Поясню чому. Окрім того, що ця золотоволоса дитина не припиняє гратися в радість, вона ще надзвичайно організована і працелюбна. Звідки в такої малої дівчинки стільки наснаги до праці – невідомо. Можливо "винуваті" у тому гени, батьки чи вчителі. Можливо.

Однак, Олечка сама охоче береться за нові справи, грамотно планує свій робочий день і досягає неабияких успіхів. Зрештою, ви зможете скласти власну думку про цю дитину. Мені залишається лише переповісти нашу з нею розмову.

Отака... щира безпосередність

Ми зустрілися з Ольгою та її мамою Оксаною Петрівною в перерві між додатковими заняттями з англійської (це вже дівчина відпрацювала усі уроки в школі і встигла позайматися з репетитором) та виставою.

Бо того дня на сцені Рівненського обласного українського музично-драматичного театру йшла вистава "Полліанна", у якій Ольга грала головну роль.

– Я така рада тебе бачити! – зустріла я юну школярку і улюбленицю рівненської публіки словами її героїні.

– Доброго дня! – привіталася вона. Ми поспішили до кав'ярні, де  познайомилися ближче. Ольга має молодшого на два роки братика.

– Я мала молодшу сестру. А як це мати молодшого брата?

– Трохи добре. Його звати Ваня. Він вчиться у 3-В класі нашої школи. Нещодавно хворів.

– Хлопці – це хлопці. Машини, ігри...

– Один "Minecraft".

– Зізнайся чесно, воно тобі усе це треба: репетиції, вистави, втома?

– А це не дуже важко.

– Як?

– А так. Я вже всьому навчилася. І мені стало легше грати.

– А що ж було найскладніше?

– Найскладніше у виставі було... Було... От коли мені треба було пригорнутися до тітоньки Поллі, біжучи по сцені, я спершу боялася. Вона вся така гарна, охайна. Я думала, що якщо сильно притиснуся до неї, то зіпсую їй сукенку. А зараз не боюся. І ще важко після антракту. Уже тринадцятий епізод, і він ще такий довгий, важко якось розпочати гру після відпочинку. А ще мені видався складний дванадцятий епізод, бо він теж був великим. Але я усі епізоди вивчила і тепер їх не боюся. А на початку, як побачила, скільки мені треба вивчити напам'ять тексту, то взялася за голову. (Тут ми усі втрьох посміялися, бо Олечка – гарна акторка не лише на сцені. Розповідаючи про себе, вона красиво жестикулюєа руками і поправляє волосся на голові, як і під час вистави).

– Розумниця! Зізнайся чесно, чи Полліаннина "Гра у радість" допомагає тобі в реальному житті, поза сценою? Чи ти вчишся у неї?

– Так. Була така ситуація, коли мені поставили не зовсім добру оцінку. І я спершу засумувала, бо у мене хороші оцінки по всіх предметах. А потім запитала себе, а що б сказала на це Полліанна? І я відповіла собі, що ця оцінка не вплине на результат в цілому. А якщо впливатиме, то я обов'язково виправлю.

Підготовка до виходу на велику сцену велася ще в більш юні роки. Фото Сергія Гошка.

– Чудово! Чи пригадуєш, в скільки років ти вперше вийшла на сцену?

– В шість. Це був конкурс в модельному агентстві. Я його виграла і зайняла перше місце. Може ще і раніше щось було, але я того не пам'ятаю. А коли виходила перший раз на сцену в театрі, то зовсім не боялася!

На конкурсі в модельному агенстві Аrt Models. 2015 р.

– Як так?

– Просто. Тому що це легко!

– Легко? Що ж, тоді сцена – справді твій дім. Багато діток бояться публічності, бояться виходити на сцену. А ти хоробра.

В образі Принцеси на горошині. Фото Сергія Гошка

– Вона вже імпровізує на сцені, щось своє вносить у виставу. Каже якось: "Мамо, а сьогодні я по-іншому протанцювала танець" – каже мама Оксана Петрівна.

– Розкажи про свою імпровізацію.

– У одному епізоді після слів "Чи ти молилась на ніч, Дездемоно?" я танцювала інакше.

– Скажи, будь ласка, чи ти узгоджуєш подібну ініціативу на сцені з дорослими акторами чи режисером, чи сама приймаєш рішення уже під час вистави?

– Як коли. Якщо не можу побачити Володимира Юліановича, щоб поговорити з ним, тоді сама. Адже це ж небагато. Трішечки. Якийсь маленький елемент. Бо ж мені інколи сумно. Я не можу просто так стояти. І все. Але знаю, що й порушувати хід вистави теж не маю права.

– Ти творча людина. Колись матимеш свій театр.

