Людмила Марчук

Людмила Марчук

журналіст, публіцист, блогер.

Свою чашу гіркоти у тій війні рівнянин Євген Мартинюк випив до дна...

Його спогади, записані в 2006-2010 роках, публікуються вперше.

06.05.2017 18:38   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Для тих, хто пережив у ІІ світовій війні втрату рідних і близьких, не раз був на краю могили сам, 8-9 травня – це дні, сповнені невеселих споминів. Нині цих людей залишилося серед нас – мала горстка довгожителів. І поки вони ще можуть щось пригадати й розповісти, треба просити їх це зробити.

 

94-річний рівнянин Євген Мартинюк – представник того покоління західних українців, з особистої історії якого можна писати правдиву історію України.

 

Євген Іванович Мартинюк

 

Він був членом ОУН, воював у лавах УПА. Коли наприкінці 1943-го після поранення лікувався вдома, його рідне село Бугаївка, що на Радивилівщині, оточили німецькі карателі й вивели з хат все чоловіче населення. Напередодні повстанці вбили двох німців. Відрахувавши в строю полонених кожного третього, цих нещасних відділили й десь повели, а решту повантажили у вагони й повезли на захід. Так Євген Мартинюк опинився спершу в Краківській тюрмі Монте Люпіх, а потім – в концентраційному таборі «Штудгоф».

 

 

Визволений радянськими військами, він пройшов війну до капітуляції Німеччини й навіть більше. А з німецького Штудгардта у серпні 1945 року поїхав не додому, а до сталінського ВТТ «Каргополь-лаг». Було йому тоді 22 роки.

 

 

Кращі молоді роки стратив на сталінській каторзі у виправно-трудових таборах Архангельської області та Караганди, а як 35-річним повернувся, то хоч і закінчив Київський політехнічний, оселився у Рівному, проте жити й дихати вільно не дали. Де б не селився, рано чи пізно виявляв неподалік донощика, чи то був він сусідом поверхом вище, чи нижче. Через багато літ вже в літньому пенсійному віці зустрінеться він зі старим полковником КДБ. І той йому про ті доноси розповість…

 

 

Про своє життя розповідав мені Євген Іванович уривками протягом кількох років. З тих спогадів написалася книжка під назвою «Історія, що болить». Ще до Майдану й російської агресії була вона влітку 2013-го цілком готова до друку.

 

Проте автор спогадів, переданих у книзі слово в слово, прочитавши її й подивившись на власне життя, покладене на тло історичних подій, оком сторонньої людини – повів себе всупереч будь-яким моїм очікуванням – друкувати книжку заборонив. «За мого життя не друкуйте, а як помру, тоді вже й робіть з нею, що хочете. А тепер – прошу вас, не треба…»

 

Пережите дається взнаки. Глибока старість викидає на поверхню різні фобії. Наші зустрічі з Євгеном Івановичем і тоді, під час запису його спогадів, у 2006-2010 роках були схожі на зустрічі двох агентів в глибокому підпіллі: незважаючи на пору року, мій інтерв’юер мусить пересвідчитися, чи замкнені двері, а тоді щільно зачиняє усі кватирки й незважаючи на те, що погано чує, просить не розмовляти голосно.

 

Підпільниця ОУН Тамара Мартинюк (справа) з матір'ю Ганною, розстріляні німецькими окупантами на Видумці 15 жовтня 1943 року, доводяться Є.І. Мартинюку близькою родиною (тітка і сестра).

 

Страх переслідування глибоко вкорінений у свідомість. А ще на біду із сигнальним примірником «Історії, що болить» ознайомилися родичі. «Ти мало сидів? То хочеш ще?» – вколов у найболючіше один з них.

 

Проте право на використання цих спогадів для написання статей я відстояла. Дещо вже було опубліковане й газета інтерв’юерові подарована. Тож спробуємо «погрішити» й цього разу.

 

 

1-2 травня 1945 р. – операція «Волін»

 

У найважливіших витягах із повідомлень останніх днів війни «От Советского інформбюро», читаємо: «5 травня 1945 року війська 2-го Білоруського фронту опанували містом Свінемюнде – великим портом і військово-морською базою німців на Балтійському морі, а також повністю очистили від супротивника острови Волін і Узедом…» Серед солдатів, які у перші дні травня 1945 року в дельті р.Одер вели найзапекліші бої за взяття воєнно-морських баз на островах Воллін та Узедом, був і наш земляк Євген Мартинюк.

 

Він пройшов війну від Гданська і до річки Одер, брав участь у боях в східній Померанії.

Останні дні перед проголошенням капітуляції Німеччини особливо пам’ятні.

 

- Наприкінці 1944 року, коли вже йшли бої у Східній Пруссії, радянські танки в’їхали прямо на територію концентраційного табору Штудгоф, серед в’язнів якого був і я, – згадує Євген Іванович. – З уцілілих бараків висипали на вулицю худі, виснажені, схожі на примар в’язні. Молоді російські та українські хлопці оточили танкістів: «Візьміть нас на фронт!»

 

Так прямо з концтабору я, худий і виснажений, дивом оминувши тоді перевірку «Смершу», потрапив у запасний полк 319 дивізії, де прийняв присягу, видали нам необхідне обмундирування і днів через десять вирушили на передову».

 

Євген Іванович до цього часу пам’ятає свого командира, веселого й дотепного полтавчанина капітана Боберенка.

Той з-поміж усіх новоприбулих залишив при собі ординарцем і зв’язковим Євгена Мартинюка. Так Євген зразу став виконувати важливі доручення.

 

У час підготовки до вагомої військової операції – форсування островів Волін та Узедом, яка була призначена на 1 травня 1945 року, Мартинюк, як зв’язковий, ходив від батальйону Боберенка до командування полку і навіть до штабу дивізії.

 

Острови Волін і Узедом мали для фашистстської Німеччини вагоме стратегічне значення. На острові Узедом містився гігантський високотехнологічний центр із розробки програми ракетної зброї, так званий «заповідник Герінга». На обох островах здійснювалися випробування найновішої воєнної техніки. Саме звідси і злітали сумнозвісні ракети «Фау-1», які німці вперше успішно застосували влітку 1944 року в ударах на Лондон, Антверпен, Льєж і Париж.

 

«Вночі перед початком операції 1 травня я двічі пройшов маршрут від прибережного лісу до узбережжя Балтійського моря, щоб добре запам’ятати дорогу, – згадує Євген Іванович. – Адже вдосвіта мав вивести наш батальйон із лісу до берега. А це кілометрів із десять. На березі готувалися понтони для переправи нашого батальйону і 45-ої гарматної роти. Ми мали завдання форсувати пролив шириною в 4-5 км і захопити острів Волін.

 

І ось відповідальна ніч перед світанком. Я йду попереду, за мною командир Боберенко. За ним слід у слід ступають мовчазні старшини. Тиша. На виході з лісу звучить команда: «Стой! Под-тя-нись!» Коли дивимось, – за нами усього чоловік десять. Решти батальйону (а це біля чотирьох сотень людей) – немає.

 

Послали кількох старшин повернутися на кільканадцять метрів назад, може солдати у темряві загубили слід і пішли в інший бік. У командира і старшин стрес неймовірний. За невиконання наказу вищого командування карали розстрілом. Наш десант мав висадитися на берег вдосвіта. Це було в наших інтересах. Треба було переправитися на Воллін у ранковому тумані непоміченими.

 

Натомість ми змушені були повернутися на місце нашого постою, а це кілометрів із п’ять від берега, тож час був безповоротно втрачений. Комбат несамовитів від люті й безсилля щось змінити.

 

Наш батальйон головно складався із солдатів-молдаван, які не мали освіти, з ними важко було порозумітися російською мовою.

