Пані Віра народилася в Підмосков’ї, там закінчила школу, одержала вищу освіту, а під час літніх канікул приїздила до Рівного, де жила її старша сестра. Подальша доля все ж повернула її з мамою в Україну, в рідне місто з глибоким родинним корінням. Тож все подальше життя й донині пов’язане з Рівним.

 Вже давно тут її дім, її сім’я. Розповідаючи про родину, вона не раз посилалася на розповіді своєї старшої сестри Ядвіги, якої вже немає з нами.

Розглядаючи старі світлини у її родинному альбомі, на одному знімку я упізнала жінку, яка колись була частою гостею в нашому домі. Пригадалося, що моя мама називала її Людмилою. Вони разом працювали на Рівненському льонокомбінаті.

А Людмила, виявляється, насправді звалася Ядвігою, і є старшою сестрою пані Віри. Пригадалося мені, як часто ця жінка, сидячи з моєю мамою за чаєм, говорили про колишнє Рівне, згадуючи польські назви вулиць, імена їхніх спільних знайомих, старожилів міста. Проте, на той час я ще не була захоплена темою історії старого Рівного та й не мала звички втручатися у розмови дорослих.

А ось воно як виходить! Стежка, яка прокладалась до рівненських родоводів із рідної домівки, пролягла через роки, розгалузилась і знову ж таки повернулась до мене з розповіддю надзвичайно щирої, інтелігентної жінки Віри Павлівни Гнатюк (Гольцевої).

Віра Павлівна Гнатюк (Гольцева)

Передаю з її уст цікаві моменти з життя родини Хаймеців та Остаповичів, які є, безумовно, є маленькими віконцями до історії нашого міста.

Хаймеці

«Мій дід, батько мами, Василь Романович Хаймец (1873-1940) за національністю був українецем, народився у с. Воскодави (теперішній Гощанський район). Служив він у князя Фридеріка Любомирського управляючим господарством, тобто відповідав за всі кружки, ложки і кухарок. Дід мав бути там, де князь, часто, виконуючи вказівки хазяїна, їздив по його маєтках, щоб керувати роботами, чи привозив туди робітників. Князь досить щедро оплачував роботу управителя свого господарства.

Олександра і Василь Хаймеці, 1902 р.

Бабця Олександра Тарасівна (1885-1950) в своєму корінні була з обіднілої польської шляхти Оксміновських. На час їх знайомства це була заможна родина. Батько Олександри тримав у Варшаві невеличку кав’ярню.

Василь і Олександра познайомились і одружились у Варшаві у 1902 році. Бабці тоді лише сімнадцять років було, а дідові тридцять. Князь Любомирський подарував дідові на весілля значну суму грошей, за що він придбав у Києві свічну лавку.

У Хаймеців народилося шестеро дітей. Майже всі діти народилися у Варшаві. У 1903 році народилась перша дочка Софія, вона прожила 82 роки і померла у Варшаві. Цікаво, що в цій сім’ї з іменем Олександр (а) було троє – окрім матері з дочкою ще й син.

Олександра Хаймец

Дочка Олександра прожила лише 29 років і померла у 1937 році у Рівному. Її жіноча доля була нелегкою, бо її чоловік Лузенчук був професійним картярем і спустив усі сімейні статки. Всі їхні троє дітей померли в дитинстві, Олександра також померла вагітна четвертою дитиною. Всі вони поховані на кладовищі «Грабник».

Олександр Хаймец

Син Олександр був професійним кулінаром, жив у Кременці. Син Роман до війни вчився на ковбасника в Німеччині, але в радянський час про це довелося забути.

Роман Хаймец

Моя мама Олена Василівна Хаймец народилася у 1914 році у Варшаві, вона була п’ятою дитиною. Наймолодшою була Ніна Хаймец-Соколовська, яка народилася у 1916 році в Києві, а потім все життя прожила у Рівному.

Олена Хаймец

Ніна Хаймец

Дід з сім’єю приїхали з Києва у 1919 році, де вже була більшовицька влада. Потім прибули до Рівного і сім’я оселилась на вул. Волосній (тепер вул. Малий Узвіз). Мама розповідала, що коли вони їхали із Києва, поїзд розбомбили, а їх пограбували: забрали гроші, золото, усі цінності.

Олександра Хаймец з дочками

Так Хаймеці в одну мить обідніли і вже ніколи не піднялися. Князь виділив Василю Хаймецю якусь суму грошей (хоча Любомирські також вже не були дуже багатими) і дід став будувати невеличкий будиночок на вул. Польній. Я добре пам’ятаю цю халупку, в якій все своє життя прожила моя двоюрідна сестра. Мама ж там довго не жила, бо вийшла заміж за Остаповича.

Остаповичі

Моя мама закінчила 4 класи і стала наймитувати у панів Рейнертів, які мали пивний гендель і мешкали десь в районі сучасної вул. Лермонтова. Це були хороші люди і мама там працювала до 1932 року. Їй було 18 років, коли вона познайомилась із поляком Тадеушем Остаповичем. З Рейнертами мама товаришувала до самої війни, а під час німецької окупації зверталась до них за поміччю, коли треба було спасати чоловіка від німецького арешту.

Остаповичі жили там, де зараз збудований Свято-Покровський собор. Це був одноповерховий цегляний рожевий будинок, в якому було чотири кімнати. На подвір’ї були конюшні.

Вацлав Остапович

Хелена Остапович з сином Казиміром

Вацлав Остапович був із простих людей, а його дружина зі збіднілої польської шляхти дому Казецьких. У Остаповичів було троє дітей – Казимир, Вілік і Тадек.

Вацлав Остапович з синами

Гонорова пані Хелена звичайно хотіла своїм синам невісток багатих і рідної польської крові. Проте Тадек вибрав українську дівчину і до безтями закохався в неї, пішов всупереч волі матері. Одружились вони у 1933 році, вінчались в костелі Святого Антонія (мама прийняла католицтво).

Олена і Тадеуш Остаповичі

Подружжя Остаповичів з дочкою Ядвігою

Остаповичі на той час вважались людьми багатими, а Хаймеці – бідними. У Остаповичів було в Рівному багато землі. Їх земля була з трьох сторін кладовища «Грабник». Нині на їх землі збудована Рівненська обласна лікарня. На Грабнику було декілька будинків Остаповичів, які вони здавали по найму квартирантам. Ось в таку сім’ю пішла невісткою моя мама.

Олена Остапович з дочкою Ядвігою на фоні будинку Остаповичів

Олена Остапович з донькою на вулиці Рівного. 1937 р. (Особистість товаришки поруч не встановлена)

Свекор, пан Вацлав, дуже полюбив мою маму, все життя гарно до неї ставився і вихвалявся перед сусідами, «що Хеленка то є найкраща господиня». У 1935 році народилася в них донька Ядвіга-Тереса. Через рік, у 1936-му, померла свекруха Хелена Остапович і її поховали на Дубенському польському кладовищі. Коли прийшли у 1939 році перші совєти, Остаповичів не зачіпали, а вже після війни половину будинку відібрали.

Олена Остапович з дітьми (дочкою Ядвігою і ймовірно Марією Самойловою) 1939 р.

В роки німецької окупації, у 1942 році, народився у мами хлопчик Юрек, який прожив один рік і помер, як сказав лікар-німець, від дизентерії. Покликали до хворої дитини цього лікаря, він зробив укол і дитини не стало.

Мама все життя звинувачувала себе, що не вберегла Юрека. Проте через багато років батько в Польщі розповів моїй сестрі Ядвізі, що на судовому процесі над німецьким лікарем-злочинцем випадок з їхньою дитиною засвідчував, що це було заплановане нацистами дітовбивство з використанням спеціальної ін’єкції. З цього приводу пан Тадеуш був свідком на суді. Він просив передати мамі, щоб вона не картала себе даремно.

Ядвіга Остапович

За німців Тадеуш змушений був переховуватись, щоб уникнути арешту. Потім йому вдалося потрапити до Війська Польського і він пішов воювати, а мама з донькою і свекром залишилась дома.

Страшні спогади залишились у мами про те, як німецькі окупанти привозили на кладовище Грабник полонених. Були серед них і мертві, й ще живі. Усіх їх скидали у великі ями в північній частині кладовища і вночі звідти було чути людський стогін, який линув із землі. На тому пагорбі, нашвидкуруч засипаному землею, не раз просочувалась людська кров, бо там лежали сотні людських тіл.

Війна стала трагедією для народу. Вона розлучала людей і сім’ї. Як Тадеуш Остапович повернувся з війни, то у 1945 році полякам, які тут проживали, було запропоновано виїхати в Польщу (там обіцяли житло, всіляку підтримку, роботу). Мама їхати в Польщу не захотіла. Тож Тадеуш виїхав зі своїм батьком. Мама з Ядвігою залишились у Рівному.

Потім мама зустріла мого батька, який був учасником визволення Рівного від німців, й вони створили нову сім’ю. За чоловіком Павлом Гольцевим вона з дочкою поїхала в Росію, де в 1954 році у м. Орехово-Зуєво народилась я.

Моя старша сестра Ядзя згодом повернулася з Росії до Рівного, закінчила тут школу № 5, училище будівельників № 4, а працювала на Рівненському льонокомбінаті. Після смерті мого батька ми з мамою також повернулися у Рівне.

Олена Остапович з дочками Ядвігою і Вірою

З сестрою ми були дуже дружні, хоча межи нами було 19 років різниці. Ядвіга була надзвичайно цікава людина, багато читала, мала щиру добру душу.

Тадеуш Остапович

Тадеуш Остапович довго жив в Польщі сам, тяжко хворів, залишився інвалідом без двох ніг. Через роки Ядвіга знайшла батька і декілька разів їздила до нього в гості».

Сусідами Остаповичів були Самойлови. Микола Самойлов був сторожем кладовища, його маленька хатинка стояла над дорогою. Дочка Миколи Самойлова Марія Миколаївна Таргоній нині мешкає у Рівному. Вона була дитячою подружкою Ядвіги Остапович.

Марія Самойлова, 1952 р. 

Ось що вона розповідає.

«Хата, в якій жив мій батько і баба, була побудована десь у 1930-і роки на землі пана Остаповича, який мав 2 га землі й безкоштовно віддав Самойловим шмат своєї землі біля кладовища.

Він сказав моєму дідові: «Іване, в тебе четверо синів, то я тобі 6 соток даю, будуйся тут». Потім переписав їм ту землю.

Я з Ядвігою виросла, ми з нею ровесниці, народилися в 1935 році.

Ядвіга Остапович

Її дід був дуже хорошою людиною, завжди називав нас «котюнічки». У них був величезний сад, де росли ранні черешні, різні сорти яблук і груш, саджанці він виписував із Франції.

Я ж дуже любила лазити по деревах, це для мене було велике задоволення. То він казав: «Котюнічка, зірви мені ті черешні, які ворони поклювали, вони дуже солодкі».

Коли я проходжу подвір’ям Свято-Покровського собору, то спогади про моє дитинство линуть в цей сад. А пов’язані вони з добрим паном Вацлавом і моєю найкращою подружкою Ядвігою».

Так склалася доля, що нині Віра Павлівна Гнатюк і Марія Миколаївна Таргоній живуть в одному домі й кожна з них береже пам'ять про свої родини. Бережуть старі фотографії, а їхні розповіді є краєзнавчими стежками в історію Рівного.

Галина Данильчук