Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Згадаймо тих, чиїх імен немає на меморіальних таблицях

15 жовтня 1943 року в урочимщі Видумка в Рівному було розстріляно і спалено 500 заручників. Через атентат Ніколая Кузнецова.

14.10.2017 18:44   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Сьогодні ми згадуємо Героїв УПА та Героїв цієї неоголошеної й підступної російсько-української війни. Згадаймо у цей день представників рівненської патріотичної еліти, які на Покрову 1943 року проживали свій останній день. Бо на день завтрашній 15-го жовтня, їх буде розстріляно та спалено в урочищі Видумка, як заручників.

20 вересня 1943 року диверсант-розвідник Ніколай Кузнєцов здійснив у Рівному черговий невдалий замах на заступника гауляйтера України генерала Даргеля. Замість цього високопосадовця було вбито другорядних німецьких чиновників Ганса Геля та Вінтера. Часопис «Волинь» сповіщав:

«В понеділок, 20 вересня 1943 р., о 13.30 на вулиці Шльосс у Рівному було вбито пострілами ззаду керівника головного відділу фінансів рейхскомісаріату України, радника Ганса Геля і касового референта Вінтера. Ті, хто дав вбивці доручення, діяли за політичними мотивами».

На місці атентату Кузнєцов «необачно» залишив гаманець щойно прибулого з Німеччини емісара Організації Українських Націоналістів, напередодні затриманого червоними партизанами. У гаманці з маркою відомої берлінської галантерейної фабрики знаходилися рейхсмарки, посвідка націоналіста та підроблений в загоні Медведєва лист до керівника УПА Клима Савура.

Знайдений гаманець з листом спрацював у спланованому напрямку. Есесівці зробили припущення, що атентат здійснено підпільниками ОУН. Окупаційна влада відреагувала миттєво. Заручниками було оголошено 500 в’язнів рівненської в’язниці. По місту було розклеєно листівки з вимогою до терористів здатися в десятиденний термін, в інакшому випадку – заручників буде розстріляно. Зрозуміло, що терорист здаватися не збирався, тож на одинадцятий день заручників було страчено.

null
Харитина Кононенко. Фото з мережі Інтернет

Хто опинився серед тих 5-ти сотень ні в чому не винних людей? За даними рівненських істориків, тоді загинула практично вся верхівка підпілля ОУН в Рівному. Серед страчених – і очільниця Українського Червоного Хреста у Рівному Харитина Кононенко, учитель гімназії Леонід Бичковський, яскравий актор, балетмейстер, режисер і драматург Анатоль Демо-Довгопільський, церковний регент Григорій Самойлов, артистка місцевого театру Ірина Янковська (Яра), дочка учителя з Дерманя Раїса Трофимчук, сестри із Кресаня Ніна та Ольга Куцевич. Загинула і зовсім юна дівчина Тамара Мартинюк разом зі своєю матір’ю Ганною – дочка і дружина відомого на Рівненщині власника книгарень Андрія Мартинюка.

null
Тамара з матір'ю. Поч. 40-х. рр. Фото з сімейного архіву Мартинюків

Весела і привітна вісімнадцятирічна дівчина Тамара Мартинюк щодня ходила по лезу ножа, працюючи у самому лігві кривавого Еріха Коха, в його секретаріаті. Це вона постачала хлопців з підпілля бланками німецьких перепусток (аusweis), в які акуратним дівочим почерком вписувала потрібні прізвища.

Про широку підпільну діяльність своєї двоюрідної сестри рівнянин Євген Мартинюк дізнався вже в незалежній Україні зі статті Гурія Бухала, опублікованій у рівненській газеті «Сім днів».

null
Рівненський історик Гурій Бухало. Фото з мережі Інтернет

Побувавши в США, рівненський історик привіз та оприлюднив у Рівному матеріали, люб’язно надані професором Юрієм Шумовським, колишнім директором Рівненського краєзнавчого музею.

«Серед матеріалів, які мені надав професор, – пише Гурій Бухало, – я звернув увагу на спогади одного з керівників підпільної Організації Українських Націоналістів, яка активно діяла в Рівному в часи його окупації гітлерівцями, уродженця Крем’янеччини, що на Тернопільщині, згодом професора економіки у США Юрія Пундича («Іскри»).

Він згадує, що до нього у серпні 1942 року провідниця жіночого сектора ОУН пані Л. привела молоду дівчину.

– Знайомтеся, – представила нас пані Л.

