У 2014 році хлопець пішов добровольцем до Збройних сил України. У листопаді того ж року вже командував взводом 122 окремого аеромобільного батальйону 81 бригади. Завдяки активній участі у війні Андрій нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» та  орденом «За мужність» 3-го ступеню. До військового конфлікту  він активно займався бразильським джиу-джитсу та здобув звання майстра спорту України з панкратіону. За спеціальністю Андрій - юрист, деякий час працював помічником адвоката. Однак після війни його професійна доля змінилася.

 - Андрію, що вплинуло на Ваш вибір стати поліцейським?

 - Будучи в АТО, слідкував за роботою Київської патрульної поліції. Досить цікаво було спостерігати, як працюють нові методи, нові люди. Тоді вже були відсутні, скажімо, статутні «затяги» і присутні ознаки силової структури, що мені ще з армії імпонувало. Тобто є порядок, але немає перегинів через лінію. В АТО мій командир бригади говорив, що весь «бардак» в армії через те, що лейтенант не бритий. Не через те, що «зливають» цілими батальйонами в засідках чи десь бригади потрапляють в  оточення в котли, а через те, що лейтенант не бритий. Особисто в  мене інша думка, але я веду до того, що зовнішня демократичність нової поліції в такому плані мені також імпонувала. І я розумів, що робота цікава і, головне, корисна. Я вже давно усвідомив, що наша країна зверху змінюватися не буде. У нас люди не відповідають за вибір на виборах чи на референдумах. Вони ще до цього політично не зрілі. Керує усім верхівка. А, як ми знаємо, риба завжди буде гнити з голови. Тому, якщо не починати змінювати людей і всю країну знизу, то не почнуться взагалі будь-які зміни в країні. Як на мене, патрульна поліція якраз стоїть на вістрі цих змін. Особисто для мене суть патрульної поліції – навести у своєму місті порядок.  У нас люди не дотримуються правової норми, тому що вважають її нав’язаною державою. Оскільки держава не хоче виконувати своїх обов’язків перед народом, тому й народ не хоче виконувати  своїх обов’язків перед державою. Через це люди порушують закон. Все починається з малого – не правильне паркування  чи викидання сміття будь-де… Це все переростає у сильніші правопорушення. Таким чином, проявляється відсутність державного авторитету. Патрульні повинні донести людям, що починати будь-які зміни в країні  треба з себе. Ту саму Європу потрібно починати будувати з власної голови, з власної сім’ї, з власного двору…

- Нині точаться різні дискусії щодо ефективності патрульної поліції та цієї реформи загалом. Як би Ви зі сторони могли б оцінити роботу поліції? На що, можливо, варто звертати більшу увагу?

- Потрібно зважати на те, що будь-яка реформа приносить результат лише через певний час. Якщо говорити про реформу цілої галузі правоохоронної системи, то вона дасть свій результат лише через кілька років. Самокритичність - це те, що повинно відрізняти патрульного від тих людей, яких ми прийшли змінювати цією реформою. У роботі зі своєю ротою я керуюся десантними принципами: потрапив у ВДВ – гордись, не потрапив – радій. Я ставлю дуже високі вимоги до своїх патрульних. Той, хто до них не дотягує, повинен над собою багато працювати. Тобто основне - це самокритичність, вміння приймати конструктивну критику і постійне самовдосконалення. Якщо цього не буде, то немає сенсу змінювати правоохоронну структуру. Вона залишиться такою, як і була. Адже, якщо ти вказуєш людині на якісь її порушення, то ти сам маєш бути досконалим прикладом. Переконаний, що довіра до правоохоронних органів появляється завдяки їхній зразковій роботі. Колись один із чеських реформаторів розігнав усю партійну номенклатуру і повністю усунув від владних повноважень. Йому часто закидали, що нові люди, яких набрали, не професійні і що вони зруйнують країну. На це він відповідав, що краще 5 років непрофесійності, аніж 50 років саботажу. У нас 25 років саботажу уже є. Давайте чекати ще 25. Тоді, можливо, ті саботажники відійдуть на задній план уже в біологічному плані.

- Безперечно, що на формування Вашої громадянської позиції вплинули події на Сході. Розкажіть про Вашу власну війну. З чого все почалося?

