Повірте, шановні читачі, цій правді. Бо гілочка родового дерева принцеси Сіаму (після 1932-го – Таїланд) сягнула у село Новостав Рівненського району. У невеличке село, що тісно тулиться до лісу і звикло до стуку коліс поїздів, котрі мчать залізницею у різні напрямки України й зарубіжжя. Село це оповите високими соснами, а біля осель влітку майорять квіти. І так до глибокої осені. Восени гордувата калина обдаровує своїх господарів рясними диво-ягодами.

Неподалік залізничної зупинки Новостав розташоване обійстя Лесі Андріївни Корсюк. За фахом жінка медична сестра. Проте вона вже на заслуженому відпочинку. Дуже приємна, весела, контактна людина, котра з радістю поділилася спогадами про свою родину, про цікаві корені свого родоводу, з якого родом і принцеса Сіаму.

Отож початок родовому дерево зробила бабуся Лесі Андріївни Адель. Француженка, яка невідомо за яких обставин потрапила до царської Росії. Тут вийшла заміж за шанованого юриста Івана Десницького, який був головним суддею міста Луцька, статським радником. Його дочка Катерина народилася 27 квітня 1886 року в Луцьку. Мала ще брата й сестру. Після смерті Аделі Іван Десницький залишився із дітьми: Євгенією (вона – бабуся Лесі Корсюк), Миколою та Катериною. У скорому часі Десницький одружується вдруге з Марією Михайлівною Хижняковою. Проте за три роки помирає. Похоронили його у Луцьку на цвинтарі біля Троїцького собору. Після його смерті сім’я переїздить до Києва. До честі Марії Михайлівни Хижнякової, взявши на себе опіку за трьома дітьми, вона намагалася дати їм пристойну освіту. Так Катерина навчалася у найкращій жіночій гімназії міста Києва. Та підстуна доля і далі не милує дітей Десницького: у 1903 році помирає й їхня мачуха. А влітку від удару блискавки згоріло їхнє помістя Юрово, що неподалік Києва. Родина на грані розорення.

Далі оповідатиму про Катерину, оскільки саме вона є головною героїнею моєї оповіді. Які тільки карколомні віражі не витіває доля з людиною. Молода, дуже вродлива й розумна Катерина їде в Петроград, там вступає на курси добровільних медсестер при госпіталі імператриці Марії на Фонтанці. Закінчивши ці курси, приймає рішення негайно виїздити на фронт Російсько-Японської війни.

Фото, надане Лесею Корсюк

Напередодні від’їзду Каті на фронт у 1905 році її запрошує в гості молода вдова бойового полковника Єлизавета Іванівна Храповицька, уроджена Галіцина, яка мала відношення до госпіталю імператриці Марії. І там Катя Десницька зустріла корнета гусарського полку його величності Сіамського принца Чакрабона. Треба сказати, що на той час царська Росія мала дружні відносини з Сіамом, які встановилися з ще за царя Олександра ІІІ. В тодішній Росії тоді не було колоніальних інтересів в Південно-Східній Азії й вона охоче допомагала протистояти експансії Франції та Англії.

На фото: король Сіаму Чулалонгкорн та імператор Микола ІІ.

Відомий випадок, коли король Чулалонг-корн звернувся до російського імператора з проханням захистити Сіам від Франції, яка ввела воєнну ескадру до русла річки Чаопрайя. Під тиском Росії Франція була змушена вивести свої війська. Після цього випадку в Сіамі була офіційно прийнята військова форма російського покрою і навіть гімн цієї незвичайної країни на прохання короля в 1888 році склав російський композитор Петро Шумовський. Про це у свій час писав журнал «Огонек».

Сіамський принц Чакрабон (сидить) з батьком. Фото, надане Лесею Корсюк

Тож Сіамський принц Чакрабон навчався в Росії військовій справі. Катя Десницька відразу йому сподобалась. Зразу ж наступного дня Чакрабон приїхав до Каті у госпіталь на прикрашеному державними гербами екіпажі, що викликало фурор серед медичного персоналу госпіталю. І появлявся він у госпіталі щоденно, аж до її від’їзду на фронт.

Умовляв дівчину не їхати на війну. Проте була непохитною. У 1905 році медсестра Катерина Десницька із пересувним госпіталем відправилась на Далекий Схід. Під час її перебування діючій Маньчжурській армії принц Чакрабон засипав її листами й телеграмами, а коли повернулась із трьома нагородами «за відвагу та муки», то він тепло зустрів її, попросив її руки й запропонував їхати з ним у Сіам. Щоправда, заздалегідь попередив, що можливо їм обом на початку буде нелегко. І Катя дала згоду. Вочевидь також покохала сіамського принца. Попросила лиш про одне: щоб вінчання відбулося за обрядом православної церкви. І Чакрабон погодився прийняти хрещення.

І ось у 1906 році Катя і Чакрабон виїхали з Петрограда до Одеси, далі до Константинополя, де й обвінчались. Потрібно було все організувати дуже таємно. Адже це було нечуваним вчинком – син буддійського монарха Сіамський принц вінчається у християнській церкві з українкою! Це катастрофа. Адже в Сіамі дуже дбали про чистоту крові, суворо дотримуючись внутрішньо національних шлюбів. Цей шлюб у Бангкоці згодом увійде в історію як національна катастрофа.

