахабно, без будь-якого дозволу вдерлися до його свідомості і розкошують там. Варто лишень закрити очі, – як ось вони – навалюються знову і знову і не відпускають його уяву.

А було так. Людей на Майдані – хоч греблю гати! Справжнє Вавилонське стовпотворіння! Люди різного віку, різного соціального ґатунку. Багато молоді, але були тут і зовсім зелені хлопчаки, такі собі робінзони, шукачі пригод. Їх було видно неозброєним оком: з розгубленими обличчями, в благеньких балонових куртках, а не в теплих бушлатах і пуховиках, як у досвідчених, практичних в таких ситуаціях людей. Пацани у плетених круглих шапочках, які ледь прикривали вуха, а деякі відчайдухи – й зовсім без них, з напівпорожніми рюкзаками за плечима. До таких заїзних «патріотів» найчастіше підходив патруль із самооборони і рішуче вирішував їх подальшу долю.

Роман не належав до цієї компанії «зелених». Вони з Павлом мали вигляд більш-менш свідомих мітингарів, швидко знайшли «свій» намет з земляками, перезнайомившись з братами по боротьбі, плавно влилися в чіткий розпорядок життя майданівців. Беззаперечно виконували накази і усілякі доручення сотенного, сумлінне їх виконання вважали для себе за честь. Всі поважали дядька Сергія за вміння володіти ситуацією і правильно та оперативно реагувати на будь-які її зміни. Сотенний був досвідченим колишнім військовим.

У голові самі собою виникають картинки: товстий громадянин у камуфляжі горлає у мегафон, попереджаючи людей на барикадах про те, що вони порушують правопорядок і попереджає, що міліція, і спецназ будуть приймати радикальні заходи по забезпеченню на майдані «порядку». Невдовзі в центрі барикад пролунав потужний вибух гранати. Це вже достеменно свідчило про серйозність повороту подій не на користь мітингувальників. Проллялася кров. Почалася суцільна бійня. Коктейлі молотова робили свою справу. Полум’я розповсюджувалося в різні боки. Спецназівці почали відступати. І раптом вибух, зовсім близько і щось гаряче розлилося по правій нозі Романа. Світ закрутився, як дитяча гойдалка-вертушка, повільно поплив в якусь темну далину.

Аж ось рипнули двері палати і, як на крилах, влетіла медсестричка Юля, привіталася. Швидко, по-діловому, вона не поставила, – вткнула термометри кожному хворому під пахву і так само енергійно вигулькнула з чоловічого недужого світу.

Потім, як зазвичай, був обхід лікарів. Роман лежав із закритими очима, він уже не стогнав, як позавчора після операції. Зараз він майже не чув тихих констатуючих міркувань ескулапів в білих халатах, які оточили його ліжко. Він і не бажав їх чути: його й досі мучив ниючий нудний біль. Очевидно, лікарі при огляді його ноги, (тепер уже не ноги, а культі), побачивши незадовільний реальний стан його реабілітації, дали розпорядження медсестрі знеболюючим полегшити страждання хворого.

За кілька хвилин введена ін’єкція подіяла, бо хлопець ніби враз провалився в глибоку яму забуття без відчуття часу.

Прокинувся після чотирьох годин сну від гучного кашлю нового сусіда по палаті – дідка, якого привезли з Майдану, зі зламаною рукою, але ще й з цілком мирним діагнозом – із запаленням легенів.

Хлопець лежав на спині з відкритими очима. Погляд в одну точку: «Нічого і нікого не хочу бачити! Все життя пішло шкереберть! Я – каліка. Як житиму далі?» В його уяві з’явився чіткий образ коханої дівчини Софійки: «Навіщо я такий їй потрібен? Вона молода, гарна, перспективна, а я цап на одній нозі?! Перед нею – світла дорога, блискуча кар’єра юриста. Вона заслуговує кращого, ніж скніти все життя з людиною з особливими потребами». Непрохані сльозинки тихо стікали по помітно схудлих щоках парубка і знаходили собі прихисток у м’якій подушці.

Не тільки про Софійку були неспокійні думки Романа. Його катувала думка про те, з яким болем і розпачем сприйме його патріотичні звитяги матір, яку він ввів в оману, сказавши, що їде з Павлом на риболовлю на три дні в Хрінники. Тоді й думки такої не мав, що всі його геройські витівки будуть мати такі серйозні і незворотні наслідки. Думав, приїдуть до Києва, розглянуться, на деякий час зануряться в атмосферу Майдану, вочевидь, а не з дивану почують і побачать суть ситуації, що вже кілька тижнів розбурхує всю країну, і повернуться додому, щоби розповісти всю правду з місця подій. Та не так сталося, як гадалося! Господиня-доля розпорядилася інакше, приготувавши друзям свій сценарій дій.

У лікарняній палаті чотири ліжка. На двох з них лежать вже немолоді чоловіки, післяопераційники, вони пережили дорожньо-транспортну пригоду. Романові вони не до вподоби. Влетіли в аварію, повертаючись з весілля. «Знайшли час весілля гуляти! Тут Бог зна, що в Україні робиться А вони – весілля! Дурні! Та ще й до них весь час вештаються численні родичі. Ведуть між собою якісь безглузді розмови і шарудять, і шарудять пакетами Ніби в цьому житті головне – жрачка! – так, лежачи нерухомо, дратівливо оцінював Роман дії своїх сусідів та навколишню ситуацію.

Зовсім протилежне ставлення було в нього до – того дідка-кашлюна з Волині, стійкого майданівця. Він виявився досить приємним дідуганом. Козацькі вуса, сивий на бік чуб. Добра посмішка і тембр голосу нагадували телевізійного казкаря дідуся Панаса. Ще одна ознака в його натурі нагадувало славнозвісного дитячого кумира – це рясне використання у мові різних українських прислів’їв і приказок. Всі поза очі так і називали його – «дід Панас».

Нарешті, старий отямився після операції. Треба ж таке? Перелом руки, здобутий на Майдані. «Що ж, також постраждав за правду і гідність», – напівжартома подумав Роман. – Наш дідок! Ач, старенький, а не всидів вдома, прителіпався аж до Києва. В його роки вже такі, як він, сидять під теплою грубкою та люльки курять, або з бабою в карти ріжуться. А він? Козак! Патріот! Класний дід!

А дідок з Волині переймався лише одним: ось уже третю добу він не телефонував своїй бабі Фросі за банальною причиною – у рукопашній із невідомими хлопцями спортивної статури постраждала не тільки рука а й мобільний телефон.

А ще – дідові було шкода сусіда по палаті – кароокого парубка з ампутованою ногою. Бачив, що хлопцю кепсько, весь час лежить дивлячись у стелю. Не розмовляє і до їжі не торкається, видно, накрила його по повній програмі посттравматична депресія. Дід намагався розмовами відволікти Романа від обтяжливих дум: щось в нього запитував, щось сам розповідав, але все було марно: Хлопець замкнувся в собі, мовчав, дивлячись в одну точку. І це мовчання багато про що говорило: ушкоджений майданівець губив інтерес до життя. Молодість не бажала миритися з понівеченням, не хотіла втрачати природну красу і силу.

Якось навідали Романа хлопці-побратими – киянин Богдан і Валерик з Херсону. Парубки намагались розважити товариша у бесіді, розповідали про новини, про свою участь у подіях на Майдані. Роман чемно вислухав своїх друзів, але після їхнього візиту знову повернув голову до стіни і прийняв свою звичну позу: лежав нерухомо з відкритими очима. Думи знову накочувались, як мутні морські хвилі, огортали його свідомість, паралізували волю.

