Катерина Бойчук: «Музикант прагне до свободи» (ВІДЕО ГРИ)
…З першими акордами роялю на сцені розпочинається не просто концерт, а своєрідне дійство. Виконавиці поєднані не лише спільним відтворенням шедевру – бетховенського Романсу Фа-мажор. Їх можна слухати із заплющеними очима – і тоді ніщо не заважає малювати в уяві картини за пристрасною, інтригуюче-трагедійною рапсодією Моріса Равеля «Циганка» або блискучою романтичною Інтродукцією та Рондо-Капричіозо Каміля Сен-Санса. Але не менш цікаво спостерігати за рухами музиканток, їхнім емоційним сприйняттям спільної гри.
Катерину Бойчук знають чимало рівнян, адже тут живуть рідні й близькі їй люди, а рівненська сцена пам’ятає аншлаги на концертах з її участю. Хоча Катя змалку навчалася у Львівській середній спеціалізованій школі-інтернаті імені Соломії Крушельницької, а згодом закінчила Київську музичну академію імені Петра Чайковського (клас Богодара і Мирослави Которовичів), проте перші кроки до музики робила, звісно ж, удома.
Отже, про те, як починався шлях до великих сцен і чим нині живуть українські музиканти – вони розповіли «Рівненським новинам» під час жовтневої зустрічі.
– Катерино, почнемо з питання, яке мучить, може, не стільки юних музикантів, як їхніх батьків. Як музична рутина ( а в навчанні гри на скрипці вона чи не найбільша) не відбила у дівчинки Каті бажання навчатися гри на скрипці?
Катерина Бойчук: – Просто мені щастило на викладачів. Вже тоді вони були креативними, хоч навряд чи хто знав слово «креатив». Ось перший урок – я приходжу на скрипку, а мій викладач бере яблучко, й ми починаємо його різати: «Дивися, ось ціла нотка, це половинка, а це – четвертинка». Потім ми його з’їли. Я думаю: «От класно на скрипці вчитися – яблука собі їси!». А згодом я це собі взяла на замітку. Зараз також викладаю, є в мене учні, дорослі й маленькі. І коли я згадала про це яблучко з ученицею – зразу налаштувалися. Дитині одразу цікавіше й вона долає свій страх перед тим, чого поки що не вміє. Звісно, потім все одно починається – постановка рук тощо…
– А в тебе була така «ломка», коли руки й смичок потрібно виправляти, неправильна постановка? – Чимало юних скрипалів кидають навчання саме на цьому, власне початковому, етапі…
Катерина Бойчук: – Ой, було… Я кидала навчатися з самого початку. Руки мені поставила Людмила Василівна Корнілова, педагог від Бога. Наші сім’ї дружили, от вона якось прийшла до нас в гості, і каже: «Олічко (сестра моя вчилася гри на віолончелі) – ти молодець, а тепер давай, Катрусю, покажи нам, що ти вмієш». І тут – «Боже, який жах!»… І руки не так, і постановка – не так… Я склала скрипку і кажу: «Все. Не буду грати». Я ж Лев і Тигр за гороскопом – як це мене не похвалити? Словом, більше двох тижнів не доторкалася до скрипки, але ж мама – музикант, і сама Людмила Василівна так потихеньку, потихеньку стали мене повертати до інструменту. Я ходила на заняття до Людмили Василівни через день. А потім – Львів…
– Мабуть, для музиканта, який прагне бути солістом, просто необхідні лідерські якості, а ще більше – наполегливість, вміння не здаватися. Відомо, що ще в десятирічці ти перемагала на шкільних олімпіадах – як-от у четвертому класі – на олімпіаді серед випускників школи. А ще по закінченні школи отримала відзнаку… по класу гри на фортепіано. Тож не дивно, що згодом так прискіпливо обирала собі концертмейстера для спільних виступів…
Катерина Бойчук: – Це правда. Владислава – не просто концертмейстер. Ті, хто до нас ходить на концерти – знають, що в нас родзинка – Владислава, яка виконує сольний твір…
Владислава: – Це «Острів радості» Клода Дебюссі. Я виконувала його на конкурсі Олександра Скрябіна в Парижі. Він дуже яскравий, віртуозний, розмаїтий…
– Де починався твій шлях до музики?
Владислава Крускаль: – Я з Кривого Рогу. Ми от про себе жартуємо: «КривоРівне» (сміється). Моя мама скрипалька, тато не музикант, як і в Каті. Мамина подруга, піаністка – це мій перший педагог у музичній школі. Мамі так подобався дуже багатий, різнобарвний репертуар фортепіанний, що вона вирішила мене віддати на фортепіано до своєї подруги. Навчалася в музичній школі, потім у Криворізькому музичному училищі у Маргарити Матвіївни Кратінової, свого улюбленого педагога…
– Ось і проявилася тяга до музики в дітей музикантів. А як ви з Катериною зустрілися й почали грати разом?
Владислава Крускаль: – Я поїхала до Національної музичної академії, у Київ, і там, вже будучи на четвертому курсі, почала працювати в Мирослави Богодарівни Которович. Катя – теж. Тут ми з Катрусею й зустрілися. У нас був спільний чудовий твір – «Каприс» Кароля Шимановського. З цього все й почалося. Ми грали в концертах, але небагато, час від часу перетиналися…
Катерина Бойчук: А потім я поїхала на конкурс «У благословенні скрипалевих рук» до Тернополя (до речі, там теж у мене премія). Я зателефонувала Владиславі, попросила приїхати. Знаєте, як людина проявляє себе в таких конкурсних змаганнях? – усі ці вступи, нерви… Такі емоції. І ось у таких складних ситуаціях (конкурсні обставини – це взагалі стрес страшенний) я зрозуміла, хто насправді Владислава – зібрана, витримана, блискавична реакція, і водночас – неймовірно творчо обдарована. Підтримка з її боку була шалена. От з того часу ми разом граємо вже вісім років…
– Але дует – це лише частина вашого творчого життя, яке нарізно також триває, і дуже інтенсивне, особливо в останні роки. Скажімо, Владислава стала лауреаткою міжнародних конкурсів не лише в Парижі, про що вже згадали. А й у Мадриді, в італійській Сицилії, в Ізраїлі, трохи раніше – перемоги на конкурсах імені Алемдара Караманова в Симферополі та Генріха Нейгауза в Кіровограді (нині – Кропивницький). Тим часом Катерина упродовж п’яти років співпрацювала з національним камерним ансамблем «Київські солісти»… Чому все ж таки перейшла до «Віртуозів Києва»?
Катерина Бойчук: – Музикант прагне до свободи. Я думала про власні проекти, почала їздити на фестивалі, за кордон, з Владиславою (Владислава – це взагалі людина, з якою, я відчуваю, мені потрібно співпрацювати завжди) – і тут раптом створюється оркестр «Віртуози Києва». Це щось нове, не державна структура. Ніяких моментів «за свій рахунок»… Тут підтримується будь-яка ідея, творча ініціатива. Ми почали дихати на повні легені – творити, запрошувати іноземних музикантів для спільних проектів, їздити, обмінюватися досвідом. Це взагалі шикарно.
– Кому належить ідея «Віртуозів…»?
Катерина Бойчук: – Ідея та створення належить компанії «Світло концерт», директор якої – Євгеній Кривін. Це унікальна на сьогодні в Україні компанія. Він робить концерти, збирає публіку, організовує зал – це підхід, який давним-давно в Європі існує. Кожен вартісний музикант там має свого агента музичного, і вони будують свою творчу лінію разом. Наш диригент – Дмитро Яблонський – відомий у світі музикант, номінант на премію Греммі. У нас також є і режисер, і промоутер. Це те, чого взагалі досі немає на українському ринку академічної музики. Упродовж 5 років Євгеній Кривін розкручував свою компанію, і в один момент, що вже може утримувати оркестр.
– «Віртуози Києва» щомісяця дають близько десяти концертів, які проходять із аншлагами. А українська музика тут має місце?
Катерина Бойчук: – Звичайно! Нещодавно ми записали диск Валентина Сільвестрова, до його 80-річчя. Увійшли туди такі знакові твори, як «Messenger», «Вечірні серенади»… – там великий перелік.
– Скільки приблизно альбомів «Віртуози Києва» записують упродовж року?
Катерина Бойчук: – Пригадую – ми випустили всі симфонії Шостаковича в обробці Рудольфа Баршая, записали концерт і симфонію Касина Кара-Караєва, зараз готуємо диск з азербайджанським шикарним баритоном Азером Рзазаде, записуємо з ним арії, записали симфонію «Нізамі» Фікрета Амірова… Така кількість, що одразу все не згадаю. Записали цілий альбом з Борисом Гребенщиковим… Все це можна придбати через Інтернет. Диски… можливо, це відходить, хоча лишається як особливий сувенір. Єдине, чого хотілося б побажати всім нам – щоб у нас запрацював цей ринок. Загалом у світі, якщо твори композитора видаються – це підлягає оплаті. А в нас композитори можуть прохати: «Будь ласка. зіграйте – дякую…». Тому й у Європу наші композитори намагаються виїхати. Адже треба якось жити. Так ми втрачаємо таланти, і навіть геніїв… Ось Максим Шалигін, Олексій Ретинський – вони виїхали, і пишуть шикарну музику. Мабуть, частково їхньому успіху сприяють нормальні умови й правила на музичному ринкові. Мені шкода…
– Катю, сьогодні спостерігаємо такі тенденції. Одна – це обдаровані молоді музикальні люди, котрі не вірять у свої сили, а може, просто скромні, і відтак не подаються на творчі конкурси під час фестивалів або ж у сильні колективи. Інші – також досить талановиті люди, самовпевнені, які незле оволоділи певною технікою, пограли в колективах різного рівня за кордоном, але коли приїжджають сюди, і ти слухаєш концерт – іноді відчуваєш – чогось бракує – душі чи що? Є, звісно, й золота середина, але шкода, якщо таланти до кінця не розкриваються.
Катерина Бойчук: – Так, сьогодні посередність може вирватися завдяки самовпевненості. Але думаю, що це ненадовго. Я не знаю, чому так буває. Мабуть, ми дуже помиляємося, що сидимо на одному місці, бо тоді в нас немає розвитку. Ми боїмося – бо нам, на жаль, нерідко кажуть, що от ти ніколи не зможеш, такого не буде – квиток в Америку коштує 20 тисяч доларів, тому це недосяжно… І тоді ти справді закриваєш для себе ці двері: «Це точно не вдасться, ну якось тут вже тоді»… У старшого покоління ця боязнь дуже присутня – але якщо до мене підходять молоді й просять поради – я завжди кажу: «Не треба нікого слухати, це – шанс».
– Ти вважаєш, що конкурс може людині відкрити перспективи?
Катерина Бойчук: – Я особисто конкурси не люблю, але вони потрібні. Багато відомих музикантів по-різному про конкурси відгукуються. Але… вони виховують, вишколюють сценічний характер сценічний, витримку. І потім – коли ти входиш на сцену або подаєшся на якесь прослуховування в оркестр, або шукаєш вакансії на роботу – до учасника конкурсу, переможця – зовсім інше ставлення. Той, хто читає таке резюме, вже розуміє твій статус. Бо престижні конкурси просто так неможливо виграти, без технічних якостей, віртуозності тощо.
– У яких конкурсах ти брала участь?
Катерина Бойчук: – У багатьох. Третя премія на конкурсі Джорджа Енеску, на українських конкурсах в Ужгороді, Львові, інших містах… Останній у мене взагалі відбувся у Нью-Йорку – е був конкурс Джорджа Гершвіна. Я там отримала третю премію і диплом за найкраще виконання французької музики- це була моя така остання, але дуже вагома, перемога.
– Катю, іноді ти берешся за джаз…
Катерина Бойчук: – Ми його виконуємо більше в оркестрі, коли з джазменами виступаємо. Вони пишуть оркестрові партії, і ми їх блискуче виконуємо. Я тільки-но доторкнулася до Гершвіна, тому що на нью-йоркському конкурсі в обов’язкову програму входили твори цього композитора. Але це, знову ж таки, – джаз в класиці. Це не імпровізація, це зовсім інше. Люди цьому вчаться, вдосконалюються, і з цим народжуються. А я все ж таки академічний музикант.
– Таллін, Хельсінкі, Нью-Йорк, виступи в Австрії на честь інавгурації України в ОБСЄ… Цей гастрольний перелік можна продовжувати. І ось щойно Катерина Бойчук з’явилася в Україні, як знову поновила спільні концерти з Владиславою Крускаль, і поспішила з концертом до рідного Рівного…
Катерина Бойчук: – Цей концерт був для нас дуже важливим. В Україні ми взагалі упродовж року не грали (у Нью-йорку я співпрацювала з піаністом Майклом Буличовим), скучили за нашою публікою, а публіка – за нами. Чекали цього й батьки… Склали програму – «Best of the best» – не тільки для вас, але й для нас. Хотілося заграти те, що ми любимо, що в нас найкраще виходить. Програма надзвичайно віртуозна. Складно було обрати твір для початку, тому що все таке, що можна грати на «біс». І, звичайно, ми показали останні здобутки з конкурсу Гершвіна – зіграли цю фантазію Ігоря Фролова на теми опери Гершвіна «Поргі та Бесс», і Прелюдію Дж. Гершвіна. Всі твори складні для виконання, немає на чому продихнути. Я ще вирішила включити собі сольний твір – «Баладу для скрипки» Ежена Ізаї (бо Владислава завжди грає соло, а я раніше в концерті не грала).
Ігор Фролов, Концертна фантазія на теми з опери Дж.Гершвіна «Поргі і Бесс». (Актова зала Рівненського музучилища.)
– Катю, упродовж насиченого творчого життя зіграна маса творів, у тому числі авангардних. То все ж таки – хто для тебе – найбільший геній в музиці серед композиторів?
Катерина Бойчук: – Бах. Це композитор, музику якого я все життя осягатиму, структуру побудови його творів – сонат, партит для скрипки…
– А чи існує твій виконавський ідеал серед молодих музикантів?
– Я захоплююся мистецтвом багатьох молодих виконавців, і помічаю, що їх з’являється все більше – як грибочки ростуть. Назвати когось одного не можу, бо навіть не встигаю стежити за всіма. Але мій останній трирічний досвід, коли я почала їздити в Європу, Америку – показує: немає жодних стандартів, не можна рівнятися на когось, потрібно бути собою, розвиватися своїм шляхом. Так, звичайно, є інші, я ними пишаюся, їх дуже поважаю, але все ж таки вважаю, що треба бути собою – це найголовніше.
– Твоя сестра Ольга (виходячи зі спогадів дитинства) – віолончелістка?
Катерина Бойчук. Як і мама, теж, до речі, Ольга. Тут, у Рівному, ми грали разом у концерті для скрипки з віолончеллю, органом і оркестром. Взагалі разом грали неодноразово, виконували на Рівненській сцені твори Зубицького. Але Оля працює у Львові в Оперному театрі та в Органному залі, виховує синочка, я ж – у Києві… Для спільних виступів нам дуже бракує часу.
– Яка з країн була найбільш сприйнятливою до твоєї музики, твого виконання?
Катерина Бойчук. – Свіжі спогади – в Сполучених Штатах дуже тепло приймали. Взагалі люди в Америці й Європі виглядають більш щасливими, у нас обставини так склалися – війна, ці недостатні й водночас непомірні комунальні послуги – це все відбиток навіть на обличчях залишає. Мені прикро такі речі визнавати, але одразу ж це все помічаю, як тільки сходжу з літака. Натомість соціальна, економічна захищеність, впевненість знімає з людини скутість. Разом з тим – візьмемо від зворотнього. Коли є гармонія в душах, розуміння прекрасного, в тому числі музики, – тоді з’являється більше культурних проектів, більше меценатів, які підтримують їх – і країна змінюється… Ті, хто ходить на концерти класичної музики – вони так і живуть у нас – від зворотнього. Це НАША публіка. У неї вдячні захоплені очі. У Рівному, де так багато знайомих людей – тим паче. Це наш Острів Радості.
– А яку попсу ти можеш слухати?
Катерина Бойчук. – Я, мабуть, попсу не слухаю, бо ту сучасну музику, яку я слухаю, не вважаю попсою. Ціле літо прослухала рок-н-ролл. Або, скажімо, Бі Джиз чи Стіві Уандер – це популярна музика, що стала класикою, це вже рівень… Ми в складі «Віртуозів Києва» мали концерт з «Океаном Ельзи» – ну хто ж їх назве попсовими?
– Як ти вважаєш, наскільки радіо сьогодні формує музичні смаки?
Катерина Бойчук. – Мені здається, що цей злам десь зараз саме проходить – поворот від низькопробної до інтелектуальної музики. Приємно, що нас запрошують, останнім часом дуже активно, в Києві на радіо, і мене особисто, і з Владиславою. Я взагалі в прямих ефірах постійно тепер граю, мені це дуже приємно. Це правильно, адже потрібно задавати рівень – а як, як не через радіо, для людини, яка не має можливості прийти на концерт з різних причин, але має ось це джерело – приймач – сформувати цей смак. І таких слухачів не заманиш потім шансонами й таке інше.
– Серед української публіки дедалі більшої популярними стають салонні вечори, коли сприйняття музики посилює обстановка затишного невеликого залу або музею. Ви брали в таких участь?
Катерина Бойчук. – Звісно, не раз… Приємно грати серед шедеврів образотворчого мистецтва в Ужгороді чи, скажімо, в будинку Ханенків у Києві… Ось у музеї Ханенків максимум 75 людей можуть поміститися, і що цікаво – люди йдуть, часто важко дістати квиток… Вони працюють класно. Знаю, що рівненські музиканти також грають по замках Західної України – можливо, нам також вдасться порадувати своїм мистецтвом глядачів у Дубні чи в Острозі… Дуже цього хотілося б.
– Українські музиканти нерідко скаржаться, що їх недофінансовує наша держава… Це правда?
Катерина Бойчук: – Думаю, це більше стосується саме обласних філармонійних колективів. Є відмінність між фінансуванням колективів однакового рівня у столиці і в регіонах, і це шалено несправедливо. Бо якщо оркестр академічний – артист повинен заробляти в ньому однаково – що в Рівному, що в Києві. Думаю, великою мірою відповідальність за таке недофінансування лежить на керівниках культури.
Розмовляла та записала відео виступу віртуозів Дарина Вітер