А ще пані Марія берегиня історії своєї родини, де сплелись корені маминого і батькового родоводів, де сусіди були як рідня, де рідними були вулиці, де ділилося і горе, і радість навпіл. У спогадах жінки живе історичний Грабник, де минуло її дитинство. І нині 82-річна пані Марія є людиною активною і переймається багатьма проблемами, які торкаються історичної пам’яті.

Ми зустрілись з Марією Миколаївною на старому кладовищі «Грабник» і пробули там понад п’ять годин. Йдучи від могили до могили, вона розповідала мені про тих, хто там спочиває.

А найперше – розповіла про родину свого батька, бо саме він – Микола Самойлов свого часу був сторожем цього кладовища і мешкав в будиночку, що межував із цвинтарем. А потім прийшла війна, німецька окупація і він стежив за пересуванням німецьких військ, мав зв’язок з рівненським підпіллям, яке виконувало вказівки чекістського загону Дмитра Медведєва та ризикуючи власним життям і життям своїх рідних, допомагав військовополоненим.

Його разом з такими ж патріотами Марією Жарською, Іваном Луцем, Миколою Поцелуєвим і Федором Шкурко, як засвідчує меморіальна дошка, встановлена на фасаді будинку № 57 по вул. Соборній, 4 січня 1944 року окупанти стратили в центрі міста, встановивши тут шибеницю.

Розповідає Марія Таргоній (Самойлова)

 «Мій дід Іван Назарович Самойлов і бабуся Ганна Семенівна повінчались у 1909 році у Свято-Воскресенському соборі та й поселились тут, поруч зі старим кладовищем «Грабник». Діда я не пам’ятаю, бо він помер у 1926 році й похований на кладовищі «Грабник».

Баба Ганна залишилась з чотирма синами – Миколою, Степаном, Олександром і Григорієм. Була ще дочка Варвара, але вона померла малою. Родом Самойлови із с. Томахів (теперішній Гощанський район). Щоправда їх прізвище раніше було Самойлюки або Самолюки, а вже за царя їх зробили Самойловими. А баба родом із с. Білогородка, що на Дубенщині. Там були чеські поселення.

Дід Іван Самойлов з братами, фото поч. ХХ ст.

Для мене моя бабця була людиною особливою, у неї «антена» завжди була налаштована вгору, завжди відчувала, що із її дітьми щось може трапитись і тоді місця собі не знаходила.

Була вона людиною набожною і дуже доброю. От лише почує дзвони в соборі, то одразу всяку роботу кидає, мене за руку і йдемо на службу. Дзвін лунав із дзвіниці, яку совєти розібрали у 50-і роки. Церковний дзвін – це надзвичайна мобілізуюча сила.

Я ходила з пропозиціями до місцевої влади, щоб ту дзвіницю відновити. Зі Свято-Воскресенським собором наша родина була тісно пов’язана, там співали у церковному хорі мої дядьки, батькові брати – Степан, Олександр і Григорій. Баба теж співала в хорі. Поховали бабцю у 1957 році теж на «Грабнику». Потім дядьки служили у Свято-Покровській церкві с. Золотіїв.

Микола Самойлов

Старшим сином був мій батько Микола, який народився у 1910 році. Навчався він у російській приватній гімназії. Ріс Микола без батька, а мати була дуже хворою. От йому й приходилось за все братись, всією сім’єю керувати. Сусіди згадували, які в батька були золоті руки, все вмів робити.  

Жили Самойлови над дорогою біля кладовища Грабник. Батько там побудував хатину на землі багатого сусіда поляка Вацлава Остаповича, який безкоштовно віддав Самойловим свої 6 соток землі. Поруч була ще царська хата, вона ж і була сторожкою кладовища.

Марія Самойлова-Таргоній з бабусею і татом, 1937 р.

Моя мама Уляна Вощук за національністю білоруска, родом із Брестської області з с. Щерчово. Вже в роки Першої світової війни вона залишилась круглою сиротою. Старша сестра забрала мою 12-річну маму і намагалася втекти з Білорусії подалі від війни та, коли вони переходили міст, його підірвали і мама не змогла перейти. Так війна їх розлучила.

Уляна Самойлова з донькою Марійкою, фото 1936 р.

Тяжким було життя сироти. Пасла людям худобу, застудилася і все життя мала хворі бронхи. Потім мама опинилася в Ковелі, а через якийсь час у Рівному. Тут вийшла заміж за Миколу Самойлова. Мама потрапила у велику сім’ю, де не так просто було стати господинею. В них народилась перша донька Софія, яка прожила лише рік і померла, її поховали на Грабнику, поруч з могилою діда. У 1935 році народилася я.

У 1939 році совєти нас вигнали з тієї хати, обґрунтувавши це рішення тим, що нібито це була церковна земля і ми не мали права там жити. Деякий час ми жили на квартирі у Морозовських, що мешкали в районі сучасного автовокзалу.

Стосунки в сім’ї моїх батьків не склалися і вони перед війною розлучилися. Ми з мамою стали жити на вул. Литовській, але я постійно приходила сюди до баби і батька.

Я пишаюсь своєю мамою, її стійким характером. Десь у 1950-х роках вона поїхала у своє рідне село в Білорусії і там взяла метричну виписку з церковної книги про своє народження, де було вказано, що вона білоруска. Щасливою повернулася до Рівного. Пішла у паспортний стіл і зробила виправлення у своїх документах, що вона білоруска, а не росіянка, як її записали тут. І сказала: «От тепер я можу помирати такою, як я народилася».

Батька у 1941 році мобілізували в армію. Ще й тижня з початку війни не пройшло, як їх дивізію повністю розбили під Луцьком і від неї залишились лише командир і два солдати. Одним із них і був мій тато. Командир сказав хлопцям, що він буде пробиватись на схід, а вони щоб йшли у Рівне.

Зі слів баби знаю, що коли батько повернувся додому, то до нього прийшли якісь люди й сказали, щоб він спостерігав за німцями, які проїжджатимуть шляхом, бо ж хата стояла над дорогою. Коли ж розвалювали ту хату, то у ґаночку я знайшла записку, написану рукою батька, в якій значилось скільки танків, скільки техніки пройшло. Шкодую, що тоді я ту записку викинула.

Коли німці почали в Рівному арештовувати людей, то підпільники запропонували батькові йти в ліс. Він відмовився, сказавши, що в нього тут сім’я і вона може постраждати. От його і схопили. Вже після війни, десь до 1957 р., до моєї баби приїжджали люди з Москви, щоб вона показала місце, де зберігався архів батька.

А зберігався він під чавунним надгробком біля Свято-Стефанівської церкви. Про діяльність і смерть мого батька було довго невідомо. Лише, коли вийшла книга Д. Медведєва «Це було під Ровно», то там була згадка про Миколу Самойлова. Ми з бабою написали Медведєву лист в Москву і одержали відповідь. Десь у 1959 році зі мною зустрівся Терентій Новак (керівник рівненського підпілля), розпитував про бабцю, а вона померла у 1957 році. Він жалкував, що не міг раніше тут бути і допомогти нам, як сім’ї загиблого товариша. До 1961 року ні я, ні баба за загиблого батька пенсії не отримували. А у 1961 році бабі визначили пенсію 18 руб., а мені – 24 руб.».

Короткі розповіді про життя і трагічну загибель Миколи Самойлова в радянський час згадували «партизанські літописці» Д. Медведєв, Т. Новак, М. Струтинський журналіст Т. Васін. Окрім розвідницької інформації про пересування німців київською трасою, Самойлов допомагав військовополоненим, яких переховував на кладовищі, а потім допомагав їм втікати в ліс до партизанів. У 1943 році Миколу Самойлова арештували, кинули у в’язницю, допитували. Була заарештована і його хвора мати Ганна Семенівна. За зв’язок з партизанами був розстріляний молодший брат – 20-річний Григорій Самойлов.

У фондах Рівненського краєзнавчого музею зберігається характеристика, написана на Миколу Самойлова Т.Ф. Новаком, де значиться, що він «…состоял в подпольной организации с июня 1942 г. до января 1944 г. Еще до связи с подпольной организацией работал сторожем на кладбище Грабник в г. Ровно, имел связь с группой военнопленных, так называемой бригадой «могильщиков», хоронивших своих товарищей, умиравших в лагере военнопленных.

