Євген Цимбалюк

Євген Цимбалюк

Журналіст, оглядач, блогер

Про справжній людський рай, який не там, де хороми, а там, де віра і вірність

Життєві роздуми у рік Собаки

14.01.2018 23:15   Джерело: RvNews
Автор : Євген Цимбалюк

Якось у Рівному зустрілася мені незряча жінка, яка йшла тротуаром, одною рукою постукувала по плитці палицею, а іншою трималася за поводок. Спостерігаючи, як поводить себе пес, мені насамперед здалося, що саме він у цій парі головний, оскільки без підказок повертав то вліво, то вправо, йшов доволі впевнено, вибираючи безпечний маршрут для господині.

 Коли я наблизився майже впритул, він раптом зупинився, ніби читаючи мої думки. А на думку, дійсно, напливло, аби поцікавитися в господині її послушним поводирем.

40-річна Марія, як з’ясувалося, уже шість років користується послугами Палкана. Завдяки йому, за словами рівнянки, вона не відірвана від білого світу. А пес, мовляв, настільки розумний, що може на край світу довести й повернути додому. Його, коли Марія втратила зір, подарував чуйний сусід. Подарував спеціально, аби Палкан, уже маючи певні навики, став для незрячої поводирем. Відтак чотириногий із честю та совістю почав виконувати свою поводирську місію.

null
null
Фото надане Є. Цимбалюком

З таким поводирем і по сходах легше, і по життєвому шляху...

Десь до години, присівши на лавочку, ми розмовляли з Марією. Розмовляли про різне. Але вряди-годи вона поверталася у розмові до свого вірного друга, примовляючи при цьому: «Навіть не знаю, що я робила б без нього». Утім, як не дивно, мене з Маріїних вуст, найбільше вразила не відданість собаки людині, а навпаки, людини собаці. І нехай це радше нагадувало легенду, я беззастережно вірив у її правдивість. Зрештою, оцініть самі. Отож, як повідала Марія…

 Притча, яку повідала незряча рівнянка

Якось закинула доля чоловіка із його вірним чотирилапим товаришем в пустелю. Йдуть-йдуть, а за обрієм все піски та піски. Сонце пече нестерпно, сили тануть, хочеться підкріпитися хлібом та водою…

Як раптом бачать: вдалині якісь хороми – високі, блискучі. Чимдуж до них! А там на воротах написано: «РАЙ!».

Біля воріт – охоронець. Просить подорожній в нього, чи можна, мовляв, зайти, води попити, відпочити в затінку.

– Звичайно, – каже незнайомець, – заходьте, там вас й джерельною водою остудять, і добряче нагодують, і місце для відпочинку знайдуть. Одне слово – все, що забажаєте… Але це тільки вам… Собаці ж туди не велено.

– Та не можу я його покинути, він же мені як рідний, пропаде бідолаха наодинці…

Однак охоронець, як мур, непохитний. Чоловіка, мовляв, пропустить, а пса нізащо.

Засмутився вельми пустельник. Йому, звичайно, кортіло зайти до «РАЮ», але, пересиливши себе, мимоволі розвернувся до собаки, промовив: «Йдемо, друже, звідси. Може, поблизу щось інше, рятівне, знайдемо».

Дійсно, невдовзі за обрієм завиднілися якісь будівлі, непоказні, приземлені. Скоріше до них, з усіх сил, що лишилися, а там знову охоронець біля воріт, а над ворітьми знайомий уже напис: «РАЙ».

– Чоловіче добрий, ми подорожні, втомилися дуже, чи не знайдеться у вас ковток води для порятунку?

– Знайдеться! І хліб знайдеться, і до хліба!

– Та, розумієте, я не сам… Із собакою… І покинути його не можу…

– Нічого страшного. Нехай теж заходить, водички похлебтає, ще й кістку якусь м’ясисту знайдемо для нього.

Реально так і сталося. Підкріпилися пустельники. Воскресли духом. Утім, чоловік душею ніяк не може втихомиритися, куди ж вони із псом потрапили. Тут над ворітьми значиться «РАЙ», і там, над заобрійними хоромами, теж «РАЙ». Не витримує, запитує в охоронця:

– Будьте добрі, скажіть без обману: де ми насправді є?

– Як де, в раю!

– Але ж там, – показує чоловік в бік заходу сонця, – теж «РАЙ». І він, вибачте, у порівнянні з вашим скромним обійстям більш схожий на справжній.

– Ні-ні, не вірте, там пекло, – охоронець своєю відвертістю буквально приголомшив подорожнього пустельника, – добре, що ви на нього не спокусилися. А справжній рай, знайте, завжди там, де не зраджують друзів!..

 

Після цієї притчі, повіданої на одному диханні, Марія на мить примовкла, а затим несподівано видала своє резюме: «Знаєте, у житті, щоб бути другом, зовсім не обов’язково бути собакою».

Що їй відповісти, я не знав. Десь там, на дні своєї пам’яті, почав відшуковувати марко-твенівську фразу про те, що в рай приймають не за заслуги, а за протекцією, інакше б господарі залишалися б за порогом, а впускали б тільки собак. Але вона трішки не клеїлася до порушеної теми. Не клеївся й трафаретний вислів «собака – друг людини», хоч не менш цікаво, чому собака стає другом, а генетично споріднений йому вовк – ні.

Ось так, на затишеній паузі, ми й розпрощалися з Марією, яка не наважилася називати свого прізвища. Мовляв, навіщо – щоб ті, хто про неї знає, прочитали на газетних шпальтах і ще раз поспівчували їй, яка вона нещасна, бо незряча!.. Ні ж бо, вона теж бачить світ. Хоча б очима Палкана, який вірою та правдою служить їй, який сповна її розуміє (зачасти навіть більше від людського світу) і який від людини потребує не так вже й багато – зустрічно бути і йому другом. Тож будьмо такими – і в радості, і в горі!

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   4174