Тривожні дні, безсонні ночі, очікування дзвінка, щоб почути: «Все гаразд, мамо». І молитви до Всевишнього, щоб той вберіг її дитя у страшній бійні. Це все мамине чекання, яке відоме тільки їй.

Щодня молилася за свого сина Олега Гетманчука, доки той був на Сході, костюмер Здолбунівського районного центру творчості дітей та юнацтва Ганна Марчук. І таки дочекалася його з війни живим та здоровим. Пані Ганна об’їздила не один храм Рівного й Здолбунова, замовляючи молебні за сина-воїна і його побратимів. Молилася та вірила, що син обов’язково повернеться додому.

Він пішов захищати рідну землю ще на початку війни. Навесні 2014-го вступив до складу тоді ще новосформованого БТрО «Горинь», а вже у липні того ж року вирушив на Схід у якості водія-розвідника БРДМ.

Маму таке його рішення не здивувало. Знала, що її син, відповідальний та серйозний з дитинства, не міг вчинити інакше.

- Мабуть, вродився таким. Я ніколи не змушувала його до науки, та він добре вчився, сам виконував домашні завдання. Навіть і не помітила, коли він став дорослим, - пригадує мама бійця.

Тож синове рішення пані Ганна сприйняла стійко. Та все ж Олег, щоб мама не хвилювалася, не одразу зізнався їй, що поїхав на Схід.

- Розповів тільки десь через два тижні. Час від часу телефонувала, а син поза зоною. Виявилося, що він вже на війні, - пригадує пані Ганна.

Олег намагався весь цей час оберігати маму від зай­вих хвилювань. Йому довелося бути учасником подій у багатьох гарячих точках – на Савур Могилі, в Амвросіївці, Старобешевому... Як тільки випадала вільна хвилинка, телефонував додому, приїздив у короткі відпустки. Та про війну розповідав неохоче.

- Казав мені: «Мамо, краще тобі цього не знати». Він такий, що все всередині тримає. Розповідав мені лише загальні речі. Про те, що розвозив у гарячі точки хлопцям провіант, забирав поранених та загиблих. Згодом мало в Іловайський котел не потрапив. На щастя, хлопці вчасно зуміли звідти вийти, - розповідає Ганна Марчук.

Та як би жінка не прагнула бути сильною, її серце все одно тремтіло від постійної тривоги. Тоді вирішила менше дивитися новини. Відчула, що хвилюванням підриває здоров’я.

Під час служби син постійно надсилав мамі свої фотографії, а вона йому – свої вірші. Ці рядки охоче читали і його побратими, а Олег жартома назвав свою маму «зіркою взводу». Поезії надсилала і СМС-повідомленнями, і листами, які клала до посилок зі смаколиками.

На щастя, тоді знайшлося багато небайдужих людей, які допомагали мамі воїна, чим могли. Підтримували друзі, сусіди, співробітники.

- Наприклад, поет Юрій Бржечко передав моєму синові частину коштів, виручених від продажу своєї книжечки. Було дуже приємно, - пригадує пані Ганна.

Війна невідворотно змінює того, хто пройшов її стежками. Але й допомагає знайти справжню дружбу та зміцнити товариські стосунки. До війська Олег Гетманчук пішов разом зі своїми друзями дитинства. Стосунки їхні - надзвичайно тісні та щирі. І маму бійця дуже тішить те, що й після демобілізації хлопці у всьому підтримують один одного.

Натомість дуже засмучує її те, що зовсім поруч існує інше життя, у якому людям байдуже до війни, де до неї просто звикли.

- Якби там не протистояли ворогові бійці, що було б з нами? Важко сприймати, коли чоловіки, які ні разу пороху не нюхали, ні копійкою не допомогли армії, б’ючи себе в груди, називають себе патріотами, - каже Ганна Марчук.

Нині її син вже давно вдома, разом з коханою дружиною виховує доню. Та, вочевидь, думки повернутися на Схід його не полишають, підозрює мати. Нещодавно він навіть кілька місяців працював інструктором на Рівненському загальновійськовому полігоні.

Та як би не сталося, жінка поважає вибір свого сина. Вона вважає, що мамі просто потрібно триматися та молитися. І вірити, що з її дитиною обов’язково все буде гаразд.

Ірина САМЧУК.

НОВЕ ЖИТТЯ