Людмила Марчук

Людмила Марчук

журналіст, публіцист, блогер.

Листи з фронту, адресовані синові-немовляті писав наш краянин Костянтин Семенюк.

31-річний батько загинув, а листи, як найбільшу родинну реліквію 74-річний син і досі береже…

07.05.2017 21:27   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Житель с. Шпанів, що біля Рівного, Костянтин Семенюк свого сина побачити не встиг. Його забрали на фронт, коли його дитя ще не народилося. А як дізнався, що синочок вже появився на світ, то писав із фронту часті листи не тільки коханій дружині, але й на ім’я малюсінької рідної кровинки.

Ніби передчуваючи свою скору загибель. Просив дружину Лідію дати прочитати  синові ці листи тоді, як навчиться читати й спроможний буде сприйняти те, що адресовано йому.

Ще просив виховати сина гарною людиною й обов’язково дати йому вищу освіту.

 

 

 

Костянтин Семенюк, 1944 р.

 

Лідія Євдокимівна Семенюк – учителька з вищою педагогічною освітою – заповіт свого чоловіка виконала. Коли б колишньому учителеві Костянтину Семенюку пощастило вижити, йому б ніколи не довелося червоніти за свого єдиного сина Ярослава.

 

Лідія Семенюк

 

Батькові листи з фронту, як і книжки з батькової бібліотеки, з раннього дитинства були для малого Славка реліквією. Він любив їх читати на самоті. Вбираючи в саме серце скупі рядки батькових фронтових листів, хлопець не раз плакав від зворушення і його дитяче сердечко стискалося від болю, бо відчував якою великою батьківською любов'ю наповнені батькові слова, якою великою тугою за рідним краєм вони просякнуті, й якою фатальною приреченістю віє від тих рядків. Останнє, щоправда, син відчув вже в зрілі роки, коли більше дізнався про те, що батько і його побратими із Західної України були зумисне кинуті на смерть.

 

 

Лист з фронту

 

Вирости не таким, як хотів бачити його батько, хлопець просто не мав права. Всі свої вчинки звіряв за питанням: а що сказав би на це батько? Як би він вчинив? А Кость Семенюк заповідав синові берегти й шанувати маму Ліду – і син беріг і шанував її все життя, допоки вона жила.

 

Заповідав тягнутися до книжки, багато читати, давав конкретні поради, що читати, адже залишив улдома свою бібліотеку. Напучував добре вчитися, щоб здобути обов’язково вищу освіту – і син тягнувся. Батько завжди в усьому був для нього орієнтиром.

 

Ярослав Костянтинович Семенюк виступає на сільському мітингу на фоні меморіалу полеглим у ІІ світовій війні в с. Шпанів

 

Ярослав Костянтинович Семенюк – чоловік у Рівному знаний і шанований. Здобувши вищу освіту, починав з простого інженера, за чотири роки піднявся до заступника головного інженера величезного, відомого на той час на весь Союз підприємства – Рівненського льонокомбінату.

 

         

Ярослав Костянтинович з донькою Вікторією та онуком

 

Наступні 25 років віддав справі профосвіти й виховання кадрів для цього підприємства, обіймаючи посаду директора CПТУ №5. Удвох з дружиною виховав троє дітей, які нині також є шанованими в краї та в Україні людьми. Нині плекає онуків.

 

Ярослав Семенюк з дружиною Олександрою, дочкою Вікторією та онуками

 

У його оселі портрет батька висить на чільному місці. Діти та онуки знають його не тільки в обличчя. З уст бабусі та батька можуть вже й самі розповісти про його життя… Та головне те, що вони ним пишаються. Що він завжди буде для них тим ідеалом, на кого прагнуть бути схожі.

 

 

Про батька з уст сина

 

– Мій батько Костянтин Потапович Семенюк здобув освіту у Рівненській приватній гімназії Ф. Пекарського. Коли залишився круглим сиротою, то за рішенням педагогічної ради половину платні за нього, кращого учня, вносилося із коштів взаємодопомоги гімназії, а другу половину – компенсувала польська гміна м.Рівного.

 

Кость Семенюк, 30-ті роки

 

Після закінчення гімназії у 1934 році вчителював у рідному селі Шпанів. Коли у 1941 році розпочалася війна, німецька влада дозволила навчання у школах.

 

Моїй майбутній мамі Лідії Євдокимівні (родом із с. Ульбарів Дубенського району) після закінчення трьох курсів Рівненського учительського інституту дали направлення у село Шпанів. Там вони з татом і познайомилися, а згодом побралися. Два перші роки війни вони навчали дітей.

