Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Зіпсоване покоління і як з цим вірусом боротися

Під час мого навчання у Львівському університеті, професор із наукового комунізму назвав нас, поважних п’ятикурсників, зіпсованим поколінням.

12.05.2017 19:07   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Під час мого навчання у Львівському університеті, професор із наукового комунізму назвав нас, поважних п’ятикурсників, зіпсованим поколінням. Аудиторія у відповідь на звинувачення невдоволено загула, висловлюючи свою незгоду й навіть обурення. Ми себе зіпсованими не вважали. Ми були дітьми свого покоління, але зіпсованості ні в собі, ні в своїх друзях не помічали. 

То був 1987 рік. Днями той же професор передрікав нам скорий розпад Радянського Союзу… А ми дивились на нього круглими, повними нерозуміння очима й ніхто ні на йоту в це не вірив. 

null
Так виглядало "зіпсоване покоління" у 70-80-х  роках. Фото з мережі Інтернет

В істинності слів старого професора ми переконалися лиш тоді, коли через декілька років передбачення про розпад Радянського Союзу збулося. Істину ж про нашу зіпсованість осягати доводиться усе своє життя. 

З роками стало зрозумілим і те, який підтекст вкладався у словосполучення «зіпсоване покоління». Йшлося не про одне покоління, а про цілих три, а то й про більше (якщо говорити про східну Україну). Про покоління тих, хто народжувався, виховувався і жив у соціумі Радянського Союзу. У соціумі, де над усіма нами проводився нечуваний своїм цинізмом експеримент. 

Спершу знищили тих, хто експерименту заважав

На початку цьому експерименту дуже заважали мислячі й освічені люди. Знищивши спершу фізично середній клас - т.зв. буржуазію, незабаром настала черга піти під кулі й наших поетам, кобзарям, учителям, лікарям, інженерам й іншим представникам інтелігенції. 

А за тим прийшли з так званим розкуркуленням до мислячого й розумного селянина, який під час усіх лихоліть і воєн умів дати собі раду й годував не тільки себе, а ще й цілі армії й царат, бо тримав державу, постачаючи її продукцією, платив податки. А щоби вже геть додушити те, що ще жило й дихало в Україні тисячолітніми традиціями, треба було організувати голодомор. 

Так каральна машина радянської імперії фактично обезголовила кожен народ, який опинився у складі СРСР.

null
Розстріли українських політв'язнів у тюрмах НКВС у червні 1941 

А там, як вже не було кому захищати старі народні традиції, культуру, людські й національні цінності, тоді вже настав сприятливий час для ліплення радянської людини, щоб була вона надійним «коліщатком і гвинтиком» новітньої імперії зла, служила цій імперії, була її м’ясом і кістьми, безперебійним робочим механізмом, для якого виконання повелінь правлячої партії та плану п’ятирічки було найвагомішим пріоритетом серед усіх пріоритетів. 

Хоч ніяких більше пріоритетів, окрім як думання про підтримання свого фізичного існування не було. Комуністична ідеологія замінила бога, вихолостила правікові цінності, почасти видавила з пам’яті поколінь стару традицію й звичаєве право, репресіями розірвала навіть сам зв'язок між поколіннями. 

null
Масові репресії українських родин на Західній Україні в 40-50 рр.

Бо такі випадки, коли діти привселюдно відрікалися від своїх репресованих за ніщо батьків, як від злісних ворогів народу, були, на жаль, не поодинокі. А ті, котрі не відрікалися, їх просто ніколи не бачили й не знали, ростили їх як не родичі, то по дитячих будинках росли. 

null
Радянський ГУЛАГ

Великоімперська політика щодо мови

Якщо говорити про народи не російські, то тут замахнулися й на мову. Серйозно замахнулися. Це була вибудувана у високих кабінетах ціла імперська політика. «Вєлікий і магучій язик» був головнішим, вважався багатшим і кращим за нашу рідну мову. До того ж мав більше повноважень. Був, так би мовити, в привілейованому становищі. 

