Різниця полягала у найвищій мірі покарання. На 1967 рік це був вирок - 25 років тюремного ув’язнення. На 1927 рік – розстріл. Цей вирок стосувався нашого земляка Антона Олійника, уродженця хутора Березина Друхівської сільради (нині це терени Березнівського району), члена ОУН.

Довело можновладців до таких крайнощів те, що Олійник як політв’язень, засуджений на 25 років, тричі втікав з найбільш охоронних місць ув’язнення. Навіть із сумнозвісного Володимирського Централу. При цьому в способах втечі, оригінальних, хитромудрих і просто неймовірних, йому міг би позаздрити навіть легендарний Устим Кармелюк.

Втім, не це головне. Головне, що опиняючись короткочасно на волі, Антон Олійник не припиняв боротьби за незалежність України. І саме він у цьому сенсі є одним із останніх, якщо взагалі не останнім, ОУНівським форпостом, який ліквідували комуністи. Його розстріляли взимку 1967 року. 

 12 томів кримінальної справи в архіві СБУ

12 томів кримінальної справи, і в кожному томі від 311 до 628 сторінок. Саме таке «досьє» збереглося в архіві Служби Безпеки України на злісного ворога України, як називали Антона Олійника. Завдяки прийнятому «декомунізаційному» закону ця справа із «таємної» перейшла в статус доступної.

Кримінальна справа Антона Олійника «розтягнулася» аж на 12 томів

І наразі вона – як один із найбільш показних доказів того, яким незборимим для тоталітарної системи був дух українського патріотизму. Супроти нього в комуністів навіть в мирний час залишалася лиш одна протидія – куля.

Він міг стати вченим. А довелося воювати за Україну

Антон Олійник народився на хуторі Березина в сім’я хлібороба, простого сільського орача. Як він сам зазначав, батько бачив у синові продовжувача його справи, натомість сам Антон мріяв про науку. До неї він мав гарні уроджені здібності. Та й у дитинстві та юності хлопець неабияк тягнувся до книжки. Змінила його світогляд Друга світова війна. В ці роки він зрозумів, що Україна, яка прагне незалежності, має двох затятих ворогів – нацистів та більшовиків. Саме задля боротьби проти них він вступає в ОУН.

Був провідником юнацької сітки ОУН, охоронцем районного провідника ОУН, документалістом районного проводу ОУН. Не припинив підпільної діяльності й після закінчення війни. Фактично до 1947 року проводив антикомуністичну агітацію, поширював антирадянські листівки. Налагоджував систему взаємозв’язків збережених ОУНівських осередків…

 Фатальний 1947: замаскований ворог

Фатальним для Антона Олійника став 1947 рік. Тоді він вийшов на групу «Кнопа» (назва від псевдо її очільника). В історії цей рух – «кнопівський» – малодосліджений, але він мав своє помітне місце. Це була група українських радикальних націоналістів, яка «відкололася» від Центрального проводу ОУН і вважала за доцільне самотужки вести боротьбу (в основному терористичну) проти всіх, хто посягає на Україну…

Так ось, люди, які представилися «кнопівцями», арештували Антона Олійника, накинули йому мішок на голову і заставили доповідати, що він доброго зробив для України. Антон Якимович, не підозрюючи, що під «кнопівцями» замаскувалися радянські «стрибки», виклав усе як було насправді. Насамперед свою позицію, вірніше - антипозицію стосовно радянської влади, сказав про вільну Україну, яку треба захищати, як зіницю ока, зачитав напам’ять «Ще не вмерла Україна». А наостанок повідав, що, коли його розстріляють, його кров залишиться чистою перед тими, хто бажає Україні добра і волі.

Таким у 1947 році «стребки», що арештовували Антона Олійника, зафіксували його образ

Усього цього виявилося вдосталь, щоб розпочати проти Олійника кримінальну справу. Тим паче, що при арешті оунівця було вилучено зброю (гвинтівку, 49 патронів, гранату Ф-1, пістолет ТТ), листівки та брошури із закликом боротися за вільну Україну. 

Присуд 25 років і перша втеча 

Присуд радянської влади на той час був максимальним – 25 років тюремного ув’язнення. Тим паче, що Олійнику «нав’язали» цілу низку вбивств радянських активістів, керівників району. Від участі в ОУН він не відмовлявся, а от «нав’язаних» вбивств не признав навіть тоді, коли постав перед розстрілом.

Відбувати покарання «Індусу» (це було його оунівське псевдо – від словосполучення індивідуальний селянин) довелося спочатку в Мордовії. Але не пройшло й півроку, як в’язень зі спільниками наважується на втечу з табору - у вагонетці, присипаній торфом. Загалом це був добре продуманий план. Так що охорона лише на третій день помітила, що на

торфовиську не вистачає ув’язнених робітників. Пошук зниклих став всесоюзним розшуком. На нього було кинуто значні «сили», і вже на сьомий день «опери» рапортували, що Антона Олійника затримали в лісі.

За спробу втечі суд додав йому ще два роки ув’язнення. А потім ця додавальна процедура повторювалася ще двічі, бо Олійник загалом здійснив три втечі. Таким чином загальний строк його перебування у в’язниці дійшов до 33 років. 

Друга втеча: 13-метровий тунель, викопаний ложкою 

Другий раз Антону Олійнику вдалося вирватися на волю у 1954 році. Тоді в’язень здійснив 13-метровий підкоп. У його спорядженні не було лопати чи ножа. Лишень ложка. Саме ложкою протягом декількох місяців він невтомно виколупував землю, приховував її і таки добрався до місцини поза тюрмою. А далі - форсування річки на човні, який йому підготували доброзичливці, і довга-предовга дорога додому.

Коли син зайшов до рівної домівки, то мати спочатку не впізнала сина. Від перенесеної тюремної тяжби він був неймовірно виснажений і важив всього 47 кілограмів.

Два місяці Антон Олійник потайки набирався сили у рідній домівці. А потім виробив план подальших дій – налагодити зв'язок з групою свого повстанського побратима «Шуляка», яка, на його переконання, ще мала б діяти в поліських лісах. Проте так і не вийшов на зв'язок з повстанськими підпільниками – завадили «емгебісти», які ретельно переслідували втікача.

 Книжка Донцова в тюремній бібліотеці і третя втеча із особливого «Дубравлагу»

 Третій раз Антон Олійник утік із Володимирського Централу, в якому він, до речі, зарекомендував себе одним з найбільш дисциплінованих та ерудованих в’язнів. Був найактивнішим читачем тамтешньої бібліотеки. Щоправда, студіювати довелося в основному марксистсько-ленінських пропагандистів, але, як згодом зізнався Антон, трапився йому воістину національний шедевр. Це була книжка Дмитра Донцова «Дух нашої давнини». Яким чином вона опинилася в тюремній бібліотеці, невідомо. Може, випадково, а може й спеціально. Але те, що вона справила на читача Антона Олійника величезний вплив, – факт незаперечний. Відразу ж після прочитання «Духу…» Олійник ділиться своїми враженнями з іншим в’язнем, Романом Семенюком.

Обидва українські патріоти вирішують будь-що вирватися з табірних лабетів і продовжити боротьбу за Україну. Це також неймовірними зусиллями їм вдається здійснити: 12 серпня 1965 року вони втекли із особливого табору МВС СРСР «Дубравлаг».

Цього разу втікачам довелося форсувати річку шириною півкілометра. Передбачаючи, що по них стрілятимуть, табірники затамували подих й змогли перебути під водою понад п’ять хвилин. Тож їх переслідувачі подумали, що вцілили у втікачів.

 На Україну, щоб продовжувати боротьбу! 

Вирвавшись із неволі, втікачі спрямували свій шлях на Україну. Спершу вони вирішили відвідати найбільші українські святині. Побували на могилі Тараса Шевченка, у Київській та Почаївській лаврах, на «Козацьких могилах» у селі Пляшева… А також у родинах тих націоналістів, хто разом із ними сидів в тюрмі.

Антон Олійник (зліва) на своїй рідній землі

Спинилося їхнє втікацтво на малій батьківщині Романа Семенюка – у Сокальському районі на Львівщині. Там нездоланні оунівці облаштували бункер, де сховалися від радянської влади і звідтіля почали вести підпільну боротьбу. Надрукували, зокрема, тисячу листівок про істинну сутність комуністичної влади. Під час поширення цих листівок Антон Олійник знову потрапляє під арешт і йому знову до основного тюремного строку «приплюсовують» ще п’ять років неволі. 

«Граждані судді! Ви засудили мене за те, що я любив Україну…» 

Реально Антон Олійник відсидів у таборах 18 років. Залишалося ще 15. Розуміючи, що вирватися з тюремних лабетів, – справа фактично нездійсненна, він усе ж хапається за останню рятівну надію.

Пише листа з проханням про помилування на ім’я тодішнього секретаря ЦК Компартії Микити Хрущова.

Та чи такі листи треба було писати, сподіваючись на помилування після трьох втеч? В цьому листі Олійник не відрікається від своїх діянь та помислів щодо вільної України. Ось рядки з цього листа:

«За роки перебування в тюрмі закам’яніли усі мої почуття вільної людини. Більше того, мені здається, що нині з таким почуттям живуть усі люди в Україні». «Граждані судді! Ви засудили мене за те, що я любив Україну. Але пам’ятайте: настане такий час, коли ніхто не сидітиме за те, за що сиджу я».

«Ви засудили мене до розстрілу, змінивши при цьому закон. Світ ще не бачив такого преценденту. Значить, або ви мене боїтеся, або я найбільший для України ворог. Тільки при цьому ви не пояснюєте, що я недоброго зробив для України». 

Чи дійшов лист до Хрущова? Невідомо. Але Рівненський обласний суд отримав право засудити Олійника до розстрілу 

Хтозна, чи дійшов цей лист до Микити Хрущова, який попри свої комуністичні погляди все-таки був українським прихильником. Радше ні, ніж так. А тим часом над Антоном Олійником українська тодішня влада вчинила справжній самосуд. За Постановою Верховної ради України, яку підписали Підгорний та Георгадзе, Рівненський обласний суд отримав право засудити Олійника до розстрілу. На оголошення вироку обвинуваченого не покликали.

Натомість запросили представників газети «Червоний прапор», Костопільської та Березнівської райгазет, аби ті виклали суть справи щодо «злісного ворога Радянського Союзу». Вони написали так, як написали. Вірніше, під компартійну диктовку. І при цьому ж, звісно, не згадали останніх миттєвостей життя Антона Олійника. Зокрема, як перед самим розстрілом до камери, в якій Антон Олійник сидів, до речі, разом із відомим українським політв’язнем Юрієм Шухевичем, зайшов майор-емгебіст і заявив: «Ну що, Олійник… Тепер Україна зекономить на тобі два мільйони рублів». З’ясовується: такими були витрати, коли Олійника під час його третьої втечі оголосили у Всесоюзний розшук.

Постанова, за якою українцю за його любов до України присудили смертну  кару

Антона Олійника розстріляли 6 лютого 1967 року в Києві. Де його могила, наразі невідомо. Пам'ять про нього теж не вельми відповідає справедливості. Принаймні, родина Олійника не збереглася. У повоєнний час померли його батьки. Сестра Надія, яка добивалася реабілітації брата, канула у невідомість, так й не дочекавшись цієї реабілітації. На батьківщині Антона Олійника немає жодної меморіальної дошки на його честь. А треба було б…

Водночас в історії України Антон Олійник залишається таким, хто воістину поклав за неї своє життя.