Триває черговий весняний призов юнаків на строкову службу в Збройні сили України. На жаль, цей надзвичайної ваги державний захід вселяє тривогу в серця багатьох призовників, викликає агресію в більшості їх батьків, завдає чимало «незапрограмованих» клопотів працівникам військових комісаріатів. Не знаю чи всюди, але працівникам Млинівського райвійськкомату доводиться  долати безліч перепон, які подекуди навіть вишукано створюють призовники та їхні рідні. Судіть самі: із 573 юнаків, які перебувають на військовому обліку в РВК, нині досить проблематично відправити у війська  два-три десятки.

Неодноразово чув про різного роду перипетії під час оповіщення чи вручення потенційним воякам повісток для проходження медичних оглядів. Та краще раз побачити, ніж сто разів послухати. Отож відгукнувся на запрошення військового комісара Млинівського  РВК Олександра Артемюка  на власні очі побачити і власним серцем оцінити емоційну і душевну напругу сторін під час вручення повісток. Відтак разом із працівниками  РВК старшим прапорщиком Олександром Пахолюком, старшим солдатом Олександром Гуменюком  та офіцером поліції Анатолієм Панасюком відправилися в населені пункти Ярославицької сільської ради, яка віднедавна набрала статусу об’єднаної територіальної громади. Зазначу: більшість із призовників раніше були оповіщені, але ніхто так і не з’явився у військкомат.

 Фото Віталія Тарасюка

Діалоги на підвищених тонах

По різному зустрічали людей у військовій формі і поліцейського у господах. Зрозуміло, що гості не розраховували на винятковий дипломатичний прийом призовниками та їх батьками, але, принаймні, сподівалися на розуміння ними вимог вітчизняного законодавства щодо призову на строкову військову службу, а відтак,  бодай на мінімальне порозуміння. На жаль, більшість діалогів офіційних осіб та їх візаві відбувалися на підвищених тонах. І у всіх без винятку випадках ці тони спричиняла, так би мовити, приймаюча сторона. Скажімо, один із призовників досить бурхливо відреагував на те, що його помилково назвали іншим іменем. Отакої! За кілька секунд,  допоки  людина виправилася, він  видав  різку звинувачувальну тираду  і створив позу ображеного,  ніби в світі одномоментно запанувала тотальна несправедливість.

А як вам така заява призовника:

– Завтра у райвійськкомат не прибуду, бо доглядатиму за бабусею!

По-людськи можна і треба зрозуміти людину, яка опікується літньою родичкою. З іншого боку,  не можна і не варто так зухвало ігнорувати вимоги закону.

Який батько, такий син

У Яловичах у юнака взагалі раптом вселився дух безсмертного комбінатора  Остапа Бендера, бо намагався обдурити працівників РВК і поліції. Зокрема, повідомив, що брата, якому мають вручити повістку,  немає вдома – поїхав у Луцьк. Номер братового телефона  також вивітрився з пам’яті, тож зв’язатися з ним не може. Щоправда, повістку взяв і пообіцяв передати брату.

А коли військовослужбовці зібралися залишати подвір’я, їм надійшла достовірна інформація, що з ними розмовляв сам  призовник! Коли ж попросили його пред’явити паспорт, то безапеляційно заявив: паспорта немає і взагалі мешкає в … П’янні!

У цьому контексті виникають запитання до батька, який у телефонній розмові  поінформував офіцера поліції, що в нього… два сини. Насправді – син і донька. Принаймні, у Ярославицькій сільській раді надали таку інформацію. