Найдорожче і найрідніше слово у всьому світі – мама. Вона клопочеться й турбується про майбутнього малюка, носячи його під своїм серцем. У болях, іноді у великих муках народжує своє чадо. Ставши мамою, притуляє до своїх грудей, голубить його і переймається дитиною, навіть коли вона стає дорослою та має своїх дітей. Матір готова пожертвувати заради своєї дитини своїм власним життям. «Мамо, матусю…» – простягає дитя до мами рученята, а вона бере його на руки, усміхається йому, пригортаючи до себе.

Як любо дивитися на щасливих діток, котрих голублять матері. І як шкода дітей, котрих така ласка обходить боком. Ніби доля забула біля них зупинитись. Так трапилося і з жителькою села Велика Омеляна Рівненського району Тетяною Скороход-Андріюк. Народилася вона у далекому 1969 році. Росло їх у батьків троє сестричок: найстарша сестра по мамі Люба, середульша Леся, і вона, Тетянка – найменшенька.

Їхня матір Ліда Скороход працювала в колгоспі дояркою, тато Олександр водієм. Здавалося б, усе як треба – хата є, город, невелика господарка – живіть, працюйте та виховуйте дітей. Та жінка стала хворіти.

– Наша матір Ліда Скороход не дуже звертала увагу на хворобу, було в неї багато роботи, тож думала, що поболить та й мине. Лікарі діагностували в неї зоб, збільшення щитовидної залози, пропонували операцію. Вона відмовилась, не думаючи про наслідки. І скоро прийшла в наш дім біда, забрала маму з собою. Було їй на той час лише 39 років, а мені лише три роки. Я її зовсім не пам’ятаю… – розповідає Тетяна Андріюк.

Діти залишилися з батьком. Біда чоловікові залишитися з малими дітьми без жінки. Купа проблем, обов’язків, бо діти маленькі. Водив їх до своєї матері на хутір. Старша дочка покійної Ліди була вже була заміжня, мала свою сім'ю. А з двома меншими дітьми (Лесі шість літ, а Тані – три) довелося давати раду самому.

– Ми до баби Ганьки ходили з татом. Вона нас любила, доглядала, але ми хотіли додому. Тато нас також любив, було йому нас дуже жаль. Ми ж бо його рідні діти. І дуже журився втратою мами і нашою долею.

Дивився на нашу біду наш сусід Петро Міщук. Якось у неділю сиділи вони з батьком, розмовляли, от він і каже батькові: «Не знаю, друже, як ти подивишся на мою пропозицію, але поки що не говори мені «ні», а просто собі подумай. Ти знаєш, що в мене є родина в Ульбарові». «Знаю. Ми ж з тобою до них колись заїжджали. То що?»

«От неподалік від моїх родичів мешкає самотня жінка. Дітей у неї нема. Жінка хороша. Сусіди на неї марного слова не скажуть. Може, поїдь, познайомся. Придивись. Привів би господиню в дім. Дітям потрібна мати. Вони ж ще малі. Та й тобі без жінки біда. Подумай», – сказав Павло та й пішов до своєї хати. Якраз в ту мить жінка його гукнула.

А Сашко Скороход став думати над словами свого сусіда. То гнав цю думку геть, то знову розглядав, як прийнятну. Йшли дні за днями. Нічого в житті не змінювалось. Тільки обростав проблемами, як пеньок мохом. Пішов до матері. Перед ким же відкритися? З ким порадитися? Матір підтримала Петрову пропозицію й Олександр вирішив:

– Поїду, познайомлюся, поговорю з нею, може все й вийде на добре. Дуже хвилювався, проте поїхав. Дітей завіз до матері. Приїхав, знайшов ту жінку. Вона була на подвір’ї. Запросила ввійти до хати. Слово по слово, розговорилися й Олександр не відкладаючи на потім, зразу ж розповів про свою біду й відкрив мету свого візиту.

Жінку звали Оленою. Вона йому сподобалась. Він запрошує її до себе в гості, в Омеляну, щоб побачила, де та як він живе, познайомилася з дітьми. Вона погодилась. Вочевидь і він їй сподобався. Поїхали. Доїхавши до околиці села, повернули на хутір до матері, бо там на нього чекали діти. Діти гралися. Коли Олександр відкрив двері, Таня підняла голівку й пильно подивилась, що тато не сам. Чоловік спершу запросив Олену сісти, а тоді сказав:

– Діти, знайомтесь, це ваша мама.

Реакція була миттєвою. Таня вмить вистрибнула новій мамі на руки й притулилася до неї, як до рідної.

– Я пригорнулась до неї й навіть не ворушилась. Вона мене гладила по голівці. Коли ми повертались від баби, йдучи до нашого дому, мама Олена несла мене на руках.

На перших порах я думала, що вона справді моя мама. Потім уже як підросла, то дізналася, що вона не рідна, але для мене вона була найріднішою. Ми любили її, як рідну. Всю душу вона віддавала нам. Піклувалася про нас, ніколи нас не била – ні мене, ні сестру Лесю. Завжди нам до свят щось купувала, шила одяг, мала швейну машинку. Вчила шити, вишивати. В’язала гачком дуже гарні скатертини і мене цьому навчила.

Я так її любила, що навіть спала з нею до 8-го класу. Вона мені пахла, моя дорога мама.

– Постійно була мама з вами, чи на роботу ходила? – питаю у Тетяни.

– Тоді не можна було вдома сидіти. Вона працювала в колгоспі, ходила в ланку. Коли не було кому за нами приглянути, то вона брала і мене з собою.

– Щось принесе нам, ми біжимо, обнімаємо, цілуємо її. Мама дасть нам гостинчика і каже, що від зайчика. Як її було не любити? З татком вони також гарно жили, мирно. Їздили ми всі в гості до маминої сестри тьоті Жені в Ульбарів. Це мамина середня сестра. Вона була заміжня, теж пішла на двоє дітей. Дуже добра була тітка. Ще одна сестра Марія була у мами, але ми її ніколи не бачили. У 50-х роках вивезли її до Сибіру, то після заслання вона там вийшла заміж і там залишилась жити.

Татко прожив з мамою Оленою 16 років і 1988 року його не стало. Жаль було, але ми залишилися не самі: з нами була мама, Олена Устимівна.

Розповідала вона нам багато про себе. Була найменшою дитиною в сім’ї. Народилась у 1933 році. Жилося важко. Та й потім було не з медом. Зате мала добру й чутливу душу. Мама Олена видала нас із сестрою заміж. У добрих стосунках була і з Любою, старшою дочкою нашої рідної мами Ліди. Бувало, зайде до нас Люба, то мама Олена, що має,те і їй дасть. Навибирає огірків на грядці і дасть їй, щоб вона собі щось на зиму заготувала, посадить за стіл, пирогами пригостить. Дуже в мами пироги добрі вдавались. Пекла для нас картопляну бабку, кнедлики, коржі з маком на деці.

Гарно жила мама Олена з сусідами, батьковою родиною. А як ми з сестрою виросли, то заміж нас повіддавала, допомагала мені дітей бавити. У мене троє синів: Сашко, Микола і Назар. Сама їх виховую. З чоловіком Василем розлучились через оковиту. Мама Олена мене підтримувала, як могла, дуже хвилювалася з приводу, що в мене життя не склалося.

У 1999 році йшла вона узбіччям дороги в кіоск по хліб. Звідкись вирвалися з городу перепуджені коні з причепленими до них боронами. Налетіли на маму Олену і дуже її травмували. Вона довго лежала в лікарні, після чого стала інвалідом. Все подальше життя ходила на милицях.  Було їй дуже важко, тож ми намагалися перебрати всю домашню роботу на себе. Проте вона не могла нічого не робити. Не любила сидіти без діла. Сидячи на табуретці, варила на плиті обід. Восени сиділа на дворі біля купи нарваних буряків чи моркви, й чистила ножем ці овочі.

Хіба таку маму забудеш? Ні.

Часто говорю сама до себе: "Мамо, чому ви нас залишили?"

Матір Олена Устимівна Скороход

Та вона цих слів не почує. Вже без татка зі мною й моїми дітьми вона прожила 16 років. Якби не хвороба серця (у неї була серцева астма) могла б мама ще пожити. А вона відійшла від нас у 2015 році у віці 82 роки. Але ми пам’ятаємо її, любимо. Мої діти теж не знали, що бабуся їм не рідна. Вона їх любила. Всю любов свого серця вона віддавала нам усім. Для мене вона рідна. Рідні діти, буває, не уживаються з батьками. А ми уживалися. 

Нехай ця оповідка послужить прикладом для інших. Мама Олена вкладала своє велике щире серце в душу двом малим сиротам – Тані й Лесі. І те добре зерно проростало добротою і любов’ю.

Тетяна Андріюк (Скороход)

Коли поговорити з Тетяною, то відчуваєш, що ця жінка теж усіх любить. Любить своїх дітей і родину. Взяла до себе жити двох дітей сестри Лесі, яка нещодавно померла.

Таня любить і тварин – собак, котів. Вона нізащо не залишить на поталу травмовану тваринку, візьме її додому й виходить.

Бо був у її житті взірець. Оця, нічим здавалося б, непримітна невеличка худорлява жінка з великим люблячим серцем.

Таня не любила слова «мачуха» й ніколи його не вживала. Бо у неї не було мачухи. В них із сестрою була мама.