– Тамара, – тихим, несміливим голосом відрекомендувалася моя нова знайома, простягаючи мені малу, ще майже дитячу руку.

Так почалося моє знайомство з Тамарою Мартинюк. Знайомлячись, я ніколи не припускав, що в цій несміливій, скромній дівчині, майже дитині, криється душа героя.

Довідавшись через декілька днів у пані Л., що Тамара працює в нашій організаційній сітці, я висловив сумнів, чи надається вона до підпільної роботи серед тих важких умов, які вже під кінець 1942 року почали створюватися на Україні, а зокрема на Волині.

Тамара часто виїжджала за межі міста, організовувала дівчат у ланки ОУН, перевозила до окремих районів організаційні доручення. Активно вона працювала і в легальній організації – Українському Червоному Хресті, який очолював у Рівному Леонід Ступницький. Однією з головних турбот УЧХ була допомога полоненим Червоної армії. Тамара, як і інші діячі організації, брала активну участь у рятуванні військовополонених, надавала притулок звільненим з концтаборів, людям, які поверталися з евакуації, втікачам з Німеччини, родинам репресованих більшовиками, взагалі – усім тим, кого воєнне лихоліття позбавило засобів існування.

А з весни 1943 року Тамара почала виконувати доручення, які їй давав безпосередньо «Іскра». Завдання були нелегкими, але дівчина їх сумлінно виконувала. Адже Рівне в той час було важливим пунктом, через який проходили лінії зв’язку до Києва. Саме через це місто пролягав головний зв’язок на Київ і далі – на схід. І Тамара допомагала десяткам підпільників, у тому числі й видатним діячам ОУН, які направлялися в Київ, щоб там вести підпільну роботу. Крім того, Рівне було важливим зв’язковим пунктом від Проводу ОУН до повстанських військ УПА, які діяли в нашому краї.

А навесні 1943 року треба було створити в Рівному новий зв’язковий пункт до київського керівника ОУН – життєвий нерв організації. Зв’язковим міг бути той, кому можна було не лише повністю довіряти, а й людина зі сталевою волею та мужністю. Вибір впав на Тамару. Скромна і непомітна, вона найменше могла в очах гестапо виглядати революціонеркою-підпільницею. У хаті Мартинюків, що знаходилася на Крутянській вулиці (нині вул. Литовська) м.Рівного, приїжджий знаходив притулок і захист».

null
Євген Мартинюк. Фото 1950-х рр.

За розповіддю Євгена Мартинюка, того чорного дня, 14 липня 1943 року, коли гестапівці заарештували Тамару Мартинюк, а з нею забрали і її матір Ганну, у хаті, крім Тамари з матір’ю був ще молоденький хлопчина. У статті Гурія Бухала знаходимо більш конкретну інформацію, що то був «провідник рівненського керівництва ОУН Полікарп Г.(«Вишня»). Зненацька голосно загупали у двері. Тамара кинулася до вікна й подала знак тривоги: «Німці!» Той хлопець мерщій за портфель і прожогом вистрибнув у розчинене вікно в другій кімнаті, переліз через паркан і щодуху помчав вулицею… Німці, що оточили хату, запримітили його і з собаками кинулися навздогін. Якраз на тому місці, де нині на проспекті Миру РАГС, тоді була приватна пекарня Романюків. Саме там того хлопця й наздогнала фашистська куля. Він був тяжко поранений. У портфелі, що потрапив до рук есесівців, були бланки німецьких перепусток, які Тамара таємно виносила з канцелярії для потреб друзів-підпільників, а також підпільна пошта. Це й стало вагомою підставою для арешту. Матір плакала й намагалася не дати арештувати дочку, тож гестапівці забрали їх обох і кинули в Рівненську окружну тюрму (нині на місці колишньої швейної фабрики по вул. Соборній, 16 – мінімаркет «Наш край», ряд офісних приміщень та кафе «Суренж»).

Про Тамару Мартинюк у своїх спогадах, опублікованих у книзі Галини Данильчук «Рівне у долях його мешканців» згадує і рівнянка Віра Дзівак, сестра якої Галя також працювала у підпіллі разом з Тамарою.

"При німцях якось моя сестричка поїхала з Тамарою до Києва, ніби-то на навчання, – згадує Віра Яківна. – Ми й не знали, що вони вже були пов’язані з ОУН. Потім якісь молоді люди прибули до Рівного і зупинились у Тамари (Мартинюки жили на вулиці Литовській). Німці їх вислідили, оточили і тих, хто втікав, постріляли. Тамару заарештували. Мама вчепилась за дочку: «Ні за що не віддам!..» Тоді і маму Тамарину також забрали. Їх тримали тут, у тюрмі. Ми передавали їм передачі. Сестра передала подрузі червону суконочку. Тамара сиділа в камері на четвертому поверсі і, коли вона одягала ту суконочку, то ми знали, що вона одержала передачу. Через деякий час німці розстріляли в’язнів тюрми. Загинула і Тамара Мартинюк разом з мамою…"

Євген Мартинюк припускає, що скоріше всього гестапівці йшли до Мартинюків не по Тамару, а щоб заарештувати Андрія Степановича, який був одним із активістів підпілля ОУН (М). І коли б не цей прикрий факт із хлопцем-зв’язковим, ймовірно, що події не були б такими трагічними. Проте сталося так, як сталося. Сам Андрій Мартинюк, втративши родину, найдорожчих йому людей, вижив, у 1944-му році емігрував до США і прожив ще довге життя.

«Можна собі уявити ті тортури, яким фашисти піддали Тамару, – пише Гурій Бухало. – Кожен виклик на допит часто означав смерть. Але дівчина мужньо вистояла. Три місяці її катували до непритомності.

Згадує Тамару і Софія Степанюк, діячка ОУН, яка була разом з нею у рівненській в’язниці. Вона писала: «Молода дівчина Тамара Мартинюк з Рівного побачила між в’язнями свою матір Ганну, побігла до неї й кинулася їй в обійми. Тамара вже пройшла слідство, обличчя її було вкрите синцями, одяг порваний, вона дуже схудла, так що на її вид мати залилася сльозами й випитувала дочку, що з нею сталося».

Із досліджень рівненського науковця Йосипа Пацули відомо, що примірно в той же час заарештували і А. Демо-Довгопільського, молоду артистку Ірину Янковську (Яру), Харитину Кононенко.

Про ті чорні дні пише у своїх спогадах і Улас Самчук: «Рівненська тюрма набита в’язнями, переважно українською інтелігенцією, а в тому числі на днях було заарештовано нашу чудову приятельку Харитю Кононенко, як також забрано керівника театру Анатоля Демо-Довгопільського… І доконав цієї підлої перфідії відомий московський агент Ніколай Кузнєцов…, якого українські партизани опісля переловили і саме за це розстріляли…»

«Як не дивно, – пише наприкінці своєї статті Гурій Бухало, – про подвиг славної дочки українського народу Тамари Андріївни Мартинюк знають далеко за межами Рівного, України. Але до цього часу її подвиг невідомий у місті, де вона вчилася, працювала і коли виникла необхідність, не вагаючись вступила у героїчну боротьбу з лютим ворогом і віддала за Україну, за її незалежність, свободу – найдорогоцінніше, що мала, – своє юне життя».

Тіла розстріляних 15 жовтня 1943 року в урочищі Видумка (тепер у м. Рівне – вул. С.Бандери, неподалік автотранспортного технікуму та ВПТУ №1) заручників Рівненської окружної тюрми з німецькою педантичністю були спалені дотла.

Як згадує рівнянка Марія Таргоній, перед її очима (тоді семирічної дитини) донині стоїть товстелезна чавунна плита. На ній – товстий шар попелу. Бабуся Ганна – мати Миколи (її батька) та Григорія Самойлових – вигрібає палицею з тієї плити попіл, зотлілі кісточки загиблих, серед яких і її наймолодший син. Трохи почекавши, поки вони охолонуть, зібрали цей людський прах у скриньку.

null
Марія Таргоній. Фото Г. Данильчук

"Взяли ми з бабою цей ящичок із попелом і зайшли до Морозовських, які жили неподалік місця страти на Видумці, – продовжує свою моторошну оповідь Марія Миколаївна. – Вони розповіли, що напередодні страти німці відгородили житлову територію (чотири хати було поблизу) канатом і веліли людям не виходити. Під час масового убивства у хату до Морозовських раптом забіг німецький солдат. Він скидався на божевільного, схопився руками за голову і кричав: «О, майн гот, майн гот!» («О, Боже мій!»). І серед німців були люди.

Увечері над тим попелом по убієнних у Рівному правили молебень, а тоді ми з бабусею на Грабнику той попіл захоронили й насипали могилку".

Марія Таргоній донині ходить на ту могилу на Грабнику під скромним залізним хрестом. 

 

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1363