«Дід Панас» під час перев’язки розповів медсестрі про свої спостереження за перейманнями Романа і небезпідставні песимістичні припущення щодо його душевного стану підтвердив доладним прислів’ям: «Лежить, як овечка, не мовить ні словечка».

І коли наступного дня до палати завітав Павло, а Роман ще не прокинувся після дози заспокійливого, лікар підкликав його до себе і несподівано вимовив: «Іди-но, хлопче, до мене. Слід побалакати Я так розумію, що ти друг Романа? Тому прошу тебе: допоможи йому. Дуже важливо зараз йому не впасти у відчай і зневіритися. На часі йому дуже потрібна допомога від тебе, з боку рідних. Знай, що втрата ноги – це серйозна психологічна травма». Потім він розпитав про родину Романа, ввечері зателефонував батькові хворого.

За день батьки вже стояли біля ліжка єдиного сина. Батько, як і належить справжньому чоловікові, тримався гідно. Він завжди був надійною опорою сім’ї. Ось і зараз він, як тільки міг, підтримував дружину. Вона ж, побачивши перед собою реальну післяопераційну картину – до коліна ампутовану ногу сина, мало не лишилася тями. Мати тужливо дивилась на сина, по її щоках тихою рурочкою текли сльози, її потрясіння від побаченого було настільки сильне, що вона не спромоглася вимовити жодного слова. Як невтішна птаха, вона кинулася до Романа, припала біля його ліжка, обняла його і лише було видно, як ритмічно здригаються її плечі, відгукуючись своїм тілесним єством на її невтішне материнське горе.

Батько скупим жестом руки витер з очей непрохану сльозу і впевнено, майже урочисто заявив: «Продам дачу, машину, гараж, чортові душу, а обіцяю тобі, синку, патріоте ти мій дорогенький, куплю тобі нову ногу і ходитимеш, і житимеш, як усі нормальні люди!».

Роман пролежав у госпіталі місяць. За цей час чотири рази приходила його Софійка. Вибачалась, що частіше відвідувати не може, адже навчається в Харкові в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого, особливо не наїздишся, все-таки відстань. Зате кожного вечора довго говорили по Скайпу, дівчина намагалася підтримати коханого, відволікаючи його увагу на різні новини з життя спільних друзів і знайомих. Після кожного спілкування з Софійкою Роман помітно жвавішав, ніби здобував певної життєдайної сили. І дихати ставало легше і оточуючий світ набував інших – яскравих кольористих барв.

Часом дід Панас по-доброму кепкував над Романом:

– Їж добре, хлопче, видужуй та сили накопичуй. Он яка у тебе дівчина! Як квітка! А не будеш їсти, то буде тобі таке – «бачить кіт сало,– та сили мало!»,– і сміється від душі. А коли лишень у дверях палати з’являвся Павло, дідок, кумедно примружуючи одне око, голосно оголошував його візит: «О, без вірного друга – велика туга».

Минуло два роки. Нещодавно відбулися великі події в житті Романа і Софійки: вони закінчили навчання у вишах, влаштувалися на роботу за фахом. Софія – консультант юридичної контори, а Роман – програміст в невеличкій фірмі. Але головна подія саме зараз набирає обертів: молодята готуються в найближчому майбутньому стати на рушничок щастя. Щоправда, готують негучне весілля. Розуміють ситуацію: схід України палає вогнем, там мирне населення потерпає від жорстокості і насилля, душить пересічного українця економічна скрута. Але попри все – життя триває! І коханню не накажеш: «STOP!», «НЕ МОЖНА!» Бо воно вічне! Воно від Бога! Воно є завжди і в усі часи. Тому щаслива наречена шукає собі фасонисту весільну сукню, а наречений – шикарний чорний костюм і неодмінно пару модних чорних, найкрутіших туфель!

 

P.S. Головний герой цієї оповіді  – реальний мешканець Рівного, який забажав залишитись невідомим.

 

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   256