Упродовж багатьох десятиліть доводилося замовчувати деякі сторінки життєпису уродженцю Слободи (нині – мікрорайон Млинова) Андрію Кириловичу Дейнеці. Причина того інформаційного табу – участь у повстанському русі в 40-х роках минулого століття. Можна лише уявити, завдяки яким душевним і фізичним надзусиллям йому вдалося пройти крізь сито військової контррозвідки, відвернути недремне око пильних радянських спецслужб, а також відволікти увагу партійних функціонерів, щоб не клюнути на проплачену цікавість доморощених «шісток»…

Аудієнція у Шнайдера

Андрій Дейнека на дев’ятому десятку літ мав чіпку пам’ять, якій могли заздрити двадцятилітні юнаки. В юності млинівчанин пройшов вишкіл розвідника у повстанському підрозділі. Хоча спочатку його партизанські будні розпочиналися на посаді станичного, а згідно зі своїми службовими обов’язками займався численними господарськими справами. Однак на цій посаді довго не затримався, бо кадровики з підпілля вирішили випробувати кмітливого юнака на іншій ділянці партизанської боротьби – у розвідці.

На щуплого хлопчину гітлерівці уваги не звертали, тому повстанці вирішили сповна використати цю обставину. Отож вісімнадцятирічний юнак мав змогу із безтурботним виглядом з’являтися у будь-яких місцях селища. Як результат – підпільникам надходила достовірна інформація про кількісний склад, озброєння гітлерівців. Навіть через шість з половиною  десятків років Андрій Кирилович із легкістю відновлював у пам’яті секретну статистику воєнних років. Скажімо, на місці, де нині розташоване подвор’є Городоцького монастиря, у роки війни отаборився взвод есесівців – 20-25 чоловік, які мали у своєму розпорядженні 5 мотоциклів, 5 ручних кулеметів та один станковий.

Гестапо знаходилося у приміщенні, де згодом у радянські часи тривалий час розташовувався райвійськкомат (нині – районний центр соціальних служб для дітей, сім’ї і молоді). У 1942-1943 роках наші терени «курували» 10 гестапівців. І хоч німецькі окупанти вважали цю службу досить дієвою, але й вона не виявила професійної цікавості до хлопчини, котрий багато разів проходив мимо цієї «контори». Втім, Андрій Дейнека про це подбав: він не просто шпацерував вулицями населеного пункту, а щодня носив молоко родині Зарецьких, яка мешкала неподалік відділення гестапо, тобто розвідник завжди міг пояснити причину своєї появи поблизу таємничої установи.

Якось у долі розвідника трапився епізод, який у загальних рисах нагадує відомий історії візит розвідника-терориста Пауля Зіберта (Миколи Кузнецова) у лігво гауляйтера України Еріха Коха. Щоправда, масштаби подій і мета в обох випадках різна. Микола Кузнецов направлявся на аудієнцію до Коха з метою вбити ката українського народу і за підсумками ризикованого візиту до нього завдання не виконав. А ось Андрій Дейнека побував у Млинові на прийомі у ляндвірта Шнайдера, щоб розвідати розташування кабінетів та коридорів у приміщенні, звідки той управляв (приміщення управління праці та соціального захисту населення в 90-х роках минулого століття). Навіщо знадобилася повстанцям ця інформація? Нині важко ствердно відповісти на це запитання і навіть сам Андрій Кирилович не наважувався давати якісь коментарі. Очевидно, у штабі повстанців пульсувала якась ідея.

До речі, на прийом до Шнайдера Андрій Дейнека вирушив з метою одержати дозвіл змолоти два пуди збіжжя. І гітлерівський функціонер прийняв розвідника, який розчулив його історією про літніх батьків. Як результат – одержав потрібний дозвіл, а заодно у пам’яті зафіксував те, що цікавило повстанців.

До речі, щемлива розповідь про літніх батьків допомогла Андрію Дейнеці уникнути вивезення на примусові роботи до фатерлянду в 1943 році. Тоді староста Слободи Гаврило Юзюк доставив на відповідну комісію кілька юнаків і дівчат. Педантичні німці кожного розпитували про сімейний стан, господарство та інше. Коли ж дійшла черга до Андрія, то хлопець через перекладача повідомив, що вдома залишається 75-річний батько і 70-річна мама, а сім’я обробляє 18 гектарів землі. Із землею млинівчанин трішки збрехав, бо насправді Дейнеки обробляли лише 7 га.

– Чи правду каже? – звернувся німець до старости, до речі, – хрещеного батька Андрія. Той закивав головою. Мовляв, вуста хлопця глаголять святу правдоньку.

– Век! – сердито гавкнув гітлерівець.

Втім, ніхто не знає, що краще і що на кого чекає. Доля розпорядилася так, що всі ровесники Андрія Дейнеки, які стали остарбайтерами, після війни повернулися додому. А хто уник каторжних робіт, у 1944 році були мобілізовані на фронт і майже всі загинули….

Коня і воза повернули, а картоплю з’їли

Перша співбесіда військових контррозвідників з юнаком зі Слободи відбулася у березні 1944 року в польовому військкоматі у с. Молодаво на Дубенщині. Очевидно під час фронтового затишшя чекістам було не до ґрунтовного вивчення біографій новобранців, тож лише поцікавилися в Андрія Дейнеки, чи були в Млинові бандерівці.

-Були, – ствердно відповів новобранець, але біля нашої хати за 200-300 метрів від розташування есесівського підрозділу, не з’являлися…

На тому перше побачення з грізними смершівцями завершилося. Уже згодом на фронті вони арештували чимало західняків, в тому числі й із Млинівського району Рівненщини, яких підозрювали у зв’язках і підтримці ОУН-УПА – їх усіх здав земляк, котрий співпрацював з чекістами. Інформатор хоч на фронті й уцілів, але на рідні терени не повернувся. Були, видать, підстави боятися.

Під час перебування в Августовських лісах у Польщі Андрія Дейнеку викликали в дивізійну контррозвідку. Зо три години якийсь підполковник розпитував про людей зі Слободи: хто був старостою, як той ставився до людей, де перебувають брати Андрія Кириловича. Очевидно, чекіст залишився задоволений співбесідою з фронтовиком, бо потиснув йому руку і сказав:

-Иди и воюй. После фронта еще председателем колхоза будешь.

Як у воду дивився контррозвідник, бо в 50-х роках Андрій Дейнека і справді очолив колгосп у селі Московщина.

У фронтовій біографії колишнього млинівчанина був такий епізод. Місяців зо три не надходили до батьків листи від сина: то губилися у воєнній круговерті, то воїн просто не мав змоги подати звістку про себе. Отією солдатською мовчанкою і скористався якийсь запопадливий служака зі Слободи, поширюючи чутки: мовляв, Андрій Дейнека не на фронті, а у банді в лісі. Оскільки у батьків під руками не було жодних документальних підтверджень про місцеперебування сина, то спритні червонопогонники миттєво забрали з господарства Дейнеків коні, воза, картоплю. Коли ж син надіслав з фронту подяки від Верховного Головнокомандуючого, то влада коні й воза повернула, а картоплю зголодніла тилова зграя вочевидь з’їла.

Крізь рентген спецслужб

Після нетривалого головування колишнього фронтовика і розвідника-повстанця обирали заступником голови колгоспу, парторгом, головою сільської ради у Пугачівці. У сімдесяті роки минулого сторіччя хтось настрочив донос у райвідділ КДБ, що Андрій Дейнека – колишній бандерівець. Мовляв, під маскою благополучного активіста приховується запеклий націоналіст. Причому, автор доносу не приховував свого прізвища і не маскувався під анонімкою, а цілком свідомо долучився до боротьби з так званим «українським буржуазним націоналізмом» і взявся очищати «совпартактив» від неблагонадійних елементів. Звісно, оперативники КДБ на таку інформацію не могли не зреагувати. За словами Андрія Кириловича, працівники спецслужби тоді опитали близько двох сотень жителів населених пунктів Млинівщини. Однак ніхто з них не дав свідчень проти колишнього жителя Слободи. До речі, чекісти навіть робили запит на Кубань, де, за твердженням донощика, мешкав чоловік, якому начебто Андрій Дейнека у війну «виписав» 19 шомполів. Чоловіка того відшукали, але він спростував небилиці любителя епістолярного жанру в КДБ. Та й у повстанців такої норми, як 19 ударів шомполом не було – карали або 25-ма або 50-ма ударами. Якось Андрій і сам, так би мовити, за необдуманий проступок скуштував 25 шомполів та ще й змушений був 50 разів присідати. Одним словом, кадебісти так і не змогли знайти бодай якусь зачіпку щодо повстанського минулого товариша Дейнеки. Може, охолоджував їх розшуковий запал той факт, що він боровся лишень з гітлерівцям, а з совітами не довелося.

Друг Сольний

Якось на фронті контррозвідники поцікавилися, чи не знає уродженець Слободи повстанця на псевдо…. І назвали псевдо самого Дейнеки.

– Ні, не знаю! – переконливо відповів воїн. До речі, мені він також не розшифрував свого підпільного псевдоніма, під яким боровся з гітлерівцями. І лише незадовго до смерті зателефонував, привітався  і після нетривалої паузи сказав:

-Знаєте, я вирішив розсекретити своє псевдо: по Головному Проводу, який був засекречений, я проходив як «друг Сольний». – І додав: – Щось приховувати чи боятися у моєму віці не личить. Тож нехай люди знають: у боротьбу за волю України частку відваги і мужності вніс і друг Сольний.

До речі, з деякими аспектами діяльності ОУН-УПА він не погоджувався ще тоді, в сорокові роки…