Н. И. Самойлов организовывал побеги военнопленных из лагеря и направлял их в безопасные села. Он оказывал содействие побегу нескольких десятков военнопленных, в том числе тов. Соловьеву в январе 1942 года. Когда т. Соловьев связался с ровенской подпольной организацией, он привлек к работе и т. Самойлова. Н. Самойлов жил у стратегического асфальтового шоссе Ровно-Киев у входа на кладбище и имел большие связи в городе. В связи с этим тов. Самойлов был введен в группу разведки, где он давал очень ценные разведывательные материалы о движении воинских частей по шоссе Ровно-Киев, данные по немецким учреждениям г. Ровно.

На кладбище у тов. Самойлова был сборный пункт людей, отправляемых в отряд. Здесь перепрятывались подпольные работники, которым нельзя было показываться в городе. Кроме этого т. Самойлов являлся заведующим архивом организации. У него на кладбище была зарыта бутыль, куда прятались архивные материалы организации.

Этот исключительно преданный советской родине патриот был схвачен гестапо сразу после ареста товарищей Луць и Шкурко и вместе с ними публично повешен в центре города Ровно. Измученный пытками гестапо, уже с петлей на шее Н. И. Самойлов призывал к борьбе с немецкими захватчиками.

Подвиг Н. И. Самойлова, как и других погибших товарищей, никогда не должен быть забыт».

У 1965 році М. І. Самойлова нагородили орденом «Червоної Зірки» (посмертно).

Степан Самойлов

«Дядько Степан Самойлов народився у 1915 році. Він був дуже розумною людиною, закінчив гімназію, банківські курси в Тучині, працював у польському банку на вул. 13-ї дивізії (тепер вул. С.Петлюри). Потім виїхав до Польщі, там і помер. Він воював, учасник тої страшної битви під Сталінградом, був тяжко поранений і на все життя залишився інвалідом.

Степан і Олександр Самойлови зі священиком Свято-Воскресенського собору, 1937 рік

Олександр Самойлов

Дядько Олександра Самойлов народився у 1919 році. У 1940 році його забрали в армію, він служив під Москвою. В листі до батька він написав, що йому пропонують навчання в училищі, де готують розвідників. Батько йому порадив, щоб на таке не погоджувався.

Олександр Самойлов, 1947 р.

В роки війни на фронті у 1943 році він потрапив у полон, опинився в Німеччині. Там його забрала на роботу німецька сім’я фермерів і це врятувало йому життя і здоров’я. Розповідав, що господарі не дозволяли в дощ у полі працювати, бо в них не можна лопату в мокру землю встромляти.

Брати Олександр і Степан Самойлові

Після звільнення опинився в американській зоні і міг поїхати на захід, але сказав тій комісії, де засідали союзники, що хоче у Рівне, до мами, хоче в рідний Свято-Воскресенський собор.

Повернувшись, знову йде співати у церковний хор. Коли вже настала «горбачовська гласність», розповідав мені, що тоді його вечорами, як повертався зі служби, часто чекали біля хати в корчах невідомі й вели розмову, щоб завербувати до співпраці. Він чітко заявляв їм своє «ні» і просив, щоб більше сюди не приходили.

Хор Рівненської філармонії, 1940-і рр.

А час був важкий, безробіття і, щоб прогодувати сім’ю, їздив по районах і вимінював якісь лахи на шматок хліба. Потім влаштувався у Рівненську філармонію, бо ж мав чудовий баритон. Продовжував жити все в тій же батьківській хатині, одружився з Ольгою, мали сина.

Хор Рівненської філармонії, 1950-і рр.

Він, як і мій батько, знав всіх, кого хоронили на старому кладовищі «Грабник», допомагав тим, хто сюди приходив знайти могилу. Він останній із Самойлових, хто доживав у цій хаті до 1991 року, коли її знесли, бо розпочиналось будівництво Покровського собору. Помер Олександр Самойлов у 1994 році у Рівному. Мама моя пішла з життя у 1971 році.

Григорій Самойлов

Наймолодший син моєї бабці Григорій відповідав за Золотіївську церкву. Саме в ту ніч, коли заарештовували родину, його не було вдома. Він був у Золотієві. Як прийшов на другий день, то його теж заарештували, хоча він ніякого відношення до батькової діяльності не мав.

