Перше враження від зустрічі з Григорієм Семеновичем Дем’янчуком мені не забути ніколи. Це був 1991 рік. Я тільки приїхала до Рівного, влаштувавшись на роботу вчителем української мови й літературі у середній школі №20 м. Рівне.

На той час це була російська школа, до того ж читання літератури в старших класах для російськомовних школярів було ускладнене не тільки тим, що півкласу були звільнені від вивчення української, а ще й тим, що учителі намагалися заповнити так звані «білі плями».

Твори раніше заборонених в українській літературі письменників Хвильового, Зерова, Куліша, Драй-Хмари, Вороного та інших представників так званого розстріляного відродження, інформацію про їхні долі треба було вишукувати в бібліотеці у літературних часописах «Дніпро», «Вітчизна», «Київ», «Березіль», в «Літературній Україні» та інших джерелах. Тож в обласній бібліотеці я бувала чи не щодня.

Фото з родинного архіву

Як тепер бачу: на мить відриваюся від читання, відводжу погляд на читальний зал і… – о диво дивне – занурившись у читання, там сидить Іван Драч. Такі ж окуляри, такі ж залисини й довге волосся на потилиці… Не виникло жодного сумніву, що це саме він, відомий український поет, поезією якого ми зачитувались, навчаючись в університеті на філфаці. Тільки чому ж цей великий письменник інкогніто скромно сидить у рівненській бібліотеці? Ілюзії розвіялися лише згодом, коли цього ж начебто Драча побачила вдруге на подвір’ї краєзнавчого музею, коли там відкривали барельєф Короленку. Тоді й дізналася, що цей чоловік, що дивовижно схожий на Драча, – рівненський письменник, літературний критик, краєзнавець Григорій Дем’янчук.

Саме таким він мені запам'ятався. Фото з родинного архіву

Познайомилися ми з Григорієм Семеновичем особисто значно пізніше, тоді, коли я прийшла працювати викладачем у Рівненський інститут культури. Ми опинилися на одній кафедрі українознавства. Ставився він до молоді по-батьківськи. Не мав характерної для науковців чи інститутських посадовців його віку пихи. Був простим, щирим, відвертим і відкритим. До нього можна було звернутися з будь-яким питанням і отримати відповідь. Безкорисливо брався редагувати нашу писанину, перші наукові статті, відредагував тоді мою першу книжку про фольклорний ансамбль «Горина», яка з певних суб’єктивних причин, так у тому першоваріанті й не вийшла. Був прекрасним редактором і стилістом, ніколи не чіплявся за дрібниці, умів виокремити зерно від полови, що в журналістиці є дуже вагомим.

Григорій Семенович не просто жив у нашому місті, як живуть тисячі інших рівнян, він завжди був в епіцентрі подій і життя міста. Жодна культурно-мистецька подія не відбувалася без його участі.

У 2001 році, поєднуючи викладацьку роботу в Інституті культури і мистецтв із журналістикою, я працювала в газеті «Сім днів». Пригадую, був тоді четвер. Здаючи газету в друк, ми засиділися допізна… Григорій Семенович приніс у номер матеріал про день Злуки. «От, дивлюся я, Людо, як ти працюєш за комп’ютером і думаю, що пора й мені сідати та вчитися…» – чомусь ці слова згадуються, бо кинувши навздогін звичне «До побачення!», не відриваючись від пильної роботи над правкою матеріалу в номер, ані я, ні на той час редактор Поліна Вальчук навіть і гадки не мали, що бачимо цю чудову доброзичливу людину, прекрасного журналіста й науковця востаннє.

Г. С. Дем'янчук чимало встиг і написати, і видати. Фото з бібліотечної виставки

Коли в понеділок, того ж самого історичного дня 22 січня хтось із колег повідомив про сумну новину, що Григорія Семеновича не стало, цьому важко було повірити. Йдучи до Спілки письменників ще по дорозі він зустрів когось із друзів і розповів анекдот. Був у доброму гуморі. Та не минуло після цього й півгодини, як схилився за робочим столом, щось редагуючи, схопився за серце і за якусь мить його не стало. Шукали, пригадую, всі підтвердження інформації про його кончину, телефонуючи знайомим і друзям, бо ніхто не міг у це повірити.

Коли його не стало, утворилася порожнеча. Особливо це було відчутно на кафедрі українознавства в Інституті мистецтв. Виявилося, що заміни цій людині в нашому місті просто таки нема. Бажаючих читати краєзнавство після Дем’янчука не було, бо усі ми в цьому предметі були дилетантами. Волею долі ці години дали мені і я почувалася з цим предметом такою розгубленою, як мала дитина у великому місті. Не впевнена, що й тепер по двадцяти роках у Рівненському гуманітарному університеті ця порожнеча виповнена. Адже наш незабутній Учитель знав наш край не тільки з книжок. Він сходив його ногами, спілкувався з людьми.

Ще довго у кожному зустрічному чоловікові у рогових окулярах з темною оправою ввижався мені Григорій Семенович на рівненських вулицях.

За кілька днів після похорону – дивно наснився. Той сон мені ніколи не забути. Уві сні учитель радив мені не розпиляти енергії на всі боки, а працювати в одному напрямку. Порада слушна й актуальна донині, бо це те, чого якраз ніяк не вдається зробити.

Все в житті є закономірністю. І люди, які зустрічаються на твоєму шляху, - не випадкові гості. З великою вдячністю завжди згадую Григорія Семеновича Дем’янчука. За його людяність, небайдужість, доброзичливість, добре й мудре слово…