Згадуючи своє далеке дитинство, скажу, що в наших селах на Костопільщині Рівненської області не було жодної російськомовної людини. То чому ж тоді ми, діти, всі піонерські лінійки та комсомольські збори, чогось на російську переходимо? 

null
"Выходила на берег Катюша..."

І пісні, і вірші в нас російські, які на сцені виконуємо, і сценарії написані російською, і твори на конкурс пишемо російською. Русскій язик в школі привілейований, цю мову союзну нам кращі вчителі читають зі званням методиста. Клас на дві підгрупи на рос.мову ділиться. На чільному місці в школі відоме гасло: «Я русский бы выучил, только за то, что им разговаривал Ленин». 

Все те ми вбирали в себе, як губка й висновки наводили на думку, що українська мова – мова простих селюків, а в літературі зовсім нічого читати. Ті, котрі так не думали. були скорше винятками. Особисто я, завдяки матері, яка працювала в бібліотеці, долучалася до читання творів Олеся Гончара, Михайла Смельмаха, Юрія Мушкетика, Павла Загребельного, Івана Цюпи  не в скороченому вигляді з шкільної хрестоматії, а в томах. 

І нехай ці письменники теж послуговувалися методом соцреалізму й виводили у своїх творах образ ідеального комуніста, неіснуючого в житті, – проте тло, на якому розгорталися події твору, було українським. І мова українська багата-пребагата. І ментальність – наша ріднесенька. 

Нас не вчили своєї історії 

Зіпсованим моє покоління росло ще й тому, що нас не вчили правдивої історії. Ми за чисту монету сприймали ту історію Радянського Союзу, яку для нас написали історики новітні. 

Ми не відали, що нас безжально відтяли від плеканого поколіннями предків дерева роду й народу. І рід для нас перестав бути цінністю. «Наш адрес не дом и не улица, наш адрес – Советский Союз» - голосно виспівувало моє покоління цю модну на той час пісню. 

Нас відлучили від Бога й церкви 

Наше покоління, це, передусім, - покоління відлучене від Бога й церкви, покоління на 80 відсотків абсолютно безбожне (винятками тут хіба тільки виходці з тих родин, де традиції дідівські жили й плекалися, прищеплювалися дітям). 

Покоління, яке не вірило й не знало Бога, – не заморочувалося й відчуттям провини, не каралось сумлінням сподіяного гріха. Можна збрехати, можна у ближнього відняти його річ, а списати на когось іншого. 

А життя показувало і вчило, що чим ти вище на посаді, тим більше можна собі й дозволити: можна і взагалі того ближнього в тюрму посадити і там згноїти, або вбити, вчинивши усе те чужими руками, усього лиш підняттям телефонної трубки у своєму робочому кабінеті. А на трибуні в той же час казати високопафосні слова про любов до радянської батьківщини, про справу комуністичної партії і великого Леніна, про високу мораль і справедливість. 

Покоління, котре не мало в душі Бога, ніколи не дбало й про душу. Якщо живемо тільки раз, то треба й брати від життя все, що можна, бо ж життя одне. І та загребущість стосувалася далеко не знань чи цінностей духовних, якими треба збагачуватися, а передусім стосувалася благ матеріальних. Скрізь і всюди в пріоритеті було матеріальне. 

Принести щось з роботи чи привласнити суспільне було нормою 

Віталося, коли той чи той знайомий умів взяти. І байдуже, що. Хто мішок осипки чи муки, хто меблі за складськими цінами, хто хабарем брав за особливі послуги: довідочку потрібну виписав чи лікарняний комусь потрібен був на той чи інший день. 

Те, що скраю лежало, треба було брати. Це в тому суспільстві називалося умінням жити. Або ж умінням «урвать». Якщо виняток існував, то був і справді малим винятком. Бо чи не кожна жінка, навіть учителька, «пиляла» на кухні свого чоловіка, що в сусіда чи кума є і стінка модна, і дача он яка, і «Жигуль» чи навіть «Волга» й він при скромній заробітній платні зумів все це роздобути, а ти, дурню, нічого не можеш! 

І той пересічний «дурень» пнувся з усіх сил, нівелював себе і зраджував себе, щоб якось до потрібної людини підійти, запросити її в гості, а пригостивши як належить при чарці й домовитись про потрібні привілеї чи навіть посаду вищу випросити. Це називалося корисні зв’язки, або «связі». 

Всемогутні «связі»… 

Той, у кого ці «связі» були, або хто умів ними обсаджуватися, оточував себе корисними людьми – був на голову вище від друзів і сусідів, бо міг усе «порєшать»: квартиру в кращому районі поза чергою, дружині з дитиною - путівочку в санаторій, сина-випускника - у гарний інститут прилаштувати, батькові-ветерану – високу пенсію, лікування в кращому санаторії та ще й авто поза чергою виклопотати… І жінки інших чоловіків ставили такого в приклад, казали своєму тюхтієві: «Вчись жити!» 

І коли колгоспник за мішок зерна, каністру соляри чи куль соломи міг бути покараний, то голова колгоспу чи директор підприємства, або ж такий рішало, який крав у сотні разів більше, був недоторканим. 

Бо був він вже на верхньому щаблі й належав до касти неторканих. Бо у нього були зв’язки, а зв’язки забезпечують залізну кругову поруку. Як його хто сколупне з посади, чи хто посміє хоч слово проти нього вимовити на партзборах чи в газеті прописати, якщо у нього кум міністр, а сват - начальник міліції, брат чи дядько - прокурор області, а жінка - на посаді в податковій! 

Отут серед нашого покоління, народжених у 50-60-х, і розросталися корінням усе вшир та вшир майбутні клани, олігархат, великі корупціонери, яким завжди було під силу «порєшать» усе. 

Вони, а вірніше – їхні діди та батьки, пройшли велику школу, навчилися, як зуміти вкрасти (або «відмити» чи отримати «відкат») так «чисто», що й комар носа не підточить. Уміли обвести вище керівництво «чистою»бухгалтерією, справними цифрами у планах та звітах. Цю школу передали своїм дітям. Уміння «порєшать» через систему корисних зв’язків вважалося вершиною уміння жити. 

Такі партійні «папіки» вважалися найуспішнішими людьми і їхні діти вже з дитячого садочка демонстрували вищість і зверхність над своїми ровесниками. Вони вже з дитинства формувалися у відповідні клани: дружили й одружувалися на основі взаємної вигоди тільки з людьми свого кола. 

Радянський інтелігент – інженер чи учитель – невдаха… 

В радянському суспільстві для росту таких типажів ґрунт був дуже благодатним. Геть нікчемою вважали того, хто не міг вкрасти зі своєї роботи анічогісінько. І таким нікчемою був радянський інтелігент: учитель, науковець, інженер, юрист чи лікар. Проте мізерна зарплатня підштовхувала до дворушництва й інтелігенцію: демонструючи назовні абсолютні чесноти, чесності з самим собою дотримувалися хіба унікуми, диваки або простакуваті «дурні», яких у кожній з названих галузей на пальцях перелічити можна. 

null
Фото з мережі Інтернет

Більшість усе ж на хабарі спокушалася, заспокоюючи своє сумління тим, що світ такий, що беруть усі. Або ж тим, що мушу, бо ж треба якось жити, ростити дітей і т.п. А з часом вибудовувалася з цього приводу ціла філософія і кожен хизувався перед іншим так званим «умінням жити», демонструючи це уміння як дорогим (ліпше імпортним) одягом, так і новою сучасною стінкою у вітальні, новим авто, дачею, домашнім басейном чи сауною, колекцією дорогих вин, золотими ланцюжками та сережками на шиях у дружин та дочок і ще казна-якими благами, про які прості смертні навіть не здогадувалися. 

Нас вирощували на гвинтиків системи і м'ясо для імперії 

Проте «уміли жити» у такий спосіб далеко не всі. Адже на студентській лаві сиділи ще й діти тих же учителів, робітників чи колгоспників. І тільки мала частка з них долізла своїм умом до філософії буття вищих й була в тому суспільстві якщо не невиправними циніками, то принаймні скептиками. 

null
Фото з мережі Інтернет

Решта ж покоління 50-60-х було «зіпсоване» тим, що було з дитинства зазомбоване, виховане на фальшивих ідеалах Павки Корчагіна, Павліка Морозова та цілого ряду героїв-піонерів та комсомольців, комуністів і свято в ці ідеали вірило, бо це ж були ленінські ідеали. А сам вождь – то месія, який нас, сліпих, веде в єдино правильному напрямку

null
Поштові марки СРСР


Система освіти була збудована у такий спосіб, що дитя, як тільки-но на ноги спиналося, вже знало «дедушку Лєніна» й ставило його в ряд поруч з батьком, а то й вище. Згадайте тільки невинний віршик «Я маленькая девочка. Я в школу не хожу. Я Ленина не видела, но я его люблю». Подібних віршиків як російською, так і мовами меншин було в букварях і читанках, а то й книжечках для дошкільного читання сотні. Дитячі хори виконували «Ленин всегда живой» і мав він як у тій пісні бути «в тебе и во мне».    

null
"Наш адрес - не дом и не улица. Наш адрес - Советский Союз"...

Жовтенятська символіка 

Фото вождя в моєму дитинстві сяяло в центрі п’ятикутної зірочки, яку чіпляли на лацкан шкільної форми кожному першокласнику. Як тільки дитя йшло у перший клас, автоматично ставало жовтеням (назва від «жовтень», «Жовтнева революція»), потім піонером, тоді комсомольцем. Поетапно його вирощували на гвинтика системи і м'ясо для імперії. 

null
Юні, дуже "правильні" піонери. Фото з мережі Інтернет

Цілі серії спеціального чтива для роблення свідомої радянської людини стояли рядами у шкільних бібліотеках. Інших книг не було, а якщо й були, то їх не було у шкільній програмі й узагалі в бібліотеці, їх важко було знайти. Бібліотеки ретельно підчищались, там ідеологічне виховання підростаючого покоління було на першому місці. 

null

«Партія сказала «Нада!» Камсамол атвєтіл: «Да!» 

Наше покоління було зіпсоване тим, що його спеціально ростили, якщо не на гарматне м'ясо, то на ідейних рабів, для яких мало не існувати родини й роду, його дім мав бути там, куди покличе його Лєнін, комсомол чи партія. Він мав бути готовий їхати після закінчення професійного середнього чи вищого навчального закладу за призначенням куди завгодно, в будь-яку точку імперії, показану на карті.   

null

Комсомольські символи: плакат і значок 

Більшості випускників нашого рівненського водника світило «щастя» потрапити на вічне життя в російську глибинку чи в Середню Азію. Радянський Союз же великий. 

Мене у свій час після закінчення Дубенського педучилища відправили на роботу в Кривий Ріг. Відпровадили тоді в Дніпропетровську область цілий наш випуск – понад сотню молоді (головно дівчат) із Західної України, яка ніколи в своєму житті не послуговувалася російською мовою, а там, потрапивши в цілком зросійщене середовище, мусила привчатися до інших норм і правил життя. 

null
Студентський "будзагін". Фото з мережі Інтернет

Нас тасували як карти, перемішуючи братні народи в плавильному казані імперії та роблячи з нас радянських людей без роду й племені. Молодь їхала з комсомольськими піснями освоювати цілину чи будувати БАМ. А категорія наївних ідейних дурнів, до яких у певній мірі належала і я, були готові ради ідеї спалювати своє життя й згорати як його кумир Павка Корчагін. 

«Раньше думай о Родінє…» 

Наше покоління зіпсоване тим, що нас не вчили любити й шанувати самих себе. Любити себе було злом. Нас вчили, що треба спалювати власне життя заради «Родіни», її ідеалів. Ти маєш згоріти, як смолоскип заради справи великого Лєніна, комуністичної партії.  

Ти маєш бути «завжди готовий», так, як у тому піонерському салюті зобов’язувався й на підсвідомості твоїй змалку було записано: коли тебе покличуть, ти не задумуючись, ні хвилини не гаючись маєш піти в бій у першій лаві – в Афганістан чи ще куди тебе пошлють, або ж поїхати за комсомольським покликом будувати БАМ чи освоювати цілину. І пісні були відповідні із закликами: «Раньше думай о Родине, а потом о себе…» 

Тих, хто любив себе, дбав про власну самореалізацію й кар’єру, ставив власні інтереси в пріоритет над інтересами комсомолу і партії, називали егоїстом, кар’єристом і за це ганьбили й таврували. 

В пам’яті зринає мій перший курс у Дніпропетровському університеті. Ми геройськи виконуємо свої соцзобов’язання з ножами-сікачами на колгоспній капусті. Наші хлопці чогось все чубляться. І товчуть чомусь все одного й того ж самого. «За віщо ви його товчете?» - розбороняли ми наших півнів, витираючи заюшеного  носа Кості К. «Нехай не буде кар’єристом!» - відповідали хлопці. А Костик різнився від усіх тим, що мріяв не про сільську глибинку, в яку він поїде, якщо партія його покличе і пошле, а про добру вигідну кар’єру. 

null
Фото з мережі Інтернет

На відміну від нас, ліриків, що свято вірили в усю туфту, яку нам успішно «впарювали» на уроках та на понеділкових політінформаціях, ще й вірші патріотичні писали й мрійливо співали про БАМ – «таежную даль» комсомольські пісні, він був відвертим кар’єристом і знайомства та зв’язки заводив тільки заради власної вигоди. Коли сьогодні здоровий кар'єризм вітається, то тоді це назовні жорстко присікалося. Хоча дітям високопоставлених осіб цю кар'єру робили їхні папіки, не раз купуючи оцінки й навіть дипломи. 

Подвійні стандарти

На шкільній лінійці, ми, червоногалстучні піонери, витягувалися наструнко при внесенні прапора піонерської дружини. Але тільки ті, котрі стояли спереду. Здебільшого це були ми, дівчатка у білих фартушках і з білими бантами. А за нами у третьому ряду стояли наші хлопці, котрі сприймали це виголошування речитативом девізів кожного піонерського загону і всю цю церемонію здачі рапортів, як цирк і вчительці доводилося усмиряти то одного, то другого шарпанням за плече чи стусаном. Червоні галстуки хлопці носили у кишені. Про всяк випадок. Якщо раптом директор застукає та спитає, де, тоді дістане. 

null
Фото з мережі Інтернет

Проте і ми, правильні відмінниці, з білими бантами, й наші однокласники-скептики, які в жодні «ізми» не вірили, – усі ми, живучи в отруєному просторі, не могли бути убезпечені від зараження тими суспільними хворобами, на які було хворе все наше суспільство. 

Ми, народжені у 50-60-х, з молоком матері навчалося жити за подвійними стандартами. Навіть найменші діти з дитинства знали, що є речі, які говоряться тільки на публіку й для публіки. На ділі ж твій батько чи директор школи зовсім не такі, як виглядають за трибуною. 

Дорослі самі не виконують того, чого вимагають у своїх дітей чи підлеглих, самі не живуть за принципами честі й справедливості, про які говорять. Слова і дії – геть не співпадають. Ніколи не співпадають. Навпаки, в житті буває так, що той, хто не бреше - покараний, а хто постійно бреше й лицемірить та ще й уміє підлабузнитися до вчителя, ябедничає на своїх однокласників, – той у школі серед фаворитів. 

Так із малих літ ми привчалися до малої брехні, потім до більшої, а тоді дворушництво вже стає нормою подальшого життя.. І не тільки в публічному житті, але й проявляється у взаєминах з друзями та в сім’ї. 

Національне яничарство також родом із Союзу 

Моє покоління, народжене наприкінці 50-х та у 60-х роках, та спиналося на ноги у роки хрущовської відлиги, а формувалося в роки брежнєвщини, не було таке нажахане репресіями, як покоління наших батьків та дідів. Хіба що в містах. 

А у селі було вільніше. Але ніхто нам не розповідав історії України, ні з історії малої батьківщини - Рівненщини, Волині – абсолютно нічого ми не знали. 

Вчилися ми і свято вірили лиш вигаданим постулатам історії СРСР. Історія ж УРСР була такою тонесенькою книжечкою, що нагадувала зошит і ми її в школі майже не розгортали. Для чого існував той підручник узагалі?! 

Ми втратили свої національні звичаї й традиції, наше покоління перестало співати народні пісні. Ми втратили ту природню для українців поколінь наших дідів внутрішню цілісність, гідність і шляхетність, що у поляків називається «гонор шляхтича». Нас цього гонору позбавили. І навіть імена наші стали звучати по-іншому, не повними іменами - Петро, Василь, Марія чи Дарина, а Пєтя, Вася, Маша, Даша… 

Ось в усьому цьому й криються наші біди. Національне безпам’ятство, яничарство, втрата людської й національної гідності – це те, що нам потрібно здолати, щоб не втратити свою країну і себе як народ. 

Почепити жовто-блакитний прапор і вдягти вишиванку – це ще не все. Тільки цим зовнішнім атрибутом від старих стереотипів не звільнишся. Треба переродитися внутрішньо. 

Проте людська свідомість і підсвідомість не може змінитися миттєво. Не може вчорашній партократ, а нинішній олігарх, який крав усе життя, сьогодні раптом припинити красти. 

Не може й звичайний громадянин, який все життя скрізь давав чиновникам «на лапу», сьогодні враз припинити вирішувати свої проблеми у такий спосіб. Не можуть в одну мить щезнути вчорашні стереотипи, які в житті кількох поколінь складалися десятиріччями. 

Вчорашні й позавчорашні стереотипи – це як хвороба, як небезпечний вірус, вприснутий в організм. Він живе в організмі й передається іншим. Від батьків до дітей, від дітей – до онуків. У лицеміра-батька виросте лицеміром син. 

Дітей привілейованих кланів видно вже в дитячому садку, ще більше в школі: ведуть себе нахабно, їм все дозволено. Вихователі й учителі перед ними запобігливо стеляться, в усьому догоджаючи. 

Зізнайся, читачу, сам собі на самоті, а чи не траплялося тобі тихо «порєшать» питання щодо влаштування дитини в дитячий садочок, або дати хабар за вступ сина чи дочки до ВНЗ? Або ж за посаду заплатити дещицю, у суді дати прокурору, або заплатити за земельну ділянку під забудову, щоб мати її в зручному місці? 

Чи знайдуться в нас такі, які ніколи такого не робили? Мовчите? Мовчіть. Але думаймо. Спитаймо в себе: «Чи  готовий я вже від завтра більше ніколи таких ганебних речей собі не дозволяти?!» 

Хоч як непросто, проте починати змінювати власну зіпсованість потрібно  вже й негайно, кожному з себе. Інакше – згинемо. Й «не стане сліду на землі».

 

 Людмила МАРЧУК

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   2148