– Не думала про це. (Сміється). Чесно!

– В тебе багато часу йде на репетиції та вистави. Ще чимось встигаєш займатися?

– Ходжу на художню гімнастику і ще займаюся хореографією. Раніше я жила біля п'ятої школи, а там студія "Золота осінь" є. Я туди ходжу. Ми вже переселилися звідти у Великий Житин, але студію я не залишаю.

– У Олі є талант, це однозначно. Але в неї є і працелюбність. І поєднання цих двох складових дає свій результат. В четвертому класі Оля показала, що вона справді хоче знати англійську, бо вчить її не заради оцінок, а щоб знати – додає її мама.

З мамою, татом і братиком на житинських полях...

– А як Ви зрозуміли, що вона народжена для сцени?

– У дитинстві у мене були довгі ноги.

– Так, вона народилася довгенькою, – 57 сантиметрів. Мені ще в пологовому будинку сказали: "Буде фотомоделлю". А щодо сьогодні... Я з нею постійно раджуся. Кажу: "Олечко, ось є така і така можливість чи пропозиція? Будеш братися за це?" Вона завжди відповідає "так". Ще жодного разу я не почула від неї "ні".

Фото Людмили Гошко 

Якось мені зателефонувала подруга Людмила Гошко, майстер художнього дитячого фото, яка постійно фотографує Олю. (До речі, Олечка під час фотосесій (п'ятирічною чи шестирічною) могла позувати три, п'ять, а іноді і сім годин!)

Подруга мені й повідомила, що рівненський драмтеатр шукає акторку з народу. Ми пішли на кастинг. Чесно зізнаюсь, ми думали, що не пройшли, бо чомусь довго не оголошували результат. Ми вже на той час навчилися і вигравати, і програвати. Отримували запрошення навіть на конкурс "Міні міс світу".

Фото Юлії Сліпченко

Але коли закінчувався навчальний рік, нам зателефонували і повідомили про те, що є три претендентки на роль Полліанни у виставі. У тому числі й Оля. Ми зраділи, звичайно... У Олічки хороша пам'ять. Ми не маємо проблем із вивченням текстів, віршів. Їй достатньо прочитати вірш двічі або тричі і вона в школі отримає за нього "12". Працювали усе літо. Дитина вела і веде себе як доросла. Ніколи не було відмов, капризів. Треба, значить треба. Ці позитивні риси, як і пунктуальність, старанність, бажання працювати, вона успадкувала від свого тата.

– Чи були на виставі твої однокласники?

– Так. Найпершими.

– На прем'єрі?

– Перед прем'єрою.

– І якою була їхня реакція?

– Їм сподобалося.

Фото Людмили Гошко

– І твоя вчителька була?

– Так. Ольга Валеріївна Фірсова теж була. Їй теж дуже сподобалося.

– От коли ти навчатимешся у 6-му класі, тобі зададуть домашнє завдання – прочитати книгу Елінор Портер "Полліанна". Читатимеш?

– Так я ж її знаю напам'ять!

– Тоді ти отримаєш за цей твір "12".

– Можливо і перечитаю. Бо у виставі не все ж показано, трохи пропустили подій. Це було б занадто довго. І діти, й дорослі в залі втомилися б дивитися.

– Оленько, ти багато вчишся, працюєш в театрі, займаєшся в студії. Чи є в тебе час для читання?

– Немає Читаю тоді, коли хворію. Зараз читаю "Лолу" – теж однієї англійської письменниці. Там такі складні імена! Етсо, Грейфа якась... Але мені подобається їх запам'ятовувати. Ізабель Абелі – так звати письменницю. Вона ще не дуже старенька. Їй, мабуть, десь тридцять років.

– Не дуже старенька... (Сміємося удвох з мамою Оксаною Петрівною).

– Тоді, може, тридцять п'ять чи сорок. Вона вже десь дев'ять "Лол" написала. Я розпочала читати з восьмої.

– ?

– Бо першої не знайшла.

– Що ж, хай в тебе буде добре здоров'я і трохи часу для читання!

– Нехай!

Фото Юлії Сліпченко

– Чи є в тебе вдома комп'ютер, інтернет?

– Так.

– Ти користуєшся інтернетом?

– Так.

– Можна поцікавитися, як саме?

– У нас зараз дуже важкий період. Усі книжки позакінчувалися. Ну, як позакінчувалися? Ми прочитали те, що було треба. А ще трохи додатково виходить треба читати. Наша вчителька імпровізує, задає творчі завдання. А нам треба їх робити. То я шукаю це все в інтернеті і так виконую домашнє завдання. Ось на завтра треба знайти інформацію про відому мальовничку.

– Художницю тобто?