Григорій Самойлов (в центрі) з друзями

Я, хоч була ще малою, проте добре запам’ятала деякі моменти з війни, бо неймовірні страхи пережили і дорослі, й діти. Пригадую початок війни. Саме 22 червня ми з мамою пішли до магазину, що знаходився там, де зараз торговий центр «Політон», купувати ватну ковдру. Вийшли з тою ковдрою, а над нами низько так літаки летять.

Мама голову підняла і каже: «Це не наші самольоти». Що то таке свастика, мама не знала, але досить того, що зірок п’ятикутних на тих літаках не побачила. Так нас на тому кутку застала війна.

Ось тут, на вулиці, де зараз військкомат, і біля нашої й Остаповичів огорожі стояли обвуглені танки. Ми з татом зазирали в кожен танк – може там наш дядя Саша, який був в армії. Я досі цей жах пам’ятаю. Там були такі маленькі обвуглені танкісти. Були ті танкісти в хромових чоботях. А, коли вже на другий день ми туди заглянули, то вони були вже без чобіт – познімали.

Підбиті радянські танки в Рівному. Фото з нім. архіву

За німців я трохи ходила в школу, що була відкрита на теперішній вул. Сагайдачного. Але, коли німці вчинили облаву на старшокласників, щоб вивезти їх у Німеччину, мама мене більше в ту школу не пустила.

Пригадую, як ми з подружкою Ядзею гуляли собі по кладовищу і побачили чоловіка, який причаївся біля лавочки. Питає нас російською мовою: «Девочки, а немцы здесь бывают?» Це був полонений, який втік. Попросив їсти. Ми мерщій побігли додому. У баби завжди стояла бочка з квашеними огірками, я їх взяла, а Ядзя їсти взяла і дідові сказала про цього чоловіка, то пан Остапович і мій батько відправили його потім в с. Симонів.

А ще є на Грабнику особлива братська могила. Після того, як німці у 1943 році вивозили із в’язниці трупи і знищених у душогубках людей спалювали в районі сучасної вул. С. Бандери, моя баба взяла мене за руку, взяла ящичок і каже: «Я наберу там людських костей, попелу і зробимо братську могилу». Мені тоді було 8 років, а й досі перед очима стоїть товста чавунна плита, покрита товстим шаром попелу, 20-25 см. Попіл і кості ще були гарячі. Баба все це згребла в ящик і ось тут в могилі ми їх закопали. Ми поховали ці останки біля могил нашої родини Самойлових і Семенюків.

Окупаційне Рівне. Концтабір на вул. Білій

На кладовищі є великі братські могили. Коли німці привозили сюди закопувати трупи, то мій батько і мама завжди приходили і оглядали кожне тіло – чи немає там дядька Саші. І я пам’ятаю ці понівечені розпухлі тіла, які кидали в яму. А поруч росли верби і там була землянка, в якій жили копачі, що рили ті рови-могили. Вони мали там «буржуйку», варили собі їсти. Батьки їм теж харчі приносили. Оце вони захоронили цих 19 тис. чоловік.

Перед визволенням міста у лютому 1944 року ми жили з мамою на вул. Литовській. Перед цим, пам’ятаю, як якісь люди бігали по вулиці, стукали в кожну хату і казали господарям, щоб збирались і виїжджали в Німеччину.

Наш район, що ближче до базару, сильно бомбили в травні 1944 року, згоріло багато хат, в тому числі і наша. А я в ту ніч ночувала у баби на Грабнику. То мама бігла сюди через все місто, не зважаючи на фугаси, які були всюди, бо ж не знала, що зі мною, чи я жива.

Місто тоді сильно горіло. Ми вийшли на перехрестя з бабою, дядьком Степаном і тіткою Катериною і дивились, як внизу все палає. На Литовській хата, в якій ми жили, згоріла і мама в розпачі витягла звідти лише два мішки з моїми ляльками. А так залишились голі і босі, то люди нам допомагали, хто чим міг. Стали ми з мамою жити у баби на Грабнику.

Ось таке було в мене дитинство – зі страхом, пожежами, горем і слізьми».

Марія Самойлова, 1953 р.

У 1953 році Марія Самойлова закінчила Рівненську школу № 5, згодом – географічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка і з 1958-го до виходу на пенсію у 1990 році працювала вчителем географії у школі № 11.

Галина Данильчук