 

Коли ми прийшли на місце постою й побачили, що наш молдаванський батальйон мирно дрімає у окопах, командир Боберенко мало не постріляв солдатів. Натомість вони далеко не всі усвідомлювали, що підставили не тільки своє командування, а підвели під великий ризик самі себе. Адже коли б ми розпочали переправу вчасно, жертв було б значно менше.

 

 

Поки ми привели батальйон на берег, вже стало світати. Плоти наші зроблені зі скріплених докупи човнів. На кожну платформу сідає одна рота. На середині проливу нас стало добре видно. І сталося те, чого найбільше боялися. Німці з островів відкрили по нас вогонь і багато наших бійців у тому проливі загинули. Наш із комбатом понтон був останнім. На островах вже кипів бій. Запеклий бій за місто Воллін тривав до вечора. Лише наступного дня, 2 травня 1945 року німецький гарнізон у Волліні капітулював. Ми зайняли місто і згодом розмістилися у німецьких казармах та в офіцерських санаторіях.

 

 

Посилка додому

 

Війна закінчилась. Боїв більше не було. Солдатів стали відпускати у місто. І вони безжально грабували населення.

 

Гра на реквізованому піаніно

 

– Приносять із міста всякі трофеї: цілі тюки тканини, добротний одяг, – згадує Євген Мартинюк. – Пакують у посилки й посилають додому. Дозволялося слати польовою поштою до 10 кг. Ми з Боберенком на той час вже стали друзями. Питає він мене: «Женька, а ти чого сидиш? Йди у місто, щось знайдеш, посилку додому відправиш».

 

І такий грабунок посеред білого дня був не дивина

 

Я ж, по-перше, не міг нікого грабувати, а по-друге, боявся за себе і за свою родину. Передчував, що у Бугаївці давно за мною шукають представники НКВС і розкрити своє місце перебування мені не хотілося. Нехай думають, що я загинув.

 

Усе ж мене силоміць змусили послати посилку. Хтось із старшин дав мені гарного сукна на костюм, я зашив те сукно у посилку й послав на адресу свого дядька Миколи у Теслугів. Так рідні, отримавши мою посилку, дізналися, що я живий.

 

Скоро із островів стали нас переправляти на материк. Одного разу Боберенко питає мене:

– Ти говориш по-польськи і по-німецьки?

 – Так, я володію польською і німецькою.

– Це дуже добре. Мене направляють у спецшколу КДБ. Ти також можеш туди піти, – запропонував Боберенко. – Непогана перспектива після війни.

 

Однак я від такої пропозиції відмовився. Тим паче, що був хворий. Ще тоді, як ми брали острови, застудився і сильно кашляв. Нерідко кров’ю. Було підозра на туберкульоз і мене відправили у медсанбат. Виявили запалення легень. Як трохи підлікували, відправили мене в частину, яка готувала до відправки в Радянський Союз німецьких корів. Мені у числі десятка солдат доручили зганяти тих корів. З нами були й українські дівчата, котрі їх доїли. Лікарі рекомендували мені пити парне молоко. Так я на тому молоці й подужав свою недугу…

 

 

У команді денацифікації

 

Згідно Потсдамської конференції, що влітку 1945 р. відбулася на рівні глав урядів трьох союзних у ІІ-ій світовій війні держав — СРСР (Й. Сталін), США (Г. Трумен), Великобританії (У. Черчілль) – було розроблено основні принципи загальної політики учасників антигітлерівської коаліції з німецького питання, суть яких зводилася до демілітаризації, денацифікації і демократизації Німеччини…

 

На Потсдамській конференції

 

Тож із числа радянських офіцерів (головним чином офіцерів КДБ та Смершу) невдовзі були організовані так звані команди денацифікації. Загальне керівництво комітетом денацифікації здійснював маршал Костянтин Рокоссовський.

