Щороку, відзначаючи День Незалежності України, ми згадуватимемо трагедію Іловайська, поминатимемо тих, хто поклав там своє життя.  18 серпня 2014 року українська армія змогла не лише увійти в Іловайськ, але й взяти під свій контроль більшу частину міста. Здавалося б, ось-ось і перемога, проте в ніч з 23-го на 24 серпня на територію України були введені регулярні російські війська. І за кілька днів наші хлопці опинилися в оточенні.

В ніч на 29 серпня російській армії наказали створити коридор для виводу українських військових. А близько восьмої години ранку колони українських військових, котрим наказали виходити без зброї, розстріляли на марші.

Розстріляні на марші. Фото В. Яворського

Болючі спогади про ці події завжди носитиме в своїй пам’яті дубенчанин Віталій Яворський. У мирному житті – настоятель Свято-Троїцької церкви, що у селі Привільне Дубенського району. На війні – воєнний капелан, волонтер і боєць в одній особі.

Віталій Яворський. Фото, надане інтерв'юером

– Віталію, як Ви опинилися на війні?

– Взимку 2014-го був на Майдані, пережив усі найкритичніші й найтрагічніші миттєвості нашої революції Гідності. Тож коли з оголеними нервами стежив за новинами, як практично без єдиного пострілу, без опору було здано російському окупантові Крим, не витримав. Зібрав для бійців машину продуктів і повіз під Слов’янськ. Тож на війні я від самого її початку.

– Що найбільш пам’ятне для Вас з того самого початку?

– Приїхали ми і в Чугуєво, зупинились поблизу перехрестя на першому біля Слов’янська блокпосту. Нас не хотіли туди пускати. Коли ж нарешті рушили, то по нашому бусові з придорожньої «зеленки» відкрили вогонь. І хоч ніхто з нас не постраждав, мене це дуже вразило. От тоді я й вирішив піти служити добровольцем. 

– Що для Вас АТО?

–  Насправді це війна, а не якесь ефемерне АТО. Я бачив її зсередини. Не доведи Бог таке бачити будь-кому, що бачив я.

– Ви залишили вдома сім’ю – дружину з трьома дітьми і пішли воювати. Як Ви стали військовим капеланом?

– Я відчув, що священик на війні конче потрібен. Ще ж не полишав і волонтерської діяльності. Під Слов’янськом, пригадую, стояли на той час добровольчий батальйон «Айдар» і 51-ша Новоград-Волинська бригада. І я, як капелан, намагався не обділяти своєю увагою нікого: їздив то до одних, то до других.

Фото В. Яворського

– Коли трапилася перша поразка добровольчих батальйонів?

– Я поїхав за продуктами, а коли привіз – дізнався, що наші хлопці під Савур-Могилою потрапили в полон… Опинилися в голодній блокаді. Ніхто нічого не розумів, чому раптом прийшов наказ здати висоти. Я поїхав за продуктами. А тут побратим телефонує вже з полону… Просить води, бо спека неймовірна, а хлопці без води і практично без їжі. Ми рвалися туди, щоб витягнути їх. Дуже багато було поранених, кинутих на поталу… Це була перша серйозна поразка добровольчих батальйонів.

– Це була зрада?

– Тоді наші хлопці-патріоти ще не знали, що голову одного бойового офіцера зрадники продають ворогові за тисячу доларів. За солдата, в залежності від його військової спеціальності дають від 400 до 700 зелених. Вже згодом ті, котрим судилося вийти живими з-під Іловайська, навчилися за всім пильнувати. І стали помічати, як не раз після відвідин високого начальства, ворог накривав їхні позиції шквальним мінометним вогнем. Знищувалися всі речові запаси – одяг, амуніція, провізія, зброя…

– Я знаю, що Вам дуже тяжко згадувати трагедію Іловайська. І все ж, поговорімо про це. Що Ви бачили? Як це було?

– Оскільки я окрім капеланства ще й займався  постачанням солдатам провізії, то бував чи не по всій лінії розмежування. Того, що бачив під Іловайськом, мені повік не забути. То було справжнісіньке пекло. І у ньому я втратив чимало близьких людей…

– Ви були в самому Іловайську?

– Ні, в саме місто Іловайськ ми не в'їжджали, але те, що діялося на його околицях, бодай нікому не бачити ніколи! Заграву від велетенського пожарища, в якому палала наша військова техніка, було видно здалеку. Дощенту спалені, жахливо вивернуті, сплющені танки, бетеери, автомобілі. І забиває дух сморід… Нестерпний сморід паленого м’яса, згорілого дощенту людського тіла. Доводилося бачити вцілілі пластини бронежилета, каску і поруч кістяк-силует. Ось, бачите, фото: біля догоряючого тіла лежить нерозірвана граната… Тому ми не могли до нього підступитися…

Околиці Іловайська. Фото В. Яворського

– То Ви були там, в околицях Іловайська, в ролі священика?

– Так. Це був єдиний спосіб там бути. Я був у рясі, шофер мій був переодягнутий у цивільний одяг і їздили ми посеред того пекла як проста швидка поміч без жодних опізнавальних знаків, курсуючи межи десятками мертвих і помираючих. Я виконував свою священику місію: сповідав і причащав тяжко поранених, читав молитву за упокій загиблих. Бувало, що тяжко поранений боєць після прийняття причастя через кілька хвилин відходив...