- У мене все почалося, мабуть, все-таки з мого виховання. Адже коли постало запитання йти туди чи не йти, то підґрунтям для рішення стало моє виховання. Я вдячний своїм батькам, що вони собі на не щастя виховали такого сина, який не задумався, або якщо задумався, то прийняв правильне рішення саме туди йти. Що стосується власне зони АТО, то все почалося з полігону у Львівській області. Поки ми там перебували, то все було досить непогано, але ситуація щораз погіршувалася. З 15 серпня до 3 вересня 2014 року картина східних подій стала майже такою, якою ми бачимо її зараз. Це події під Іловайськом, втрата кордону з Донецькою та Луганською областями... Бойове хрещення я отримав в селі Піски Донецької області в безпосередній близькості до Донецького летовища, де понад 2 тижні тримав оборону позиції українських військових і добробатів, а також готував забезпечення і ротацію підрозділів до аеропорту. Так склалося, що одна з найбільших втрат цієї війни припала саме на долю мого підрозділу. Хлопці, яких я знав і яким я завдячую життям, залишились там назавжди. Смерть побратимів справила на мене перший дуже серйозний вплив.

- Життя тут і на передовій - це великий контраст. Окрім втрати побратимів, що Вас ще внутрішньо перейняло, будучи на війні?

- Я усвідомив, що насправді в житті є важливим і чого людині потрібно для щастя. Це стосується і матеріальних і духовних цінностей. Для прикладу, доки ми в Пісках чекали ротації на аеропорт, то жили в підвалах. Це були підвали будинків донецьких чиновників. Там хлопці знайшли новий запакований паркет, оздоблений мозаїкою  різних порід дерев. Однак в підвалі було дуже холодно і ми палили цей паркет для обігріву. Ми його кидали в буржуйки і він дуже добре горів. А на ржаву поверхню буржуйки ми часто ложили шматок чорного хліба. Підсмажували його  з обох сторін і намазували салом. Це були найсмачніші грінки, які я коли-небудь їв. Після того, як ми в Інтернеті подивилися ціну цього паркету, то вони стали ще  й найдорожчими.   Тому що один квадратний метр коштував десь біля 300 євро, а ми спалили десь 120 квадратних метрів. Я веду до того, що людині, щоб почуватися щасливою вистачає такої грінки. Для того, щоб почуватися в безпеці, вистачає бетонного перекриття. А щоб зігрітися достатньо випити гарячого чаю, а не покласти собі такий класний паркет. Для підтримки, достатньо відчувати плече побратима. Коли ти повертаєшся сюди і бачиш людей в клубах, які один одному б’ють писки, а десь хвастаються новими телефонами чи ще чимось. Це все викликає якийсь дисонанс, але, на жаль, для себе я змушений визнати, щоб цей дисонанс потрошку притуплюється. Вже більше року я вдома і я розумію, що вже десь і я рідше став  цікавитися тими новинами з фронту. До мирного життя звикнути легше, ніж до військового. Це та частина розуміння, яку я можу віддати  тим, хто не бере ніякої участі у війні. Але вона дуже маленька. Як на мене, якщо ти не береш безпосередньої участі у війні, то допоможи хоча б чимось волонтерам. Якщо не можеш грошима,  то старими речами чи якимось продуктами.

- Упродовж майже двох років наші війська фактично стоять на місці. Як Ви вважаєте, чому це все затягується і чим можуть закінчитися військові дії на Сході?

- Не хочеться бути диванним експертом і комусь радити, як краще вчиняти - наступати, обороняти чи відступати. За моїми спостереженнями, найбільша проблема не у фронті, а в тилу. Якби тил працював так само, як фронт, то було б значно простіше. При чому тил як і той, що знаходиться в штабі АТО  і той, що сидить в Києві у вигляді «великих голів», які думають. І нічого кращого, ніж «Мінськ №2», «…№3», «…№ 8»…  не можуть придумати, що по суті нічого не змінює, крім стабільного показника жертв. До уваги береться і той самий тил, який залишається тут – у крайніх західних областях, який теж нічого не міняє. Але все ж таки проблема зверху. Це, напевно, хрест, який ми мусимо нести, на який нас у результаті все-таки розпинають. І чогось ми його не можемо кинути. Дуже багато заплачено за цей Донбас і ціна цієї  крові тягне нас вниз. За що ж тоді хлопці гинули? Якщо тепер подивитися з іншого боку. А навіщо нам тепер треба цей Донбас? Я не можу собі уявити, що я колись поїду з сім’єю в Донецьк просто погуляти. Бо там на мене будуть дивитися люди з вікон громадського транспорту, які на мене дивилися з оптичного прицілу. Я не буду їх відрізняти. Це моя особиста позиція. І, напевно, позиція багатьох військових. Десь має статися цей момент, коли цей хрест має бути кинуто. Це все припиниться тоді, коли це перестане бути вигідним комусь з тих, хто заробляє на цьому гроші.