 

 Денацифікація передбачала і зняття фашистської символіки

 

Завдяки знанню німецької мови Євген Мартинюк потрапив в одну з таких команд у м. Штудтгарт. Він розповідає, що такі ж спеціально сформовані команди ходили по німецьких квартирах, вишукуючи нацистів і в багатьох інших німецьких містах. Увійшовши до помешкання, зразу кидалися до шафи і коли знаходили там мундир із офіцерськими чи генеральськими погонами, тоді вибивали із господині дізнання, де знаходиться власник цього мундира.

 

Так і не отримані солдатами фюрера нагороди  переглядають  радянські солдати.

 

Сумирному й інтелігентному хлопцеві дуже не подобалася така робота. Адже вона супроводжувалася терором і насильством над мирним німецьким населенням, головно це була нелюдська розправа над німецькими жінками.

 

А тут вийшов спеціальний наказ, щоб здібних солдатів відправляти у спецшколи. Вибір впав і на Євгена.

 

– Чи ж міг я допустити, щоб мене відправили в таку школу? З одного боку – страх, що розкриється моє повстанське минуле… А з другого боку ще більший страх. Я був переконаний: як повернемося додому, то пошлють мене в ліс ловити і вбивати моїх побратимів-повстанців, або ж чинити репресії супроти свого народу. Тому я мусив щось придумати. Але не встиг, – розповідає Є.І. Мартинюк.

 

 

«Збирайся. Тебе викликає Смерш…»

 

Чого найбільш боїшся, того не оминеш. Одного дня Євгенові сказали:

– Збирайся. Тебе викликає Смерш.

 

У цьому виклику не було нічого дивного. У той період викликали на розмову групами – по десятку осіб і кожного зокрема вербували підписати «обязатєльство о сотруднічєствє». Хто підписував, посилали на навчання. Євген уперто не підписувати не погоджувався.

 

– Капітан Щукін зі Смершу цікавився, як я потрапив до Німеччини та все доскіпувався, чому не хочу підписувати «обязатєльство о сотруднічєствє». Малював гарну перспективу майбутнього життя. Тримає мене день-два, тоді відпускає: «Йди подумай. Прийдеш завтра».

 

Церемоній тоді не допускалося. Хочеш – не хочеш, а є наказ – виконуй! Без особистої згоди Євген отримав наказ відправлятися у навчальний батальйон. І зрозумів, що його становище критичне. Треба негайно щось вирішувати. Хлопець знав, що десь неподалік розташована американська зона, в якій було чимало втікачів з України. Тож вирішив утікати туди. Інакшого виходу в ситуації, яка склалася, він тоді не бачив.

 

 Проба втечі й крах надій

 

І от коли настав день 28 липня 1945 року й Мартинюкові треба було прибути на нове місце служби, він направився в іншому напрямку. Уникав патрульних, боявся зближатися з будь-якими людьми…

 

Проте в темряві несподівано наткнувся на польського патруля. На переході від радянських частин до американської зони стояли польські частини. На своє нещастя, Євген на запитання польською мовою, відповів по-польськи.

 

– Вони мене запитують, звідки я родом, що знаю польську мову? Я відповідаю: «З Рувнего». В цю мить на мене з усіх сторін посипалися удари. «То ти з різунів! Зізнавайся, пся крев, скільки поляків убив?» Я їм відповідаю, що нікого не вбивав. Тоді питання поставили в інший спосіб: «Признавайся, чи ти був в УПА серед різунів?»

 

Били до непритомності. Водою відливали й коли приходив до тями, били знову. Я увесь закривавлений. Переламали кілька ребер. Я відчував, що мені кінець.

 

В якійсь миті втратив контроль і видав себе, признався, що був в УПА. І цього було досить. Ніхто мене більше ні про що не питав, не слухав і не вірив, що я нікого не вбивав. На якийсь час бити мене перестали, облишили. Чую їхню розмову: вирішують мою долю. Один каже: «Застшеліць як пса!» А другий йому заперечує: «Це не наша справа. Він радянський солдат, тож хай вони з ним і розбираються… За УПА вони й самі його застрелять».