– Чи можна було когось вивезти?

– На жаль, ні. Зупинив нас майор російської армії і питає мене: «Какой церкви?» Я відповів: «Української православної». Переконаний, що коли б додав «Київського патріархату…», то той автомат, націлений на мене, там, на місці, був би у нас і розряджений…

Щоправда, коли вже ми поверталися назад у бік до наших позицій, то стали підбирали всіх, кого тільки могли. То в поле звертали, то знову на дорогу виїздили. Ті наші солдати, кому вдалося вийти, йшли полями пішки. Були зі зброєю, проте без жодного патрона. Чорні, закіптюжені, вкрай знесилені. Проте то там, то тут чулося: «Слава Україні!» Зневірені, голодні, розчаровані хлопці з Правого сектору на надриві співали гімн України. Там були й інші рештки добровольчих батальйонів – «Донбас», 51-ша бригада, 93-тя. Підтягнули під Іловайськ «Айдар». Для мене й досі залишається питання без відповіді до вищого керівництва: для чого було зібрано під Іловайськом всі добровольчі батальйони? На жаль, донині за смерть наших кращих патріотів ніхто не відповів…

– Ви, вочевидь, дуже ризикували, коли по полях поранених підбирали?

– Так, ми з водієм дуже ризикували, збираючи по полях наших пошарпаних хлопців. Коли прибули на місце дислокації, то я отримав за це догану. Один офіцер навіть погрожував відкрити проти мене кримінальну справу…

– Чимало наших вояків потрапило тоді в полон. Ви бачили полонених?

– Так. Це тяжко згадувати. Пересуваючись неподалік від ворожих позицій, ми бачили як вдалечині катують наших полонених. Вони лежали на землі зі зв’язаними за спиною руками, а кати їх били, копали під ребра ногами, навіть стрибали по їхніх тілах, ставали чобітьми на голову… Ми ж від безсилля тільки зубами скреготали.

Полонені ЗСУ під Іловайськом. Фото з мережі Інтернет

– Як збиралися потім з рештками ті, хто вийшов з Іловайського котла?

– Була передислокація в Куйбишевому. Вигляд нашого війська був жалюгідний. Не було ні в що вдягнутися, ні взутися, ні зброї. Ні одного автомата нормального. Зброя 70-х років. Автомати АК-74. Як стріляєш, нагрівається ствол. Далеко не та зброя, яка нам була потрібна. Голодні. Я поїхав додому і пригнав машину з картоплею. Інші волонтери також підсобили, чим могли. Проте раділи ми недовго. Після того, як нас відвідав один начальничок, нашу базу знову розбомбили…

– Хочу спитати про сповідь на війні. Яка вона?

– Дуже щира. На сповідь йдуть усі без винятку. В найкритичніших ситуаціях, як під Іловайськом чи як з Дебальцевого виходили, бувало, що хлопці доходили до краю, були на межі божевілля. І треба було бути ще й психологом. Не раз запитували: «Батюшко, ви ближче до Бога. Скажіть, коли це все скінчиться?» Я не знав, що відповісти і не міг розчарувати, тому казав: «Скінчиться. Обов’язково скінчиться. Це буде тоді, коли ми всі будемо вдома, біля своїх дружин і дітей».

– Чи зізнавалися суворі бійці у своїй слабкості?

– Не раз таке було. Зізнавалися, що їм страшно, що, бувало, втікали зі страху з позицій, навіть товаришів кидали. Це війна. Людські нерви не залізні. На війні всякого буває. Були й протилежні випадки: деякі одчайдухи спеціально просилися на важкі завдання, щоб загинути. На жаль, випадки, коли дружина подала на розлучення через те, що чоловік пішов в АТО, були не поодинокі.

– Отче, чому в нас третій рік йде війна і немає зрушень на краще?

– Чому в нас так погано? Хочете почути мою думку? По-перше, не треба домовлятися з терористами. Не треба вести з ними торги. По-друге, від самого початку треба було знайти розумного фахового генерала, який би взяв на себе відповідальність керівництва нашою армією. По-третє, оголосити війну війною, ліквідувати контрабанду, припинити торги полоненими й мертвими.

– Волонтерства Ви не полишили. Часто спілкуєтеся з військовими. Як тепер? Щось змінилося в головах з часів Іловайська?

– Військовослужбовці не довіряють владі. Ні головнокомандувачу, ні його генералам, ні урядові. Бо коли гірше оснащені збройні сили на передку, а сита нацгвардія йде за ними ззаду, то що це як не новітній загратзагін?

– Невже така велика різниця між солдатами ЗСУ і Нацгвардії?

– Різниця разюча. Особливо між оснащенням і озброєнням збройних сил і нацгвардії. До якого тоді висновку може прийти військовослужбовець ЗСУ, дивлячись на це? Що вже казати про добровольчий рух, який всіляко намагаються скомпрометувати, розпорошити, знищити.

– Ми переможемо?

– Аякже. Ці події – випробування для нас. Щоб ми прозріли, усвідомили себе згуртованою спаяною нацією, очистились від внутрішнього бруду і скверни. Без цього нам не перемогти.

– Я схиляюся перед Вами. Ви справжній герой.

– Ніякий я не герой. Звичайна людина. Кожен на моєму місці робив би те, що робив я.

– Спасибі Вам за розмову.