Ніна Сергіївна Сушко (Андреєва) зберегла родинний архів, а її спогади – це оповідь трагічної долі рівнян, які стали безвинними жертвами жорстоких репресій радянської влади.

Розповідає Ніна Сергіївна Андреєва

– Моя родина, як по батьковій, так і по маминій лінії, має глибоке коріння української інтелігенції, яких доля змушувала долати далекі дороги, втрачати на цих дорогах близьких і коханих, але вони завжди мали гідність, порядність та інтелігентність.

Родина Андреєвих. Фото 1896 р.

Діти Андреєвих: Сергій і Люба

Василь Васильович і Надія Денисівна Андреєви. 1930 р.

Мій прадід по батьковій лінії Денис Ліщинський у першій пол. ХІХ ст. був настоятелем Андріївської церкви у Києві. Одна із його доньок Надія вийшла заміж за Василя Андреєва – студента Київського університету Святого Володимира. Андреєв керував студентським хором і під час концерту перед російською царицею (попри заборону), студенти виконали українську пісню «Ой, кувала та сива зозуля».

За цей непослух хориста виключили з університету й віддали в рекрути до Варшави. Василь Андреєв був хлопець здібний і швидко досягнув підвищення по службі й дослужився до звання полковника царської армії. Подружжя Андреєвих жило у Варшаві й спромоглося всім своїм трьом дітям дати пристойну за тими часами освіту.

Син Сергій, мій батько, який народився у 1894 році, закінчив юридичний факультет Варшавського університету. Коли ж почалася Перша світова війна, сім’я змушена була евакуюватися в глибину Росії, аж до Ростова-на-Дону. Там тато зустрів мою маму Вікторію Коваленко. Вона закінчила в Ростові інститут благородних дівиць і мала фах учителя історії і географії.

Сергій Андреєв, студент. 1020-ті рр.

Вікторія Коваленко (Андреєва), гімназистка

Мій дід по мамі, Євграф Іванович Коваленко родом із Запоріжжя. Був цивільним генералом – начальником Ростовського поштово-телеграфного округу. Велика сім’я Коваленків (в них було восьмеро дітей) під час революції 1917-1918 років у більшості вимерла від туберкульозу, зазнала фізичного і морального насилля від більшовиків.

Революція розкидала Коваленків по світах. Син Василь, який вчився малярству у Парижі, назавжди залишився у Франції. Щасливішою видалася доля сина Миколи, котрий став талановитим інженером мостобудування. В Архангельську та Санкт-Петербурзі ще й досі стоять мости, споруджені за його проектами.

Родина Коваленків. Початок ХХ ст.

Євграф Коваленко з дружиною

Моя ж мама поїхала за татом до Петербурга, де він був членом адвокатської ради. Потім вони жили в м. Білосток, а за тим переїхали у Здолбунів. Мій тато був відомим на Волині адвокатом у цивільних справах.

Юрко Андреєв, 1923-1924 рр.

Він був високоосвіченою людиною, справжнім інтелігентом, який володів російською, польською, німецькою і французькою мовами. Життя ж його обірвала тяжка хвороба у 1936 році. Поховали тата в Здолбунові поруч з його батьком Василем Андреєвим.

Сім’я Андреєвих. Здолбунів, 1935 р.

Андреєви на сінокосі, 1924 р.

Юрко Андреєв.  Приблизно 1930 рр.

Сім'я Андреєвих. Здолбунів, 1927 р.

Ніна Андреєва. Здолбунів, 1031 р.

Ніна Андреєва. Рівне, 1939 р.

Після смерті батька наша сім’я переїхала до Рівного. Ще раніше на Грабнику, на вул. Шемплінського (тепер вул. М. Хвильового), поселилася моя бабуся Надія Андреєва з тіткою Любою. Біля свого будинку бабця мала чималий шмат землі з садком. Половину тої землі вона й передала моїй мамі для будівництва будинку.

Мама змогла побудувати доволі гарний будинок, бо вона після смерті батька одержала від адвокатської ради аж 12 тис. золотом, чого вистачило і на житло, і на наше з братом навчання.

Юрко і Ніна, 1936 р.

Сім'я Андреєвих. Здолбунів, 1934 р.

Нас у батьків було двоє. Старшим був у мене брат Юрко. А щоб мати за що жити, стали здавати квартирантам одну кімнату. Тоді, за Польщі, це був найбільш прийнятний спосіб виживання. Брат Юрій вчився в гімназії, займався спортом, був скаутом, мріяв стати льотчиком.

 Юрій Андреєв (зліва - направо перший у другому ряду) серед скаутів. Рівне, 1938 р.

Юрій на спортових змаганнях. 1938 р.

Юрко з тіткою Любою Полтавською. 30-ті рр.

Юрко з тіткою Любою Полтавською. Рівне, 1039 р.

А, коли прийшли сюди у 1939 році совєти, все змінилося. Як тільки нова влада увійшла, сусіди, що жили поруч з нами, стали втікати. Декотрих заарештовували, а когось розстрілювали просто на їх подвір’ї.

Ось у будинку № 21 жив інженер Прушинський із дружиною і сином – їх розстріляли на подвір’ї, бо вони не хотіли йти із своєї хати. Жили на цій вулиці горді й незалежні люди і вважали, що нема причин покидати свій дім.

Трагічною було доля аптекаря Васильєва, якій жив на нашій вулиці в будинку № 16. Чому ж потрібно було виганяти й убивати цих людей? Причина проста – новому начальству потрібні були гарні будинки. Тут вони, енкаведисти, й поселилися.

 Юрко востаннє біля рідного дому. Рівне, 1939 р.

4 листопада 1939 року в одну ніч заарештували всіх гімназистів, серед яких був і мій брат Юрко. Забрали його, повели і ми довгий час про нього нічого не знали та вже більше й не побачили. Братові визначили покарання – 5 років позбавлення волі за «зв’язок з підпільною організацією «Скаут». Як арештант, він опинився десь на золотих копальнях і у 1941 році, як громадянин Польщі, потрапив під амністію та вступив до польського війська генерала Андерса. Воєнні дороги закинули його в Італію, де він загинув у 1944 році й похований у місті Лорето.

А у 1940 році вивезли і нас з мамою. Скільки житиму, буду пам’ятати ті чорні дні, коли нас вивозили. О 6-й годині ранку забрали нас із дому, дали лише 20 хвилин на збори.

«Лишнего не брать. Вы не надолго», – почули ми короткий і жорсткий наказ. Мама нічого й не взяла, лише документи на хату. Спочатку нас відправили до бурси (приміщення сучасного РДГУ) і протримали до вечора.

Далі у Здолбунові повантажили у брудні товарняки, з яких перед тим вивели худобу, напхали вагон людьми вщент і повезли у невідомому напрямку. У тисняві ми з мамою розійшлись у різні кутки вагона. Їжі у нас з собою не було ніякої, але дякуючи тому, що з нами поруч їхав священик із Нового Двора, який встиг прихопити шмат сала й по крихті нарізав і давав людям, щоб підтримати їхні сили, ми якось у тій дорозі вижили.

Їхала з нами і молода мати Надія Слівінська, дружина учителя фізкультури з гімназії з двома немовлятами – шестимісячними дівчатками-близнючками. За час тієї тяжкої дороги одна з дівчаток померла і солдат, відчинивши вагон, на ходу викинув мертву дитину.

Страшно було дивитися на ту жінку. Вона щосили притискала друге дитя до грудей, в яких вже не було ні краплі молока. І, коли нас нарешті привезли в сніги Казахстану, вона стояла немов вкопана і все так само притискала доньку до грудей. Дитя вже не пручалося. Коли ж стали від неї віднімати вже набряклий труп її дитини, жінка з того горя та жаху збожеволіла.

Зі станції нас повантажили на автомашину і повезли засніженою степовою дорогою. Пам’ятаю страшну картину, коли машина зупинилася вночі й до нас стали підходити вовки. Тоді їх було багато. Очевидно відчували, що буде війна. Водій наш робив квачі, вмочував у бензин, запалював і відганяв тих хижаків. Коли ж привезли нас у село, то ми відчули, що місцеві не хочуть нас брати у свої домівки, бо їм вже повідомили, що ми – «вороги народу».

Я досі не знаходжу відповіді на болюче питання: які ж ми були «вороги народу» – я, восьмирічна дитина, і моя мама – вчителька історії й географії? Зрештою, забрала нас жінка-українка, теж із репресованих.

Вона зрозуміла нас і пожаліла. В її хаті на стіні висів портрет Тараса Шевченка. Ой, скільки ж ми набідкались! І у землянці жили, де до весни тримали труп померлої жінки, бо в мерзлу землю не могли закопати. І у клуні доводилося ночувати. Зустрічали ми і добрих людей, і бездушних. До школи діти не ходили, бо у будинку школи жили вивезені чеченці».

Зберігає Ніна Сергіївна і довідку про реабілітацію, видану їй 21 травня 1993 року УВС у Рівненській області, де зазначено:

«13 квітня 1940 р. згідно рішення оперативної трійки УНКВС Рівненської області з м. Рівне в адміністративному порядку була виселена в Північно-Казахстанську область сім’я Андреєвої В.Є. в складі: голова сім’ї Андреєва Вікторія Євграфіївна, 1906 р. н.; дочка Андреєва Ніна Сергіївна, 1931 р.н.; свекруха Андреєва Надія Денисівна, 1866 р.н.

Причиною для виселення сім’ї було те, що її син Андреєв Георгій Сергійович, 1923 р. н., уродженець м. Білосток був тоді заарештований за участь в молодіжній організації «Скаут», 17 травня особливою нарадою при НКВС СРСР засуджений на 5 років ув’язнення. 10 жовтня 1941 р. звільнений.

В справі-анкеті у графі про наявність нерухомого майна записано: «не имеет». Сім’я під час виселення проживала в м. Рівне, вул. Шемплінського, 18-а.

Вікторія Євграфівна Андреєва (Коваленко), 1950-ті рр.

17 вересня 1941 р. Андреєва В. Є. разом з дочкою Андреєвою Н. С. та свекрухою Андреєвою Н. Д. згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР про амністію польських громадян із спецпоселення звільнена. Згідно ст. 3 Закону України від 17.04.1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» вони реабілітовані».

Ніна Андреєва, 1950-ті рр.

Повернувшись із заслання до Рівного, Андреєвим вдалося повернути незаконно відібраний у 1940 році свій будинок і донині ця родина там мешкає, поповнивши свій рід дітьми й онуками. Після повернення Ніна Андреєва навчалася у школі № 5, що тоді була на вул. Червоноармійській (нині вул. С.Петлюри), згодом вступила до Рівненського учительського інституту на факультет російської філології.

Працювала в цьому ж інституті у навчальній частині. Пізніше перейшла на роботу в Клуб глухих, була завідуючою тим клубом. Із часом одержала ще одну вищу освіту – закінчила факультет дефектології Київського педагогічного інституту ім. Горького. І відтоді 21 рік працювала сурдологом (перекладачем для глухонімих). Вона досконало володіє мовою міміки і жестів.

Тепер Ніні Сергіївні вже 86 літ! Та крокуючи ще досить швидкою ходою, з іскорками в очах поспішає жінка у своїх справах вулицями рідного міста. Коли зустрічаю її, то щиро обнімаю – таку світлу, сильну, життєрадісну рівнянку, яка є прикладом багатьом молодим людям – попри все, вірити у краще, радіти кожному дню і просто жити на позитиві.

Галина ДАНИЛЬЧУК