 

– Потрапляю знову до того ж таки капітана Щукіна. Ото вже він потирав руки! – продовжує Євген Іванович свою невеселу оповідь. – Потім наді мною був суд. Я категорично заперечував, що мав намір перейти в американську зону. У темряві, мовляв, йдучи до навчальної частини, заблудився і тому потрапив до поляків, а ті тримали мене кілька діб. Однак супроти мене були неспростовні факти: вистачало лише одного зізнання, що був в УПА…

 

 

 

 

Засудили мене за трьома статтями: за ст. 58, ч.1 («воєнная ізмєна Родінє», тобто за участь в УПА); за ст. 93, ч.7 («дезертирство из Советской Армии с целью перехода в американскую окупационную зону») та за ст. 193, ч.14 (растрата военного имущества (потерю трофейной шинели). Цього вистачило, аби висунути мені найтяжче покарання – розстріл. Я вже був готовий до всього, а розстріл в тих умовах був би звільненням від нестерпних побоїв і знущань. Проте мене помилували: кару смерті замінили на десять років «ісправітєльно-трудових лагерєй» і два роки «поражения в правах».

 

 

Із Штудгардта – в Каргополь-лаг

 

І ось з німецького Штудгарта 22-річного Євгена Мартинюка, побитого, з поламаними ребрами повезли під конвоєм у вагоні-«телятнику» не додому, а далеко на схід Росії. Попереду були жахіття десятирічного терміну в сталінському виправно-трудовому таборі «Каргополь-лаг» та Карагандинському Особлазі «Спаськ».

 

 

Непосильна праця і норми, яких виконати і було не під силу навіть здоровому й ситому

 

 

Якось я запитала у Євгена Івановича:

– Де було нестерпніше: у гітлерівському концтаборі чи у сталінському?

– Гітлерівський табір був людянішим… – після недовгої паузи промовив він.

 

 

Через "Спаськ" пройшли біля 70 тисяч в'язнів різних національностей. Це був особливо нестерпний режимний табір. Тисячі українців склали свої кості в цих степах під Карагандою. У 80-х роках люди з різних країн почали встановлювати тут пам'ятники.

 

 

                        

  На поселенні в Красноярську. 1955 р. 

 

 

 

Із двоюрідним братом Валентином Боровим. Красноярськ, 1954 р.

 

 Від такої відповіді Євгена Мартинюка моє горло перехопив спазм. Де вже там до людяності, коли твоє життя щодня висіло на волоску, за найменшу провину тебе могли застрелити, відправити в крематорій! Але якими ж тоді були умови в сталінських трудових таборах, щоб цей чоловік зробив такий висновок?!

 

 

 

Жити на волі вільно не дали

 

Відбувши по таборах ще три роки спецпоселення в Хакасії, Євген Мартинюк таки повернувся додому, вступив до Київського політехнічного, проте для нього було накладено табу як на вступ до аспірантури, так і на обіймання будь-яких вищих за простого інженера посад. Проживши під ковпаком радянської спецслужби усе життя, він так і не наважився завести сім’ю.

 

 Євген Мартинюк по поверненню додому. 1950-ті рр.

 

9 травня Євген Іванович Мартинюк зазвичай запрошує до себе своїх друзів, колишніх співробітників по рівненському Обленерго, де колись працював. Проте ця зустріч літніх чоловіків ніколи не буває веселою. Вона виливається у спомини про пережите і про тих, чиє життя забрала та жорстока війна, у розглядання на старих, вже пожовтілих довоєнних світлинах облич друзів і родичів Євгена Мартинюка.

 

 Із друзями. 9 травня 2010 р.

 

Спостерігаючи за нинішніми подіями, коли Росія веде війну з Україною, Євген Іванович дуже переживає за долю України. Він бо добре знає, що таке війна, які людські втрати вона несе, яку велику руйнацію й спустошення. Тож солдатська чарка старого бувалого вояка п’ється лише за єдине: «За мир! І щоби ніколи на нашій землі не було війни!»

 

 

Людмила МАРЧУК


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews