Яна Замкова

Яна Замкова

журналіст, оглядач, блогер

Рівнянка Лариса Колесник: «Голодом, холодом витравлювали з нас дух українства…»

Кутя з перлової крупи, колядки та щедрівки – найтепліші спомини про Україну в тих, кого жорстокий режим заслав на багато років у ГУЛАГ та на поселення в Сибірську тайгу

05.01.2018 13:15   Джерело: RvNews
Автор : Яна Замкова

Доля кожної людини вигаптувана нитками різних кольорів. У одних переважають білі, барвисті тони, а для інших дістаються насичені – темні. Доля рівнянки Лариси Колесник ніби помережана смугами. На життєвому шляху цієї жінки було чимало сонячних фарб, проте часто-густо вкраплювалися похмурі. Та цій привітній та милій жінці вдалося зберегти в душі красу, чисте світло, і вистояти.

Найкращі її роки – це безтурботне дитинство, теплі родинні стосунки, темні – десять років проживання на спецпоселенні в Томській області, а в подальшому – носити на собі тавро репресованої, яке заважало повноцінно жити... Її спогади, це той неоціненний скарб, який варто з уст таких людей взяти й зафіксувати, щоб залишити на пам’ять нащадкам. 

Зі спогадів Лариси Колесник: 

«Найстрашнішим виявився 1950 рік. 28 квітня кадебісти вночі ввірвалися до нас у будинок, підняли нас сонних із ліжок, й оголосили, що за підтримку бандитів-бандерівців ми підлягаємо виселенню до Сибіру на 25 років із повною конфіскацією майна. Незважаючи на те, що мама лежала хвора, її взяли попід руки і кинули в кузов вантажівки. А під будинком вже стояли «товариші квартиранти», котрі прийшли на все готове – двоповерховий будинок із меблями, одягом, надбаними родинними цінностями.

Це був будинок мого дядька, де останнім часом проживала і я з мамою, адже сестра Богдана вже поневірялася по тюрмах. Повезли нас до Клеванської тюрми, що була переповнена такими ж, як і ми заарештованими. Ешелон сформували десь за два-три місяці. Довгою та тяжкою була наша «мандрівка» до Сибіру. Голодні, брудні, ми у переповненому вагоні мусили сидіти й мовчати, бо хто починав стукати в закриті двері, охоронці відразу починали стріляти. Їзда так виснажила людей, що деякі просто не могли ходити.

Я з хворою мамою потрапила на роботу на Томський лісоперевалочний комбінат, що розташовувався у селищі Черемошники. Спочатку, коли нас привезли, всі люди поприбігали дивитися на «бандерівців». А побачили лише жінок та дітей, й згодом уже й не згадували про ті «страшилки». Поселили нас у бараках із колод, поміж якими були такі щілини, що видно тайгу, а взимку сніг залітав усередину.

Чим тільки могли затикали ми ті шпарини, але холод був неймовірний, і доводилося спати в одязі. На роботу ходили за чотири кілометри. Вона була тяжка, непосильна для жіночих рук: треба було розпилювати колоди та сплавляти їх по річці. За таку працю платили 350 рублів. Цих грошей вистачало, щоб купити 1 кг перлової крупи, 1 кг солі, 0,25 літра олії, відро картоплі та хліб. Від такого «повноцінного» харчування здоров’я у моєї мами ще більше погіршилося. Коли я звернулася за допомогою до медпрацівників, то вони, довідавшись, що ми спецпоселенці, відповіли: «Вас привезли сюда не выживать, а подыхать». Померла мама після тяжкої хвороби через три роки перебування в Сибіру, з думкою, що сестра Богдана десь загинула в тюрмі, адже від 1946 року ми не мали про неї жодної звістки, хоча постійно посилали запити». 

null
Спецпоселенці на лісопильні. Томськ, 1950-ті рр.

Український народний хор звучав на славу , а від «русского" ми відмовилися

«Але хоч як важко нам жилося, на свята ми завжди дотримувалися народних традицій. На Свят-вечір обов’язково готували кутю. І хай вона із перлової крупи й лише підсолоджена цукром, смакувала вона всім. Звичайно, готували і грибну юшку (гриби намагалися знаходити в тайзі), печену картоплю. Та найбільше про свято на батьківщині нагадували колядки та щедрівки. Хлопці робили «звізду» зі свічкою всередині, переодягалися, і на Різдво, Маланку йшли ватагою зі співами. Збиралися разом родичі, сусіди, й утворювався чималий гурт. Неподалік від нашого «спецпоселення» розташовувалася психлікарня, а її працівники жили взагалі поряд із нами. Коли вони вперше почули наші колядки, щедрівки, то плакали. А вже після ближчого знайомства ми всі разом вирішили організувати хор. Керівництво комбінату дозволило збиратися в клубі на співанки. У бабусь ми відшукали вишиті сорочки, рушники, виготовили національні костюми, й у Томську на олімпіаді художньої самодіяльності посіли перше місце. Але не всім це сподобалося, дехто говорив – «это пахнет национализмом». І нам запропонували називатися «русским народным хором», від чого ми категорично відмовилися. Після цього наш хор розпався». 

