«Брати Гадюкіни»: «У наших нових піснях майже нема суржику. Просто на вулиці його чути чим далі, все рідше».
- Чув, що іще у 80-ті перший склад «Братів Гадюкіних» грав російськомовний матеріал і такими, якими ми вас знаємо тепер ви стали не одразу. То правда?
- М. Л. Разом з Сергієм Кузьмінським фронтменом першого нашого складу був дуже талановитий Сашко Ємець на прізвисько Шуля. Вони були відповідно провідниками двох паралельних ліній у творчості «Братів Гадюкіних»: у Шулі вона була російськомовна, а у Кузі – україномовна. Це було іще до періоду нашої відносної популярності. Шуля з якихось своїх особистих причин перестав з’являтися на репетиціях і трохи пізніше створив власний «Оркестр Діда Мазая». Лінія Кузі автоматично перемогла і Гадюкіни» стартували вже як повністю україномовний колектив.
- Стьобні тексти з галицьким акцентом були швидше комерційною фішкою чи якимось творчим маніфестом?
- І.М. Коли ми починали, ні про яку комерцію й мови не було. Проблематичним було навіть місце для репетицій знайти! На початках наша творчість дуже нагадувала любов до жінки, щось таке, що просто любиш і намагаєшся всіляко приділяти йому максимальну увагу. Думаю, любов до жінки однаково складно назвати як комерційною фішкою, так і маніфестом.
Фото з мережі Інтернет
- Якщо згадати кінець 80-их, то україномовної рок-музики в тодішньому СРСР майже не було. За винятком, можливо, «Воплів Відоплясова». Ви стартували з доволі якісно записаною платівкою і досить швидко стали справжньою сенсацією. Тоді це було доволі не легко, зважаючи навіть на матеріальний ресурс…
- І.М. У ті часи ми були молоді, мали багато запалу і на деякі речі навіть уваги не звертали. Якщо ж говорити про якість запису, то жоден з наших альбомів не записаний на тому рівні, на якому хотілося б. А хотілося б, щоб як у «Led Zeppelin» тих таки, які робили свою музику на 20, і навіть 30 років раніше за нас. Це складно уявити, але і дотепер наші студії не мають апарату, здатного забезпечити подібний рівень. Як результат, звучання альбомів «Братів Гадюкіних» сьогодні видається мені дещо старосвітським. Перезвести ж їх, так як це роблять, скажімо, з класичними альбомами «Pink Floyd», не можемо, бо, на жаль, не зберегли оригінальні плівки. Втім, Володі Бебешку, який зробив нам «Всьо чотко», ми і дотепер дуже вдячні. Тоді він примудрився відтворити технологію запису, за якою у кінці 60-их працювали «Beatles». Нам пощастило і наприкінці 80-их вона знову дала результат.
- «Червона рута-1989» була для свого часу явищем доволі знаковим. На велику сцену вийшло багато відверто антисистемної музики, і наша рівненська «Незаймана земля» з антирадянськими текстами, і похмурі «Кому вниз» з покладеною на музику творчістю Тараса Шевченка. Ви на їх фоні виглядали значно іронічніше, однак за тою іронією таки проглядався недвозначний контекст… Після фестивалю ніякі загадкові люди до вас не телефонували?
- І.М. Вже коли ми робили рок-клуб, я точно знав, що за нами стежать «гебісти». Наприклад, нас якось попросили принести списки усіх його активних учасників: імена, хто де вчиться, працює і таке інше. Списки ми склали і вже через день зателефонували з комсомолу. Сказали, що по двох учасниках ми дали не точні дані. Мовляв, вони вже не працюють там, де працювали. Тобто, за один лише день там все устигли профільтрувати! Стежили за нами постійно, але, мушу визнати, робили то доволі толерантно. Принаймні мене особисто ніхто ніколи не бив.
- А як після «Червоної Рути» змінилося ваше особисте життя?
- І. М. Ми не їхали за місцями, визнанням чи чимось подібним. Просто був фестиваль, на якому можна було виступити і ми вирішили не втрачати нагоди. Виступили і вже наступного дня з’явилося багато кореспондентів, яким ми стали надзвичайно цікаві. Завважимо, що першого місця нам так і не дали. Його зайняла Віка Врадій, тодішня жінка Володимира Бебешка, з соціальною піснею «Ганьба», яку спеціально для неї по дружбі написав наш Сергій Кузьмінський. Ми ж прямо не кричали, що комуністи – мудаки, в лобову атаку не йшли. Хоча, мені здається, більш тонке слово – нехай і виглядає менш плакатно – є куди більш дієвим.
Фото з мережі Інтернет
- М.Л. Зараз, коли ми виконуємо матеріал з нашого дебютного альбому, його часто підспівують 5-6-річні діти і всі то сприймають, як має бути. У 1989 ж нас на повному серйозі звинувачували, що, мовляв, своїм суржиком паплюжимо українську мову. Це при тому, що у 1989 році мовою альбому «Всьо чотко» розмовляв чи не увесь Львів! Як на мене, мова повинна бути живою, такою, якою вона є на вулиці. Зараз, наприклад, суржику у наших нових піснях майже нема, в першу чергу тому, що ми почали значно рідше чути його на вулиці.
- Читаючи вашу біографію, не можливо не звернути увагу на те, що один перших виступів молодої львівської групи відбувся на московському фестивалі «Сирок». Як туди потрапили?
- М. Л. Нас запросила головний редактор популярного журналу «Юность» Наташа Комета. До неї потрапила касета з нашими записами, а тоді будь-яка новинка андеграунду миттєво викликала інтерес. На фестивалі нас, між іншим, сприймали дуже тепло. Мабуть, тексти розуміли далеко не всі, але енергетику відчували. Річ у тім, що людей з гарним смаком у Радянському Союзі зовсім не бракувало. Можна було почути по телевізору вступ до якоїсь пісні «Зємлян» і подумати, що звучить «Genesis» чи «Jethro Tull», настільки фірмово грали музиканти. Інша річ, що потім починався текст про чергові «бєрьози», але у ті часи інших на телебачення просто не пускали.
- А як потрапили на «Різдвяні зустрічі» Алли Пугачової?
- М. Л. От після виступу у Пугачової у нас реально змінилося життя! Алла Борисівна, варто віддати їй належне, є особистістю доволі тонкою і музику слухає відповідну. Коли вона приїхала з концертом до Львова, то попросила послухати щось українське. Так сталося, що серед записів, які їй увімкнули виявилися і ми. Їй сподобалося і вона запросила нас на свої «Різдвяні зустрічі». І от після того, як нас визнала Москва одразу ж замовкли і львівські партійні рагулі. Куди й зникли всі звинувачення у паплюженні мови!
- І. М. Клавішник Павло Крахмальов пригадував, як, дивлячись наш виступ, мама його майбутньої дружини бідкалася: «І як таке можна по телевізору показувати!». І не здогадувалася, що вже невдовзі один з виступаючих прийде її доньку сватати.
- М. Л. Після виступу на «Різдвяних зустрічах» Пугачова навіть запросила нас до туру, як зараз пам’ятаю, з іншими молодими і перспективними виконавцями Олегом Газмановим, Ольгою Кормухіною, гуртом «Любе». Ми відмовилися, сказали, що у нас зараз тур в Україні, а тому змушені повертатися на Батьківщину.
- Після виступів у Європі і за океаном не виникло бажання назавжди лишитися на ситому Заході?
- І. М. Після виступів у Торонто багато-хто там таки й залишився. Та ж сестричка Віка, наприклад. Міг і я, тим більше, що саме тоді мене уподобала одна жіночка з діаспори. Це, а також те, що в Україні тоді була повна д**а, змушувало задуматися по-справжньому серйозно. Але у підсумку все-таки перемогли «Брати Гадюкіни». Мабуть тому, що в той час вони була для мене замалим не релігією.
- М. Л. Було хіба бажання принести звідти побільше музики і побільше хороших інструментів.
-
Фото з мережі Інтернет
- Лишилися у творчій лабораторії «Братів Гадюкіних» якісь пісні, які до жодного альбому не потрапили і все іще чекають на свій вихід у світ?
- І.М. Кілька треків невиданих, безумовно, є. Можливо щось з того з часом і випустимо, але все таки на альбом пісні не потрапляли передусім через нашу самоцензуру. Наприклад, був у загашнику такий собі вільний переспів шевченкового «Заповіту», але його забракував особисто я. Думав, що після виходу такого треку хтось з нас може померти. Я взагалі людина дуже забобонна. Розшифровую сни, боюся чорних котів, обходжу пусті відра, пильную, щоб ніхто мене не обмів…
- Нещодавно у «Ютюбі» натрапив на відео вашого концерту у Донецьку. То було іще в 90-ті роки. Був вражений, як гарно вашу музику сприймала публіка, як багато у натовпі українських прапорів. Чи могли тоді подумати, що не пройде і 20 років, як тут спалахне війна, однією з причин якої стане абсолютне несприйняття усього українського?
- І.М. Я думаю, що ситуація кардинально помінялася десь перед Помаранчевою революцією, коли політики почали цілеспрямовано розколювати Україну на власне україномовну і російськомовну частини. У 90-ті такого не було. Ми виступали у Донецьку, у Севастополі, концерти відвідувало багато російськомовних, деколи навіть бандити, але жодних проблем не виникало. Ніхто ніколи не протестував, мовляв «бендери прієхалі»! Звісно, там є якась частина людей, яка вперто хоче бути з Росією, але ж більшість – люди цілком нормальні. Свого часу політику у нашій країні варто було провадити не так, возити студентів з заходу на схід, і навпаки. Шукати спільне, а не відмінне. Не правильно силою одягати на шахтаря вишиванку! Це все одно, що примусити мене в один момент заговорити, скажімо на суахілі! Я пошлю вас подалі і буду абсолютно правий! Не можливо когось силою у чомусь переконати! Треба зробити так, щоб людина сама захотіла заговорити українською.
- Чому, записавши чотири доволі успішні альбоми, «Брати Гадюкіни» раптом взяли паузу тривалістю у 10 років?
- М. Л. Ми пережили з «Гадюкіними» важкі 90-ті. Почалося самостійне життя, без тата з мамою. Захотілося якоїсь роботи стабільної. У Львові майже не було де проводити нормальні репетиції. Ігор з Павлом переїхали до Києва, Кузя захопився електронною музикою…
- І.М. Але, варто відзначити, ми ніколи не сварилися. Коли Кузя, скажімо, приїздив до Києва, то завжди зупинявся у мене, на Золотих воротах.
Фото з мережі Інтернет
-
Хвороба Сергія Кузьмінського, напевне, теж неабияк позначилася на вашій творчій активності?
- І. М. Тим, хто говорить про наркозалежність Кузі, через яку, начебто, розпалися «Брати Гадюкіни», авторитетно заявляю: тяжкі наркотики він повністю полишив іще у 1995 році. Відтоді інколи, хіба травички покурити міг. До останнього жив у Москві, куди переїхав, аби бути з дівчиною, яку покохав. Утім, коли дізнався про свій діагноз, забажав повернутися до Києва, зателефонував мені, усе розповів. Я сказав, що, мовляв, приїзди і будемо пробувати якось лікуватися. Чесно скажу, в душі до останнього був упевнений, що Кузю ми все-таки витягнемо: знайшли і гроші, і лікарів. Але рак – справа непередбачувана. Інколи він несподівано косить людей, які взагалі не мають шкідливих звичок, водночас ті, хто живе зовсім не правильно і далі почуваються нормально. Тут ніхто ні від чого не застрахований.
- Наскільки робота над останньою платівкою «Made In Ukraine» відрізнялася від роботи над альбомами, які ви створювали з Сергієм Кузьмінським?
- І. М. Так сталося, що автором слів і основним генератором ідей цього разу виявився я. Записав пробники у себе на студії, показав хлопцям і вони, слава Богу, вирішили, що ця творчість має право на життя. Якби раптом сказали інакше, я ніколи б того не випускав. З Сергієм було не так: він зазвичай приносив готові тексти на репетицію і ми гуртом починали щось вигадувати. Тут же працювали над заготовкою, основу якої склав особисто я. Тексти вийшли доволі злі. Я до останнього думав, що на Україну чекають довгі роки політичного болота, апофеозом якого стане другий строк Яника. Тобто долар по вісім, всі мовчать, життя йде далі. Чуда не чекав, тому Революція стала для мене по-справжньому приємною несподіванкою.
- Революції часто закінчуються розчаруваннями, мабуть, в першу чергу, тому, що під час революцій всі дуже зачаровуються якимись певними її персонажами. Ви зараз почуваєтесь радше обнадієними чи розчарованими?
- М. Л. Якось помітив, що більшість українських олігархів є нашими ровесниками. Просто вони крали, а ми от з Ігорем не крали. Рано чи пізно вони з’їдять один другого, але має пройти час. Докорінні зміни робляться все таки еволюційно, а не революційно. Крові більше не хочеться. Упевнений, ми таки вирулимо куди треба.
- І.М. Знаєте, це лише в казці буває: лежить дурень тридцять років на печі, а потім ловить рибину і все у нього стає добре. Швидко зміни не відбудуться. Надто довго країна була крива, надто глибоко у нас вкорінена ментальність красти. Маємо величезний пласт кривих людей, яких треба видавити, аби їх місце зайняли молоді. В тому числі і в музиці. Мусять з’явитися нові групи, щось старе і справжнє лишиться, як острів, решту ж течія просто віднесе.
-
Фото з мережі Інтернет
- Чи слухаєте сучасну українську музику. Якщо так, кого могли б відзначити насамперед?
- І. М. Востаннє я дивився на ютюбі майже двогодинний концерт Онуки. Я люблю електронну музику, на відміну від Михайла, і мені дуже сподобалося. Це з масової культури. Якщо ж говорити про альтернативу, я регулярно читаю часопис «Шо» і звертаю увагу в першу чергу на рубрику «Молоді гурти». Кого б порадив? Та хоч би останній проект Олександра Піпи з «Воплів Відоплясова». Називається «@traktor».
- М. Л. Восени плануємо до виходу другу платівку оновлених «Братів Гадюкіних». Називатиметься «Сміх і гріх». Тексти всі вже майже готові, музику ж цього разу творитимемо як колись, тобто, спільно експериментуючи у студії. Другого «Made In Ukraine» робити не хочеться. Матеріал буде значно легшим. Хочеться зробити усе «one take», тобто натиснути кнопку і одразу записати, так щоб косметичного постпродакшну було абсолютний мінімум.