Як в нашому українському суспільстві живуть люди, які втратили зір? Як вони адаптуються до життя без бачення навколишнього світу? Де і як знаходять внутрішні резерви йти далі по життю? Які ж вони є – ці люди? Приречені інваліди? Чи сильні особистості? 

Можливо, й не торкнулась я б цієї болісної теми, як інші відносно здорові по життю люди, коли б не один випадок з моєї юності, який надовго запав у мою душу.

Моя однокурсниця Оля – гарна, славна, розумна дівчина, перехворівши зловісним грипом, майже перестала бачити. Як грім серед ясного неба, невтішний вердикт лікарів враз змінив її життя. Для молодої дівчини-студентки, здавалося б, це означало кінець усіх мрій і надій. Але в цей час біля неї був закоханий в неї хлопець, якого не злякала підступна хвороба коханої. Він підтримав її і підставив своє чоловіче надійне плече й так і пішли вони разом по життю. А буває ж інакше, що людина залишається зі своєю бідою сам на сам.

Сьогодні, 15 жовтня, у світі відзначають Міжнародний день білої тростини або ж День незрячих людей. От і пригадалася мені ця давня історія з моєю товаришкою та й привела мене на вулицю Замкову 21, де розташоване Учбово-виробниче підприємство УТОС (Українське товариство сліпих).

Цей день, який відзначають у всьому світі, має нагадати суспільству про життя людей незрячих, про солідарність з ними і їх підтримку.

Спілкуюся з диспетчером – соціальним працівником по супроводу Валентиною Родіоновою. Питання, які я підготувала заздалегідь, не придалися. Бесіда легко й невимушено пішла за іншим сценарієм: про життя-буття, про різнобарвне людське оточення, про надії й мрії.

І чим довше тривала розмова про людей цього товариства, тим більшою повагою до цих людей сповнювалася я. Бо які ж вони сильні і цілеспрямовані! Намагаються бути корисними суспільству і максимально реалізувати свої здібності й таланти.

– Пані Валентино, нагадайте нашим читачам коли було утворено це підприємство? Хто керівник на разі?

– Підприємство було засновано 70 років тому. А керує нині виробництвом Ігор Петрович Подранецький – серйозна шанована людина. Чимало уваги приділяє нам голова обласної організації товариства сліпих Любов Володимирівна Боровська, яка опікується 2,5 тисячею інвалідів області.

– Яку продукцію виготовляють незрячі люди?

– Не всі в товаристві стовідсотково незрячі, багато таких, у кого зір втрачений частково. Шиємо рукавиці, халати, виготовляємо коробки для піци, а в столярному цеху роблять приладдя для саду-городу: граблі, лопати, ручки для сапок, різноманітні щітки – для взуття, для одягу, для прибирання та інші.

– Що, на вашу думку, сприяє адаптації в нових складних умовах для людини, яка втратила зір? Як їй не впасти в депресію, не розгубитися?

– Дійсно, не всі люди, які зіткнулися з такою серйозною проблемою свого як втрата зору, здатні самостійно подолати це випробовування. Тут, вибачте за порівняння, як і в тваринному світі, йде природний відбір, а саме – виживають і продовжують жити повним життям сильні, або ті, в кого є поруч надійні рідні й друзі, які здатні допомогти.

– А які форми відпочинку сприяють налаштуванню людей на позитив?

– О, у нас діє клуб (завідувачка Галина Петрівна Пушинська). В клубі збираються і репетирують хористи. Хором майстерно керує талановита Магда Пилипівна Ліщинська. Деякі наші колеги вправляються у драматичному мистецтві, є й поціновувачі художнього слова: декламують вірші, гуморески. Члени товариства організують огляди, фестивалі. Ось, наприклад, в цьому році відбувся зональний огляд художньої самодіяльності.

 – Когось можете відзначити?

– Звичайно! Гарно співає й отримує заслужені оплески Наталія Дячук, Фаїна Лівізорик, гарно декламують – Олена Харчук та Микола Романюк, а Сергієві Березі в Залізному Порту за краще виконану драматичну роль дали Гран-прі.

До послуг членів нашого товариства є бібліотека, де можна взяти для тимчасового користування різні книжки зі шрифтом Брайля, а також аудіодиски із записами різних художніх творів. До слова, ось тепер ми маємо змогу прослуховувати через мережу «Інтернет» і вашу нову аудіокнигу «Грані життя». Побільше б нам таких «подарунків». 

Є у нас особистості, шановані суспільством і людьми. Це, зокрема, активна харизматична громадська діячка і поетка Тетяна Федорівна Войтович. Вона є членом громадської ради при РОДА, головою Рівненської обласної благодійної організації інвалідів та пенсіонерів «Обличчям до істини» і дуже багато зробила для поліпшення життя людей з обмеженими фізичними можливостями. Це і співачки-хористки Надія Щербак, Лідія Шестопалова, Марія Лисиця, Галина Сиротюк, Олександр Бузна.

– Валентино Михайлівно, мене цікавить запроваджена нещодавно нова послуга – супровід незрячої людини соціальним працівником. Я розумію, що не кожна людина з обмеженими фізичними можливостями володіє методикою орієнтування у просторі з допомогою тростини. А пересуватися потрібно всім, тому запропонована нова послуга. Хто і як все це організовує?

– До нас направляє соціальних працівників на громадські роботи по супроводу Міський центр зайнятості. На мою думку, це дуже добра справа і ця форма роботи у незрячих користується великим попитом. До слова, ми обслуговуємо не лише м. Рівне, а й усю область. Ось, наприклад, один юнак з Луцька є студентом НУВГП, то супроводжуючий зустрічає його на залізничному вокзалі й підводить аж до навчального корпусу. Один працівник доїжджає до нас на роботу зі Здолбунівського р-ну. Його також чотири рази на тиждень зустрічають і супроводжують. І таких прикладів чимало.

До нашої розмови долучається Наталія Петрівна Дячук, яка випадково забігла узяти забутий у столі блокнот.

– На наш офісний телефон телефонують люди і замовляють супровід на певний день і годину, ми записуємо в журнал, а потім забезпечуємо супровід, – роза повідає Наталія Петрівна.

– Гадаю, не кожна людина підходить на роль супровідника. Це повинна бути людина толерантна, вихована, милосердна, яка знайома з основами психології людини, яку буде супроводжувати. Так? Чи добре зарекомендували себе у цій ролі ваші соціальні помічники?

– Так. Ми задоволені роботою Лідії Паламар, Оксани Ткачук, Раїси Максимової, Тетяни Романової, Володимира Якимчука.

 Валентина Родіонова. Фото Віри Мельникової.

Як пряме підтвердження нашої розмови на столі задзеленчав телефон. Валентина Михайлівна старанно записує заявку на супровід в журнал. Кладе слухавку і мовить:

-Ось просять супровідника, щоб відвести людину, яка проживає на вул. Макарова до поліклініки № 3.

-А ще ми маємо свій медичний пункт, де наші працівники можуть при нагоді поміряти тиск, зробити ін’єкції, прийняти різні медичні процедури, – додає Наталія Петрівна.

Жінки одностайно висловили своє позитивне ставлення до роботи голови Всеукраїнської громадської організації людей з порушенням зору пана Петра Поліщука, який розробив проект «Генерація успішної дії» і започаткував співпрацю з канадськими інвесторами, а також диспетчерки висловили подяку мерові міста Володимиру Євгеновичу Хомку за виділення коштів для оплати нової служби по супроводу незрячих людей.

Повертаючись додому, я пригадувала деталі сьогоднішньої зустрічі. Думала, аналізувала. На своєму життєвому шляху людина часто опиняється в глухому куті. Як тоді жити, як працювати і заробляти собі на хліб насущний? Як будувати особисте життя? Чи зможеш ти встояти і не зламатися, знайти в собі внутрішню силу і наказати собі йти по життю далі, маючи жагу до знань, до опанування певним видом мистецтва? Жити повним життям, як усі?

І як резюме-відповідь до моїх думок слова Валентини Михайлівни Родіонової:

«Якщо повіриш у себе, у свої сили, то можна все в житті перемогти і дістатися своєї мрії: навіть підкорити Говерлу!».

І я подумала: «А вони, ці люди, як ми їх називаємо – «з обмеженими фізичними можливостями» – у стократ сильніші й витриваліші за нас – з руками-ногами, відмінним слухом і гострим зором. Це нам потрібно з них брати приклад – вчитись виживати і адаптуватись у нашому непростому світі!»