Новий рік видався безсніжним, без морозів. «Якось незвично для нашого краю, – роздумувала Надія, – навіть не здається, що зимове свято стукає у двері».

Так-так, саме стукає, але не до неї. Не один Новий рік вона зустрічає у самоті. А хіба думала вона, що так усе складеться. Сумно одному бути на свято. Але, що поробиш? Коли ще працювала, то було набагато краще. Як не як, а колектив. А коли він хороший, то ніби родина. Після виходу на пенсію «і той лад погас», як кажуть у народі. Ось так і живе самотою.

Проте на свято Надія потрошку всього приготувала, міркуючи: «Може хтось зайде. Проте не прийшов ніхто. Вона сіла, повечеряла, увімкнула телевізор і дивилася святковий концерт. Постукала сусідка Віка, забігла запросити Надію до себе на гостини. Проте вона чемно подякувала й відмовилася: «Чого вже мені йти до вас молодих? Дякую, що ти не забуваєш мене, Вікусю. Бажаю вам весело провести час і гарно зустріти Новий рік».

Надія сиділа у кріслі. Хоча за вдачею вона була не з плаксивих, їй дуже хотілося плакати. Будні дні минали якось легше, простіше, а от, як тільки свята – дуже сумно. «У мене могла бути така донька, як Віка, і навіть старша, але чомусь Бог не дав. Було б тоді у мене життя зовсім іншим…», – уголос промовила Надія Іванівна. Спроквола підвелася, походила по кімнаті, підійшла до вікна і виглянула на вулицю. Там було гамірно. Люди йшли парами, цілими юрбами. Свято ж! Новий рік. Її погляд впав на малого хлопчину, якого тато вів за руку. Хлопчик у руці мав дзвіночка і раз-по-раз ним дзеленчав. Жінка усміхнулась і повернулась у своє м’яке крісло Та дитина її несподівано розвесела. На одному з каналів виступали діти, вона із задоволенням дивилась їхні виступи. Так проходив її самотній Новорічний вечір. Почувши привітання з Новим роком, вона вимкнула телевізор і лягла спати. Сон довго не йшов, а коли заснула, то наснився їй предивний сон. Ніби вона молода і в товаристві своїх друзів зустрічає Новий рік, а серед них – її перше кохання, любий Роман. Забава була веселою, гомінкою. По її завершенню Роман з Надією йдуть удвох, щоб побути наодинці. Жінці хотілося, щоб цей сон мав продовження, проте вона прокинулася. Стон розбурхав спогади. Як були молодими, вони з Романом справді дуже кохали одне одного, але доля розпорядилася по-своєму. З того часу закохані більше ніколи не бачилися.

Проте спогад був приємним. Вранці забігла до Надії товаришка Ніна, привітала з Новим роком і принесла новину: до тітки Василини, яка вже злягла, приїхав син Роман. І Ніна його бачила: «Такий солідний, казав, що має перебиратися до матері, бо вона вже не спроможна себе обслуговувати».

У Надії так і ойкнуло в душі. Намагалась не подавати виду, хоча на її обличчі можна було прочитати усе.

Пройшло декілька днів, люди почали готуватися до Різдва. Готувався і Роман. Він хотів зробити мамі приємне свято, навіть ялинку поставив. У хаті запахло по-святковому. Василина аж поздоровішала. Почали ходити колядники. Свято вирувало.

         – Яка я рада, що ти приїхав, – промовила Василина.

         – Що поробиш, така, мамо, доля, – відповів Роман і запитав:

         – А як там Надя?

         – Так і живе сама, вдруге заміж не виходила, – відповіла матір.

         – Мамо, я вийду трохи на вулицю, пройдусь, – мовив Роман. І попрямував до Надійчиного обійстя.

         Постукав у двері, промовивши звичне: «Пане господарю, дозвольте заколядувати!»

         – Колядуйте!, – відповіла господиня. Відчинивши двері, вона раптом побачила Романа, немов уві сні. Його раптовий візит вона і сприйняла як продовження сну. Проте це був не сон, а реальність. Далі були колядки, довгі розмови про минуле життя та зізнання. Роман залишився в селі назовсім, не лише заради мами, але й заради коханої жінки Надії.

Єднанню двох сердець послужило щасливе Різдво, яке вони уперше святкували разом за стільки втрачених літ. Новонароджений Христос благословив їх.