Людина, майже від голови до ніг перев’язана бинтами, нагадувала білий кокон – єство незрозумілої статі. Вона намагалася розплющити очі, але повіки були свинцево-важкі, та її зовсім просте бажання виявилося неможливим. У голові гуло, ніби буревій бешкетував у порожньому глечику. Різкий біль пронизав усе тіло, особливо він був відчутний у ногах. Всередині пекло. Скроні і потилична частина голови у бинтах, тіло − оповите тоненькими дротиками, праве стегно і ліва гомілка у гіпсі – таку сумну картинку через напіввідчинені двері реанімаційної палати міг спостерігати весь медперсонал, що по своїх справах снував туди-сюди вздовж лікарняного коридору.

Людина-«кокон» застогнала не відкриваючи очей. Перше, що спромоглася вимовити, було благальне: «Пити…». Голос був жіночим, тихим і слабеньким. На стогін  негайно зреагувала немолода стомлена жінка зі сльозами на очах, яка невідступно сиділа біля ліжка оперованої травмованої ось уже другий тиждень: «Донечко, ріднесенька моя, невже ти отямилася!?»

«Донечка»? «Отямилася? Від чого? Що зі мною сталося? Де я? І хто ця жінка, що голосить біля мене? Можливо, годинник мого життя відлічує останні хвилини?» − схвильовано міркувало «єство», як виявилося, жіночої статі .

− Сестричко, мерщій покличте лікаря, − звернулася до медичної сестри та сама жінка із заплаканими очима. − Дочка подає ознаки життя!

− Невже прийшла до тями?! Біжу, біжу за Сергієм Олександровичем! – збентежено відреагувала медсестра.

Тим часом людина-«кокон» ледь заворушилася. І цього разу вона все ж таки знайшла у собі сили розплющити очі. Перед очима – лише розмиті контури білої стелі з плоским світильником, все навкруги стерильно-біле, ніяких меблів, окрім ще одного порожнього високого вигинистого ліжка на кшталт конструктора-трансформера та двох білих тумбочок. «За всіма ознаками, це − лікарня. Що зі мною сталося? Поруч зажурена жінка вперто називає мене своєю дочкою! А я нічогісінько не пам’ятаю! Господи, що ж це за кара небесна?» – знесилено дряпалася у мізках дівчини полохлива думка. Вона спробувала підвестися, але де там! Сил не було, вони залишилися у кров’яній калюжі на узбіччі шосейної дороги і без вороття пішли у землю…

За хвилину біля ліжка – цілий консиліум. Групка людей у білих халатах тихесенько, ніби жахаючись наполохати дивного екзотичного птаха, наблизилась до ліжка хворої. Лікарі уважно вдивляються в старанно зібране ними майже по частинках понівечене тіло дівчини. Миловидий, міцної статури чоловік, завідувач травматологічним відділенням, обережно торкається її руки, прислухається, перевіряє пульс на тонкому,  прозорому зап’ясті, дивиться на контролюючі прибори, що дбайливо оточили пацієнтку.

А дівчина, котра зовні нагадує білісінький стерильний кокон, навіть не здогадується, що вона більше тижня перебувала в комі, що весь цей час лікарі намагалися визволити її з пазурів смерті, боротьба за її молоде життя тривала і вдень, і вночі. Вона поки що не відає і про те, що за щасливим збігом обставин вона опинилася саме в цій лікарні у відділенні Семенюка Сергія Олександровича, так званого, хірурга від Бога.

Фото з мережі Інтернет

 Лікарі побаченим, напевно, задоволені: вираз на їх обличчях світлішає, набуває рис відносного спокою.

Коли поважні ескулапи, полегшено зітхнувши, вийшли з палати, хтось біля дверей співчутливо вимовив: «Господи прости! Лежить бідне, як сповита дитинка».

В ординаторській для своїх підлеглих колег Сергій Олександрович вголос озвучує свої думки: «Стан пацієнтки ще залишається стабільно важким і тому вимагає постійного нагляду і контролю. І попереджаю: давати згорьованій матері надію на повне видужання її дочки було б вершиною цинізму, але пам’ятаймо − надія завжди є».

Сьогодні «сповита дитинка» дізналася, що її звати Оксана, що вона потрапила в страшну автокатастрофу, перенесла аж три операції: на правому стегні, лівій гомілці, але найскладнішу − на голові. Дізналася, що біля неї весь час сиділа ця зажурена жінка з сивою стежинкою у темному волоссі, очі якої сьогодні засяяли крихітною надією на одужання її «ріднесенької донечки». До вечора дівчині покращало, але давалися взнаки важкі тілесні ушкодження і наслідки серйозних операцій. Та найбільше лякало і турбувало її забуття. Як Оксана не намагалася пригадати своє минуле життя, − нічого не допомагало, ніби якийсь чорний янгол натиснув на клавішу «delete». Здавалося, її пам'ять заступив чистий аркуш паперу, на який відтоді буде лягати зовсім інший сценарій долі.

Ось уже десять діб, як її свідомість виборювала свої полишені позиції, і якщо втрачені функції кінцівок потроху набували свого фізичного оновлення, то голова вперто не бажала піддаватися загальній командній системі організму: вона діяла за своїми власними примхливими законами, рішуче відмовляючись вмикати необхідні клепки-тумблери загубленої пам’яті.

Мати хворої − Олена Іванівна − бідкалася, мовляв, тільки з її слів дочка дозволяє собі вірити, в те, що вони з нею рідні люди. Перегляд сімейного альбому майже нічого не дав.  Оксана не відразу ідентифікувала на світлинах навіть себе. І коли дівчина залишалась в палаті сама, вона потайки виймала з-під подушки маленьке люстерко і уважно вдивлялась у власне відображення широко розкритими очима, відзначаючи про себе: «Так ось я яка. Дійсно, ми схожі з тією добросердною жінкою, яка весь час перебуває біля мене і називає мене донечкою: такі ж самі великі карі очі, брови чорні, ніби намальовані, губи не тонкі, але завжди міцно стулені. Добре, хоча б те, що моє обличчя не пошкоджене. − І, зітхнувши, − невже ніколи не пригадаю свого минулого життя? Жах! Мабуть, кепські мої справи, якщо сам Сергій Олександрович вже кілька разів у розмові з іншими лікарями називав мене тяжкохворою».

Оксана, як маленьке дитя, крок за кроком розширювала свій діапазон пізнання: спершу спромоглася засвоїти те, що тепер на світлинах і у реальному житті вона впізнавала себе і жінку з сивим пасмом волосся над скронями – «це я і мама». З рештою фігурантів на фото наразі вона була не знайома. На одній із багатьох світлин  вона побачила стрункого парубка з пишним білявим волоссям, який сидів з нею на лаві у парку. Дівчина дізналася від матері, що на фото з ніжним поглядом і ласкавою посмішкою сидить її наречений Андрій, за два місяці вони мали одружитися. З неприхованим хвилюванням запитала у матері:

− А де ж він зараз? Чому не навідає? Адже з моменту аварії, за твоїми словами, минуло більше як півмісяці?

− Каже, був у відрядженні, днями обіцяв до тебе завітати.

І коли Оксані стало трохи легше, голова вже не гула невгамовним глечиком, а у пальцях ніг, нарешті, з’явилося відчуття і вони слухняно почали ворушитися, між дочкою і матір’ю відбулася відверта розмова:

− Мамо, чому ти мені нічого не розповідаєш про батька. У мене є батько? Де він? Чому не приходить? Чи є в мене сестри і брати? Здогадуюсь, що не маю, інакше вже давно б навідали свою кволеньку сестричку.

− Саменькі ми з тобою, Оксаночко, на усьому білому світі. Тата свого можеш вважати за героя, він був ліквідатором відомої на увесь світ страшної аварії на Чорнобильській АЕС, відтак постійно лікувався, а у 2006 році, коли тобі було тринадцять років, помер.

− А сестри, брати? Крім мене, в родині ще є діти?

Мати сумно опустила голову, потім відвернулася, щоби дочка не бачила її сліз, що невимовно спритно тікали до куточків рота. Жінка, здавалося, скам’яніла. Ковтаючи сльози, додала:

− Нумо, дитино, перенесемо цю розмову на потім, боюся, серце моє не витримає, лусне. Хто тоді тебе буде підтримувати? – посміхнулася. − Та й для тебе на перший раз забагато новин.

Свідомо приховала Олена Іванівна від дочки велику родинну трагедію: загибель старшого сина Ігоря під Волновахою на Донбасі минулої осені, про яку у перший же день перебування Оксани у лікарні, в розпачі розповіла лікареві Сергію Олександровичу. Слізно молила його про порятунок дочки, тепер уже її єдиної рідної кровиночки.

Оксана після розмови з матір’ю довго лежала зі заплющеними очима, ніби боячись, що з її некерованої пам’яті може знову зненацька вистрибнути така важлива для неї інформація.

− Доцю, золотенька моя, лікар мене попередив – ніякого негативу, тільки позитивні емоції! А де ж у нашому житті настачити цих позитивів? Тому і зважую кожне слово, перед тим, як випустити його на волю у простір, щоб не нашкодити тобі, − лагідно, по- материнському поцілувала у забинтоване чоло, додала:

− Все в нас буде добре, тобі вже краще, лікарі тут хороші, я ще маю тиждень відпустки, з Божою поміччю видряпаємось, чи не так?, − знову усміхнулась, ніжно узяла в свою руку схудлу знесилену долоньку дочки,− піду куплю тобі чогось смачненького.

Наступного дня до палати привезли на залізних торохкотливих ношах нову сусідку – «подругу по нещастю» − молоду жінку, будівельницю, яка впала з риштовання, − виробнича травма. Першу добу після операції вона мовчала, іноді стогнала уві сні, потім подужчала, розговорилася. Стало веселіше жити й Оксані.

Ще за кілька днів Сергій Олександрович, нарешті, офіційно дозволив відвідування тяжкохворої. Першим відвідувачем був слідчий, який розслідував справу тієї злощасної дорожньо-транспортної пригоди. За десять відведених для розмови хвилин працівник прокуратури для себе так нічого і не з’ясував. З розчарованим виглядом він вийшов з палати і Оксана почула, як він комусь чітко промовив:

− На жаль, бесіда не відбулася, вона нічого не пам’ятає.

− А я вам, що казав… Травма дуже серйозна. Дай Боже, щоб вона хоча б за кілька місяців щось пригадала. А ви думали…− відповідь прозвучала голосом Сергія Олександровича.

Оксана від почутих слів ніби знову поринула у безодню, здригалися від плачу її по-дитячому худенькі плечі, у розпачі спробувала повернути своє-чуже тіло до стіни, але різкий біль у стегні відхилив її задум. Вона знову примусила себе прийняти набридлу позу – лежати «виключно на спині», лише голову повернула до стіни, щоби Марійка не бачила її сліз, болісного безсилля. Страх перед майбутнім (і чи буде воно – те майбутнє?), власні переймання й сумніви щодо свого видужання з новою силою, як досвідчені злодії, намагалися  прокрастися і заволодіти  змученою душею.

Якось під вечір до неї завітав той самий голубоокий стрункий парубок зі знайомої світлини «з ніжним поглядом і ласкавою посмішкою». Медсестра попередила: «Тільки десять хвилин!»

Хлопець сів навпроти Оксани, взяв її за руку, почав уважно розглядати, ніби бачив її вперше. Мабуть, не очікував такої разючої зміни в її зовнішності, бо поводив себе помітно стримано, наче зберігав якусь дистанцію або ставив невидиму перешкоду між собою і цією понівеченою дівчиною.

Оксана ж дивилася на нього прихованим, ледь здивованим поглядом. Вона не хотіла, щоб цей симпатичний хлопець (за всіма ознаками – її коханий) зазнав розчарування від спілкування з нею, тому поводилася в розмові обережно, аби він не здогадався про її головну таємницю – викрадену пам'ять з її життя. І коли він запитав про її здоров’я, відповіла лаконічно і стандартно: «Вже краще». А потім була у небагатослівному діалозі пауза, яку ні він, ні вона не знали, як і чим заповнити. Він скоса дивився на новенькі, у прозорій  упаковці  милиці біля ліжка, на її стрижену голівку у білій хустинці і поволі відсував своє крісло від ліжка коханої.

Більше Андрій не з’являвся в травматологічному відділенні обласної лікарні. «Про що можна з нею говорити – овощ», − якось зізнався він своєму другові Олегу. Зітхнувши ніби з полегшенням, додав:« Fenita la comedia».

Оксана після відвідин Андрія, як не напружувала пам'ять, але видобути з неї так нічого і не спромоглася. «Що за людина, цей хлопець? Які були між нами стосунки? Невже з ним я планувала прожити своє подальше життя?» – пам'ять продовжувала чинити опір, ніби чеснотливо захищала бастіони добросердя змученого тіла і душі. Вона жорстко стерла попередній «текст» долі, нічогісінько не залишивши, ніби скинула без вороття всю життєву інформацію у комп’ютерний «кошик» пам’яті.  

Лікар наполягав на тому, щоби хвора активно виконувала усі вимоги щодо успішної реабілітації, її життя мало бути чітко регламентованим: зарядка, процедури, посильні рухи − все це повинно відбуватися кожного дня, на термінології медиків, – «за протоколом». А бажання Оксани боротися за здорове життя сходило нанівець. Після того, як її «наречений» зник, вона знову впала у розпач. Ні, вона зовсім не переймалася, що він її залишив.. Душевного болю не було – вона коханого не пам’ятала. Це було благодатне забуття. Причина її переймань була зовсім іншою: слід було раз і назавжди вирішити для себе − бути до кінця своїх днів інвалідом чи зібрати усю свою волю в кулак і вистрибнути з комплексу меншовартості та перемогти у надзвичайно жорстокому двобої із недугою-ворогом. Вона зрозуміла, що у теперішньому житті їй усе потрібно розпочинати з нуля: вчитися самостійно ходити, змістовно говорити, виконувати елементарні дії по самообслуговуванню, словом, збирати, як розсипані на долівці намистинки, всі ті знання-навички за 23 роки її життя, які тепер були розпорошені у просторі.

Сергій Олександрович, пильно спостерігаючи за настроєм і самопочуттям молодої пацієнтки, намагався застосувати усі відомі медицині реабілітаційні методи, але відчутних позитивних зрушень майже не відбувалося. Маючи добру душу та чуйне серце, знаючи трагічну історію родини Оксани, ладен був зробити все можливе і неможливе для її видужання.

Але дива трапляються. Часом доля надає один-єдиний шанс на випробування іншого − альтернативного шляху долі, який кардинально змінює життя людини. Ось тільки б його не проґавити! Так ось, одного гарного весняного дня, коли перші сонячні пустуни-промінчики рожевенько осяяли стіну палати і весело застрибали, передаючи привіт від білосніжного куща жасмину, з коридору  долинула до травмовано-оперованих дівчат мелодія, яка транслювалася по місцевому радіо. Вона, здавалося, ллялася й вигравала усіма кольорами веселки, переходила у стрімкий танок водограю, змінювалася ніжним сопілковим співом. Оксана була ошелешена почутим. Вона вперше після травми відчула  потужний приплив життєдайної енергії! Заплющила свої прекрасні карі очі, ніби захищаючи у своїй уяві намальовану музикою картинку: весна-чарівниця, у швидкому джерельці дзюрчить і витанцьовує чистими прозорими струменями водиця, ліс вкритий ніжною зеленкуватою вуаллю.

Розплющила очі. Потім, схаменувшись, боячись, що ззовні щось, або хтось може порушити її ведіння, знову заплющила, мов закрила свій внутрішній світ на надійну засувку: «Нікому не віддам – моє надбання!»

І раптом «тумблер» пам’яті відчинив свій ангар…І дівчина чудодійним способом раптом пригадала віршовані рядки, які зненацька випливли з далеких захаращених нетрів пам’яті:

            Збігла річечка у гай з пагорбів зелених,

            Одягнулась в водограй стрімкий та веселий.

            Лід розтанув, підкоривсь весні-чарівниці,

            І веснянку дзеленчить у танку водиця.

            Ніжно Березень співа на своїй сопілці

            І мелодія весни розквіта на гілці.

Ввечері дочка з матір’ю не могли наговоритися: Оксана з хвилюванням розповідала про несподіване музичне асоціативне відкриття, про те, що вона пригадала вірш! На радощах в ній прокинулося бажання співати!

Олена Іванівна і дочка сиділи в обіймах, радо тримаючись за руки, надія на видужання десь там, хоча і далеченько, але жевріла на рятівному небосхилі, і матуся  у тихій задумі лагідно промовляла: «Доцю, ось побачиш: все владнається, все у нас буде гаразд!»

Повертаючись додому в піднесеному настрої, Олена Іванівна картала себе за свою нездогадливість, потрібно було ще раніше спробувати застосувати усі можливі реабілітаційні методи, адже Оксана за освітою – викладач музики і співів! І минуле її життя було щільно пов’язане з музикою!

 Наступного дня вона докладно розповіла лікарю про перші проблиски пам’яті дочки. Для обох людей, щиро зацікавлених в успішному одужанні Оксани, наступний крок в оздоровчих заходах став зрозумілим − музика! Ось, рятівна соломинка! «Що ж, спробуємо!» − рішуче мовив Сергій Олександрович.

Тим часом Оксана вже почала вчитися ходити на милицях, звісно, не без допомоги  медсестри, але з великим бажанням пересуватися самостійно, а не сидіти у возику і не «експлуатувати» інших людей.

 За два дні у палаті з’явився худорлявий кучерявий парубок із синіми виразними очима. Оксана саме тоді була на процедурах. Він обережно дістав із цупкого шкіряного футляру синтезатор і розпочав налаштовування інструмента. Сергій Олександрович скрізь розчинені двері палати помітив постать музиканта, змовницьки йому підморгнув… і неспішною ходою попрямував далі по коридору. Це була його найфантастичніша вигадка і сміливий експеримент!

Дівчина у супроводі медсестри поверталася з процедур. Наблизилася до дверей своєї палати, прислухалася. Звідти линули звуки приємної музики. Рішуче, міцно охопила милиці, прискорила кроки: «Що це?» Мені вчувається? Це не сон? Линула приємна фривольна мелодія з відомого кінофільму «Довга дорога в дюнах». Медична сестра посміхнулась і послужливо відчинила двері. Дівчина увійшла до кімнати, роззирнулася зачудовано.

Фото з мережі Інтернет

Вона сіла на ліжко. З ледь помітною посмішкою на вустах дивилася на синьоокого музиканта, на впевнені рухи його слухняних пальців. Він, зачарований мелодією, зрідка також поглядав на Оксану. Музика легенько на прозорих крильцях облетіла кімнату, присіла біля розчуленої Марійки-будівельниці, вилетіла у коридор, здивувавши і підбадьоривши хворих на колясках і на милицях, але найбільше вона кружляла над головами жінки з сивим пасмом-стежинкою на темному волоссі і над миловидим, міцної статури чоловіком у білому медичному халаті, які уважно спостерігали за реакцією Оксани.

Коли музикант завершив грати і останній акорд прощально зобразив у просторі звуковий реверанс, дівчина ще кілька секунд не могла прийти до тями. Молоді люди познайомилися. Вона подякувала за «концерт», підкресливши професійність виконавця. Ще довго у голові Оксани звучала щойно прослухана композиція. Душа заспокоїлася, легкі лагідні звуки відігнали лихі думки і подолали невпевненість у собі. Цю ніч дівчина вперше спала міцним, майже здоровим сном, а під ранок побачила дивний сон: білий рояль стоїть прямо на піску на березі моря, за інструментом сидить вона, Оксана, в довгій білій сукні і самовіддано грає, її руки, як чайки над хвилями-клавішами: то торкаються їх низько, то знову злітають вгору до небес. Вранці у дівчини виникло непоборне бажання спробувати зіграти в реальному житті цю примарну нічну мелодію. Про все це дочка довірливо розповіла матері.

Наступної неділі, коли Костянтин (так звали  кучерявого синьоокого музиканта) після «тихого часу» розташувався у найпросторішій частині коридору відділення, готуючись до виступу перед хворими відділення. Оксана з нетерпінням чекала свята музики, її вабила сама атмосфера дійства, підсвідомо притягували феєричні міріади різнобарвних звуків. Тепер вона чітко знала – це її стихія, це її сенс життя! Кожна нова композиція мимовільно породжувала нові асоціації. У голові виникали картинки з її минулого життя.

Що було потім? Після концерту Оксана попросила парубка дозволити їй спробувати заграти на інструменті. Тендітні пальчики дівчини самі знайшли-пригадали потрібні клавіші, на які слід натискати, щоби зазвучала мелодія. Її господиня-підсвідомість, нарешті, дозволила згорьованій душі розправити крила і полетіти в минуле, вона більше не стала перешкоджати життєво необхідним споминам.  

Фото з мережі Інтернет

 Оксана раптом пригадала той злощасний вечір, коли вони з Андрієм святкували в маленькому ресторанчику другу річницю їхньої зустрічі. Говорили про майбутнє весілля, мріяли про спільне життя. Дорогою додому Андрій зупинявся, ніжно притискав її до себе − любе дівчисько (саме так він полюбляв її називати), гаряче цілував губи дівчини, шепотів приємні ласкаві слова. Закохані йшли обабіч шосейної дороги. В цей час, після опівночі, вулиці і дороги в райцентрі майже порожні та безлюдні. Де-не-де промайне запізнілий перехожий або у нічній тиші зрідка пробурмотить автомобіль.

Де, як і коли зненацька з’явився на дорозі крутий джип, молоді люди не встигли збагнути. Він вилетів із-за рогу вулиці на шаленій швидкості. Врізався в чавунну браму будинку, від сильного удару розвернувся і збив Оксану, злегка зачепивши й Андрія. Дівчина миттєво лишилася тями і занурилась у темряву. Тоді Оксана навіть не встигла зрозуміти, що саме з цього моменту почнуться для неї найнебезпечніші життєві випробовування.

Досхочу помандрувавши десь у світах, примхлива пані Пам'ять все ж таки повернулася до  обійстя своєї володарки – у багатостраждальну голівку дівчини, даючи їй унікальну можливість переглянути та критично проаналізувати минуле життя, визначити пріоритети сьогоденних справ, розглянути свої стосунки з людьми, обираючи серед них справжніх і надійних друзів. А ще – поважна і практична пані Пам'ять посприяла виробленню вміння розпізнавати в деяких претендентах «на міцну дружбу і кохання»  суцільний  непотрібний фарс або хитромудру авантюру.

Фото з мережі Інтернет

Минув рік. Оксана пересувається впевнено і вільно без медтехнічних обладунків. Вона повернулася до своєї професії: викладає музику в дитячій музичній школі. Олена Іванівна регулярно відвідує церкву, творить щирі молитви за чудодійне зцілення дочки, за спокій душ чоловіка й сина, які рано пішли з життя, але покинули цей світ справжніми героями. Оксана у вихідні дні разом із Костянтином відвідує концерти і різні культурні заходи. А ще закохані мріють про мир в усій Україні, про щасливу родину і вже зараз домовляються про обов’язкове продовження сімейної династії музикантів.