– Так, художницю. Вибачте.

– Не переймайся. Це ж неологізм, твоє авторське слово... В одному із інтерв'ю ти розповіла про те, що мрієш поїхати до Польщі, аби там здобути вищу освіту. Однак ти вчиш англійську мову. Чому б тобі не вибрати якоїсь англомовної країни?

– В Англії холоднувато, якщо чесно.

– Якщо тобі не підходить цей клімат, то є ще ж Канада, Америка...

– Просто батьки в майбутньому планують працювати в Польщі. То я зможу з ними частіше бачитися. А взагалі у мене ще є шість років, щоб подумати!

– За шість років багато чого може змінитися. Оленько, а от мені цікаво, коли ти переглядаєш в інтернеті записи інтерв'ю з собою, відеоматеріали про себе, або коли дивишся на себе по телевізору, що ти відчуваєш?

– Я закриваю обличчя руками.

– Чому?

– Боюся! Не знаю. А взагалі, якщо я щось трішки неправильно зроблю, то воно мені не подобається.

– А якщо все правильно?

– То подобається.

– В тебе є час для подорожей?

– Ні, немає. Але коли ми їдемо відпочивати, то їдемо сім'єю.  Недавно їздили до Греції на міжнародний фестиваль творчої молоді "Парадиз".

Домашня казка під Новий рік

– Ти щодня навчаєшся. Щодня, крім п'ятниці, ходиш до репетитора з англійської, граєш в театрі, займаєшся гімнастикою, хореографією. А коли ти живеш?

– Живу! Вдома!!! Мама мені дозволяє дивитися відео. Коли я роблю те, що хочу, тоді я живу.

– З ким потоваришувала на сцені?

– З тітонькою Поллі!

– Як звати акторку?

– Акторка! Це слово так смішно звучить. Алла Миколаївна Луценко. Вона моя мама на сцені. Друга мама.

– З Джиммі Біном товаришуєш?

– З Юліаном?

– Так. З Юліаном Петрівим.

–  Ага. Він хоч і старший, але ставиться до мене добре і завжди мене підтримує.

– Маєш подруг?

– Так, моя найкраща подруга – це Даша Мірук, ми з нею ще з садка знаємося. Але дружити почали з "Небесної колискової". Ми зараз майже разом вчимося. В одній школі, тільки вона на клас старша за мене, бо на рік раніше пішла до школи. Правда, рідко бачимося, раніше бачилися частіше.

– А уроки коли готуєш?

– У нас з уроками проблем немає. Часом в дорозі робить, досить часто під час репетицій. От вчора між епізодами зробила завдання з математики. Вдома, увечері, в неї вже все виконано, вона відпочиває. Це ще мамі треба в Олі повчитися правильному плануванню часу і наполегливості. 

– Ти живеш у Великому Житині. А в Рівному маєш улюблене місце?

– Театр!

– Як поставилася до Оліної акторської діяльності родина?

– Дідусь Мілентій Павлович спершу не вірив, що може щось путнє вийти. Але коли подивився виставу, то високо оцінив Олин труд. Тато з дідусем ходили до театру, бачили виставу. Вони усіляко підтримують Олечку в її театральному розвитку. Тато, скажімо, постійно відвозить і забирає її з репетицій, вистав.

– Це так приємно чути! Панночко Ольго, а коли у тебе День народження?

– 24 серпня, на День незалежності.

–- Щастить же людям!

– Ага!

– Я бачу, що ви з мамою подруги. Ти їй якісь подарунки робиш?

–Звичайно. Своїми руками готую подарунки. Раніше ж я не мала зарплати, а зараз маю.

– З цього місця детальніше, будь ласка. Відколи ти почала її отримувати?

– З вистав!

– За свою роботу в театрі ти отримуєш гонорар. Я правильно зрозуміла?

– Так. То я її не трачу, а збираю на поїздку до "Артеку" в Буковель. А через трохи в мами буде День народження.

– Оксано Петрівно, Ви надзвичайно щаслива мама! Що Вам побажати, коли у Вашому домі живе рідна Вам Полліанна – дитина радості? Нехай щасливою буде Ваша родина!

З мамою Оксаною

– Олечко, останнє запитання. Яка людина, на твою думку, є успішною?

– Це та, яка багато працює й не заздрить тим, у кого кращі успіхи, аніж у неї і завжди старається.

На прощання ми обмінялися візитівками. У Олі вона з фотокарткою. На ній вона тримає білого голуба й усміхається.

Нехай тобі завжди усміхається доля, наша золотоволоса рівненська Полліанно! Ми аплодуємо тобі за твій труд стоячи!

Розмовляла і була щиро рада цій розмові Олена Медведєва