По завершенню навчання принц Чакрабон вийшов у чині російського полковника і повинен був повертатись на батьківщину. Перед від’їздом додому він наніс прощальний візит царській сім’ї, щоб подякувати цареві Миколі ІІ за виховання, навчання та офіцерський чин. Цар Микола навзаєм вручив Cіамському принцу Чакрабону вищий орден Росії – орден Святого Андрія.

Прощаючись з царем, принц змовчав, що везтиме з собою з Росії ще більшу нагороду життя – чарівної вроди дівчину на ім’я Катя Десницька. Він мабуть відчував, що перед царем слід про це змовчати. Адже цар, без сумніву, запитав би: «А чи про це знає батько Чакрабона?» Відповідь звичайно була б «Ні» і влада мала б право заборонити виїзд.

Але закохані мали свій план, а з тим і великий ризик. Тож негайно відправились у далеку дорогу. Їх проводжали брат Каті Микола Десницький та Єлизавета Іванівна Храповицька (та ж сама вдова офіцера, де Кватеринаа познайомилася з Сіамським принцем).

Розлука з батьківщиною була настільки важкою, що Катя навіть не передбачала. Але над усім брало верх кохання. Прибувши в Сіам (Тайланд), Чакрабон через порушення неписаних традицій двору залишився без спадкового права й отримав не дуже високу посаду – начальника військового училища.

Принцеса Сіамська Катерина з сином Чулою. Фото з ж-лу "Огонек"

Члени його родини інородну невістку зустріли недружелюбно. А їй на той час було лише дев’ятнадцять років. Проте стали жити й поступово лід у взаєминах став танути. З плином часу родина принца Чакрабона визнала вибір сина достойним. У молодят народився син Чула. Очі батькові, а риси обличчя від матері.

Катя Десницька була надзвичайно вродлива, мала гарні вокальні дані й була освіченою. Знала шість мов: англійську, французьку, українську, російську, німецьку і поступово оволоділа тайською.

Її син Чула в автобіографічних записах зазначав: «Мама на тайській мові розповідала мені російські народні казки».

Катерина  - принцеса Сіамська на Пітсанулок. Фото з журналу "Огонек"

Катя прижилась у Тайланді. Мала титул принцеси на Пітсанулок. Одного разу приїхала в Шанхай (Китай), щоб зустрітися там з своїм братом Миколою – російським дипломатом і туди їй прийшов лист від брата Чакрабона – Мохідона, в якому він сповіщав Сіамську принцесу, що її чоловік зустрічається з 15-річною принцесою Чаваліт. Ймовірно, це був підступний план, щоб змістити Чакрабона. Двірцеві перевороти явище характерне для усіх царських та королівських дворів. Проте Катя, почувши про зраду Чакрабона після дванадцяти років спільного життя, діє рішуче: залишає Тайланд і у Шанхаї влаштовується на роботу в Червоний Хрест. За рік дізнається про смерть Чакрабона. Їде на похорон. Проте жодних претензій на якісь статки. За кілька років вона вийшла заміж за американця, звичайного електрика й поїхала з ним до Америки Проте жили вони в Америці недовго, перебралися до Франції. Померла Катерина Десницька на батьківщині своєї матері Адель у Франції в самотності, переживши Чакрабона на 40 років.

Леся Андріївна Корсюк розповідає, що її матері Катерині (дочці Євгенії – сестри Каті Десницької) випало щастя перед війною відвідати свою хрещену Катерину Десницьку в Парижі. Вона гостювала у неї чотири місяці. Катерина Десницька згадувала свою родину, Україну, але більшість спогадів пішло в забуття разом з обома покійними Катеринами. Та спільне коріння і поклик крові залишаються.

Вже в 80-ті роки, перебуваючи в Тайланді, власний кореспондент журналу «Огонек» Валеріан Скворцов мав честь зустрітися із внучкою Каті Десницької – правителькою Тайланду – Нарісарою. При зустрічі з кореспондентом Нарісара подарувала Валеріану Скворцову автобіографічні записи її тата Чули – сина Каті Десницької.

Він також познайомивсяз листами Каті до брата Миколи у Петроград – на Василівський острів. Ці документи на той час 80 років зберігалися у Таїланді. Це була велика рідкість знайти такі раритетні дрокументи. Сама принцеса Нарісара працювала над книжкою про незвичайну долю Каті Десницької, про тернистий шлях її кохання.

- Я б хотіла дещо доповнити, – продовжила розповідь Леся Андріївна. – Коли в «Огоньку» 1986 році була опублікована стаття «Принцеса Катя Десницька», у якій йшлося про те, що правителька Тайланду доводиться внучкою Катерині Десницькій, ми зраділи і подумали, що не все ще втрачено. Дуже хотілося познайомитися із таїландською родичкою, написали автору статті листа з проханням допомогти зв’язатися з Нарісарою. Проте він відповів, що високопоставлена пані не виявила цікавості до своїх коренів по материнській лінії. А чи справді це так, відомо лише одному Богу. А хотілося б налагодити зв'язок…

Проте в одній з кімнат Бангкокського королівського маєтку, що в Тайланді, як і колись, висить портрет Каті Десницької, а поруч обвита живими квітами статуя Чакрабона.

Якою ж треба було їй бути мудрою, терплячою, щоб прижитись в таких обставинах на чужині. Проте краса і розум слов’янки полонили тайців, які її полюбили і передають пам’ять про неї у поколіннях.

Бережуть пам’ять про Катю Десницьку і в  Новоставі. Родина зберігає старі, але дуже дорогі їм фотографії, з яких дивиться на нас мудра жінка, яка прожила непросте життя.