null
Томськ, 1950-ті рр. Фото з родинного архіву

Родина патріотів

Народилася Лариса Колесник поблизу Рівного у селі Колоденка в інтелігентній патріотичній родині, а згодом сім’я придбала землю і оселилася на хуторі Круглому поблизу Городища. Батько походив із Полтавщини, з козацького хліборобського роду, мав вищу сільськогосподарську освіту, яку здобув у Чехії, мати – уродженка села Вовковиї Демидівського району Рівненщини, була освічена і володіла кількома іноземними мовами. Усю свою любов батьки вони віддавали своїм двом донькам – Богдані та Ларисі, а ще в їхніх серцях горіла щира віра в краще майбутнє рідної землі, за яку сердечно вболівали. Батько – Петро Колесник у 1917-1920 роках активно воював у складі армії УНР на східній Україні й отаман Симон Петлюра нагородив його почесним нагрудним Хрестом.

А вже в 1920 року доля закинула Петра Колесника на Рівненщину. В той час сюди перебралося багато українських патріотів. Вони гуртували молодь, творили підпілля, розповсюджували національно-патріотичну літературу по Волині. Петро Колесник займався просвітницькою роботою, і одночасно ні на хвилину не припиняв боротьби проти утисків української мови із боку польської влади. У повітовому суді Рівного навіть розглядалася справа про те, що він вимагав від місцевого священика правити службу зрозумілою рідною мовою.

Із червня 1941 року Петро Колесник працював співзасновником хліборобської палати в Рівному, у січні 1942-го – очолив журнал «Український хлібороб», що виходив щомісяця у видавництві «Волинь».

Один із батькових побратимів Олександр Петлюра навчив дочок Колесника Ларису і Богдану співати гімни – «Ще не вмерла Україна» та «Боже Великий Єдиний», слова яких вони потай промовляли в ліжку під ковдрою. А вже пізніше, коли на теренах Рівненщини почалося формування загонів УПА, колишні вояки армії УНР взяли у цьому активну участь. Але ніхто і не здогадувався, що на хуторі Круглому в хаті Колесників у криївці зберігається зброя, знаходиться склад продуктів, зберігається основне обладнання друкарні газети «Волинь». 

Зі спогадів Лариси Колесник. Неслухняне дівчисько – підпільниця

«У 1943 році я мала 13 років. Неподалік нашого хутора на одній території зі складами зерна знаходилися й військові склади. Отож батько мав завдання вивезти звідти частину ящиків зі зброєю. Довірив цю смертельно-небезпечну операцію своєму побратиму Ничипору Мамчуру і мені. Я була мала і не усвідомлювала, яка небезпека чатувала на нас, а от батько добре розумів ризик цієї справи. Ми з дядьком Ничипором заїжджали підводою із зерном на територію складу, а після його вигрузки туди вантажили ящики зі зброю та притрушували сіном. Для того, щоб німці не перевіряли нас, батько заходив у будку до охоронців та пригощав їх продукцією зі своєї молочарні – маслом та сиром, я ж прикидалася невихованим дівчам, чіплялася за воза, а дядько Ничипір кричав на мене та розмахував батогом. Таким чином ми тричі вивозили ящики.

Вночі прийшли повстанці й зброю забрали. А мама після цього повністю посивіла. Таким же способом тато кілька разів передавав повстанцям і масло в Острозький район. Моїм завданням було допомогти переїхати підводі через залізничний переїзд. І знову я чіплялася за сани, а їздовий відганяв мене батогом. Так під сміх німецьких охоронців ми долали смертельну перешкоду. Часто доводилося мені та сестрі переносити до тайників листівки та газети, які друкувалися у нас на хуторі.

Батька заарештували у серпні 1943 році за доносом сусідів-поляків. Дозволу на побачення з ним нам не давали, але ми дізналися, що в’язнів виводять із тюрми на копання ровів на околицю міста. Тоді я, взявши вузлик із їжею, спробувала підійти до тата, але на заваді став польський поліцай, який вдарив його гумовою палицею. Я встигла побачити лише червону яскраву смугу на обличчі тата. Таким запам’ятала його на все життя. А незабаром стало відомо, що всі політв’язні були розстріляні в урочищі Видумка (нині вул. Степана Бандери у Рівному). Того дня в урочищі загинуло 150 чоловік волинської інтелігенції. Хоча загальна кількість знищених у цьому місці в’язнів та євреїв сягнула трьох із половиною тисяч». 

null
Фото з мережі Інтернет

Свого часу Лариса Колесник очолювала Рівненське обласне товариство політв’язнів та репресованих. Разом із побратимами займалася пошуком невідомих могил повстанців, брала активну участь у встановленні пам’ятників та пам’ятних дощок, підтримувала колишніх політв’язнів. За свою скромну працю пані Лариса була нагороджена орденом княгині Ольги.

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   555