 

Як згадує учениця мого батька, згодом учителька Софія Григорівна Кузьмич, «…більш освіченої людини як Костянтин Потапович, у Шпанові не було... Був дуже гарним учителем. Такого педагога як він, я за все своє життя більше не зустрічала. Ми, діти, його і побоювалися, і любили. Соромно було не вивчити урок і за честь було йти з ним зі школи додому…»

 

У 1943 році німецькі окупанти зробили у школі конюшню. Однак навчання продовжувалося. Навчалися по хатах учителів.

 

 

Понад сто підписів за життя мого батька зібрала вагітна мною мама

 

- У страшному 1944-му, коли НКВС пакували до в’язниць цілі сім’ї тих, хто був причетний до підпілля ОУН та УПА, хтось написав донос і на мого батька.

 

За розповіддю мами – був тоді ранній Великдень. Перед святом батьки закололи кабанчика. У сінях стояла посолена в дубовій кадочці свинина. Батько в той день пішов зі школи раніше, а мама ще залишилася. Коли ж прийшла додому, то застала в хаті страшну картину: усе перевернуте, на ліжку – лише порожня панцерна сітка, зі столу здерто скатертину. Вона – у сіни, до комори – а там від кабанчика й сліду не залишилося.

 

Мама щодуху мчить до сільради. А там їй кажуть: «Ваш чоловік – ворог народу». «Який він ворог? Він учитель і… – круглий сирота…»

 

Лідія Євдокимівна в 30-ті роки

 

Та що це поможе? Мама знала, що ще нікого з тих, кого загребло у свої лапи енкаведе, назад не вертали. Однак вона не зупинилися. Таки домоглася зустрічі із начальником обласного НКВС генералом-майором Шевченком.

 

– Скажіть, за віщо арештували мого чоловіка? Він учитель. Сирота.

 

– Ми провєрім, – мовив Шевченко. – А ти, женщіна, єслі хочєш єму помочь, собірай подпісі. 100 подпісєй в сєле на єво поддєржку собєрьош, – випустім.

 

Ви собі не уявляєте, чого вартувало моїй мамі, яка на той час була вагітна мною, зібрати ті підписи… Ніхто не хотів писати своє прізвище, бо усі боялися. А вона зібрала не 100, а цілих 130 підписів!

 

 

Батькова доля

 

Коли Лідія Семенюк принесла до начальника НКВС зібрані 130 підписів, то зрозуміла, що це не допоможе.

 

– Ми і самі уже разобралісь, – каже начальник обласного НКВС. – Но раз к нам попал, пусть пішет заявлєніє добровольцем на фронт.

 

Сьогодні відомо, що тоді, у 1944 році, означало для українців-західняків йти на фронт. І хоч учителі й залізничники мали від фронту «бронь», Костянтин Семенюк мусив виявити бажання «йти добровольцем». Він передчував, що йде на вірну загибель. Але вважав, що на фронт усе ж краще, аніж у тюрму чи в табори, куди услід за тобою можуть вивезти й усю твою родину.

 

 

Збірний пункт був у Рівному на тому місці, де потім в парку спорудили кінотеатр Шевченка (біля водника). Щоправда, виділили новобранцям зо дві-три години на прощання з рідними. Тоді мої батьки бачили одне одного востаннє.

 

 

Щоправда батька не зразу відправили на фронт. Повезли новобранців із Волині в Башкирію, де в Алкіно був місячний пункт підготовки бійців перед відправкою на фронт. Дорогою їхній ешелон бомбили і деякі новобранці (хто не загинув) мали у тій суєті добру нагоду втекти й нею скористалися. Проте мій батько був дуже чесною й порядною людиною. Не хотів, щоб потім його судили, як дезертира.

 

А у Башкирії треба було пережити жахливе випробування голодом. Новобранці із Західної України були призначені на знищення. Молодих здорових чоловіків зовсім не годували й вони помирали від голоду і хвороб через виснаження. Тому й просилися на фронт, щоб мати бодай скупий армійський пайок. Тато часто писав мамі листи й намагався відправляти їх цивільною поштою. Про те, що вони пережили в Алкіно, нам розповів чоловік із нашого села, який був там разом із моїм батьком. Призовники-західняки підбирали очистки з картоплі та недоїдки, що залишалися від офіцерської їдальні…

 

 

«Аби тільки тебе побачити, а там вже хай і розстріляють…»

 

Коли везли на фронт, то найближчий до рідного краю пункт – це Барановичі. У листі до сина, який нещодавно народився, Костянтин Семенюк писав: «Як мені хочеться приїхати додому, аби тільки тебе побачити, а там вже хай і розстріляють…»

 

 

Проте збутися цій мрії не судилося. Спершу новобранці-західняки були в складі Білоруського фронту, а там їх перекинули на Прибалтійський. Шанс залишитися у тій м’ясорубці живим був мінімальним.

Останній лист синові від батька датований 17 листопада 1944 року. Через одинадцять днів він загинув.

 

Похоронка прийшла із запізненням на кілька місяців...

 

Проте Лідія ще довго не вірила, що чоловіка вже нема. І ще багато років ждала-виглядала свого коханого, тужила за ним. "Одного разу, - згадує Ярослав Костянтинович, - до нас у двір зайшов чоловік у військовій формі й попросив напитися води. Я як побачив його, то зразу ж побіг до мами з радісним вигуком: "Мамо, мамо, тато повернувся!" Мама пташкою вилетіла на подвір'я і стала перед тим солдатом, як в копана. В її очах забриніли сльози. Я зрозумів, що то був не тато".

 

На меморіалі в м. Вайнюде. На фото Олександра Семенюк (дружина Ярослава) 

 

- Я розшукав татову могилу у Латвії, в містечку Вайнюде, – розповідає Ярослав Семенюк. – Це, коли їхати залізницею маршрутом Рига – Єлгава – Лієпая, десь посередині. За 15 км від Литви. І я був глибоко вражений, що у цьому містечку проживає 7 тисяч жителів, а на кладовищі лежать 8,5 тисяч. І майже всі прізвища західноукраїнські, закінчуються на –ук, –юк.

 

Онуки на дідовій могилі

 

А у сусідньому містечку Приєкулє проживають 14,5 тисяч людей, а на кладовищі – 22 тисячі. І все то українці, наші земляки. От де наша західна Україна лягла!

 

 

На меморіалі у Латвії. м. Вайнюде. 1980-ті рр.

 

- Одного разу, їдучи на батькову могилу, я проспав потрібну станцію й довелося мені 7 км повертатися по колії пішки. Роздивляючись місцевість, я помітив, що дотепер збереглися у тих місцях міцні бетонні споруди. В атаках на ці ворожі укріплення та ще в непрохідних болотах, що довкола, масово гинули наші співвітчизники…

 

 

Грудочку землі з батькової могили син похоронив у рідному селі та спорудив пам'ятник.

 

За християнським звичаєм тут щороку правиться молебінь...

 

П’ять разів приїздив Ярослав Семенюк на батькову могилу. Одного разу – усією сім’єю, з дружиною і трьома дітьми. Грудочку землі із братської могили, де лежить і його батько, привіз у рідне село й «похоронив» на могилі діда – Потапа Семенюка. Поставив там пам’ятник із батьковим барельєфом.

 

Ярослав Семенюк має що розповісти не тільки про батька й свою родину.

– Там, де мій батько, найбільше наших шпанівців полягло. А решта – в УПА, коли 5 тисяч бійців спецпідрозділу НКВС оточили на Оржівських хуторах загін Клячківського (Клима Савура), – розповідає Ярослав Костянтинович. Близько 70-ти – на фронтах і приблизно стільки ж в УПА… Коли тих, що полягли на фронті, усе ж десь є могили, височать обеліски на місцях братніх могил, то тих, що полягли в УПА, навіть похоронити по-людськи не можна було. Ховали вночі, крадькома, могил не насипали, а потім вже тяжко було розшукати те місце…

 

Слухаючи Ярослава Костянтиновича, думаю: слава Богові, що цього славного чоловіка доля вберегла. А скільки таких, як він, просто не народилося, або ж, народившись у лиху годину, померли на етапах… Вічна пам'ять усім безневинно убитим, закатованим, ненародженим і тим, кому не дали вирости...

 

Нині Ярослав Костянтинович Семенюк взявся за краєзнавчу справу. Вважає своїм обов’язком написати історію життя не тільки свого батька й своєї родини, але й рідного села. Чимало часу проводить у бібліотеках, музеях та архівах, у спілкуванні зі шпанівськими старожилами.

 

Нині книжка про історію рідного села готується до друку. Згадуючи те, як сам виховувався на батькових листах, він переконаний: поки живий, треба зробити все, щоб наступні покоління росли патріотами України, були людьми, гідними пам’яті своїх дідів і прадідів.

 

Людмила МАРЧУК


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews