Яна Замкова

Яна Замкова

журналіст, оглядач, блогер

Ветеран УПА з Рівного Василь Кирилюк – вибір, що став долею

Кожна людина на цій землі має власну долю і йде по життю своєю стежкою. Кожному зозуля кує літа. І успіхи й здобутки, надбання і цінності у кожного свої.

15.12.2017 12:12   Джерело: RvNews
Автор : Яна Замкова

Рівнянин Василь Кирилюк народився 1924 року в селі Дермань Здолбунівського району, закінчив там у 1939 році польську школу. Він пригадує, що в часи його дитинства в селі не було вбивств і злодійств, спиртне вживали хіба що на весіллі, вирощували коноплі та мак і не були наркоманами, не вживали нецензурних слів, любили пісню і слово.

Тому й болить душа Василю Макаровичу, що це все кудись щезло, поділося, а українська нація духовно бідніє, змінює життєві цінності.

- Батько мій був учасником японської війни, - поринає у спогади Василь Кирилюк, – привіз звідти золоту медаль – Гергієвський хрест та книжку «Російська імперія». Малим я її перегортав. Дивлюсь – написано Малоросія. «Що воно таке?» – запитую? «Та то Україна!» – махне рукою батько. Розглядаю уважніше малюнки. Високі фігури людей – це великороси, тобто росіяни, трохи менші – білоруси, а малороси – зовсім крихітні. Тут і малороський козак в шароварах, у папасі та з шаблею. Написано – «это воины, которые воевали с татарами». Мені так хотілося дізнатися, хто ж такі ці козаки. А книжки ніде немає. Тепер навіть не можна уявити, як то книжок немає. І пішов я у бібліотеку. «Просвіта» була закрита у 30-му, а я пішов у 1935-му. «Що тобі дитино треба?» – запитує бібліотекар. «Я хочу книжку про козаків». «Та то бандити були» – відповідає бібліотекар. І так вся наша історія – ми не люди, ми бандити.

Злочинцями український люд називала польська влада, кинувши в тюрми тисячі українських інтелігентів, священиків та студентів. Радянська влада, що прийшла у 1939 році на західноукраїнські землі, від попередників не відставала – почали виселяти селян до Сибіру і стеження, доноси, запроторювання у в’язниці – стало звичною справою. Німецька окупація була тією останньою краплею, що змусила народ піднятися на боротьбу.

– Наші вороженьки спонукали нас взятися за зброю, – продовжив розповідь Василь Кирилюк. – В ряди УПА я став у 1943 році. Мені було 18 років. Ніхто не кликав, ніхто не залякував, йшли хлопці добровільно захищати свою землю. Коли радянські війська відступали, то залишали все – гармати, снаряди, гвинтівки, отож на перших порах зброї вистачало. У нас був окремий відділ, який займався розвідкою, ось в ньому я й служив. Опікувалися ми теренами Острозького, Здолбунівського, Дубенського районів, аж до Суража Тернопільської області. Неодноразово доводилося вступати в бій з німцями: Буща, Точилів, Глинськ – ось короткий перелік сіл, де проходили сутички. Лише Мізоч брали тричі. Ми воювали з німцями, як із будь-яким загарбником.

Василь Кирилюк – учасник відомого бою під Гурбами, що у Здолбунівському районі, під час якого поклали буйні голови сотні молодих необстріляних хлопців. Тоді проти кількох тисяч вояків та беззбройних ополченців були кинуті усемеро більші сили, задіяна артилерія. Загону УПА, в якому перебував Василь Макарович, наказано було залягти, підпустити війська НКВД якнайближче й чекати сигналу початку бою. Але в когось не витримали нерви й прозвучав постріл. Далі почали стріляти й інші. У відповідь посипався град мінометного вогню.

- Ніхто не розумів, що відбувається, де вороги, звідки вогонь, – пригадує він той бій. – Де небо, де земля, все змішалося. Міна вдаряється в дерево, розривається, летять куски деревини, десь летить рука, нога. Страхіття, що робилося. Сильно нас змотали. Ну що то 19 років - діти. Патріотизму було, можна посперечатися з будь-ким, а от воєнна тактика відсутня. До того ж зброї було обмаль. У мене тільки гвинтівка. До неї лише 37 набоїв. І більше ніде не візьму. А ще один патрон потрібно залишити для себе. Залишається 36. А тому використовував їх, щоб вірогідно давали користь. А так просто не стріляв.

Безумовно, жменьці вояків УПА було не під силу вистояти проти озброєних до зубів енкаведистів. Отож було вирішено виходити з оточення. Складний то був вихід. Щоб вийти з пастки, довелося застосовувати усі можливі методи, адже енкаведисти тримали під прицілом усі відступні шляхи. Тим, кому вдалося залишитися в живих, командування дало право вибору – йти в Суразький ліс на Шумщину, або ж самостійно влаштовувати своє життя. Василь Кирилюк вирішив від’єднатися, бо ж болота поблизу села знав як своїх п’ять пальців.

- Я іноді навідувався додому, бо наша боївка знаходилася кілометрів за 15-20, – розповів Василь Макарович. – Якось тільки в хату, як сигнал – село оточують. Брат мені: «Ховайся в криївку, але зброї не бери».

Були ми там втрьох – я, брат та сусід. Обидва вони не були причетні до визвольної боротьби. 15 жовтня 1944 року знайшли нашу криївку. Кличуть капітана. Він до брата з криком: «Я тебя застрелю как собаку!». «Пане начальнику, дозвольте хоч помолитися», – просить брат.  «Молись». «Отче наш, хай святиться ім’я твоє, хай буде цар…» – в цю мить кат вистрілив братові у праве око. Як зараз я бачу цю картину.

Молоде тіло Василя Кирилюка витримало тоді майже сто ударів металевими палицями по хребту, після чого кількамісячне перебування у підвалі тюрми у Мізочі, де про нього просто забули. Далі була рівненська тюрма, в якій за збігом обставин жінка-слідчий не стала досконало вивчати його справи. Не дійшла до нього черга й тоді, коли один із зрадників називав тих, кого потрібно викликати на повторні допити. Тож те, що вдалося вижити і вийти неушкодженим із таких складних ситуацій, вважає захистом вищих сил.

– Доля така, – замислюється Василь Кирилюк, – врятувало мене одне, друге. Ніхто доносів на мене не писав, ніхто не свідчив. Видно, не робив я поганого в житті. І тепер намагаюся так само чинити.

 «Подорож» у краї сибірські до цих пір ятрить душу чоловікові. По кілька днів в’язням не давали їсти, а тоді кидали кожному по солоній рибині.

– Людина накидалася на неї й з’їдала з кісточками, – згадує колишній в’язень. – Далі тихо, тихо. Поїзд стукає. І хтось просить: «Води!». Враз здіймається страшний лемент. Мужчини, вояки, а почули б, як просять води. Сніги навкруги, хтось намагається через грати нашкребти хоч трішки, а охоронці б’ють і не дають цього зробити.

«Комфортних» місць для відсидки в Радянському Союзі вистачало. Василь Кирилюк потрапив до Печорлагу, де шість років валив ліс. Після звільнення залишився там працювати вільнонайманим, що дало змогу отримати паспорт, а згодом повернувся в Україну. Але де б він не навчався, де б не працював, відчував за собою постійний незримий нагляд КДБ.

null
Фото автора

І нині, живучи в незалежній Україні, за яку боровся і страждав, не має спокою в душі. Тривожиться серце за її майбутнє.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   2154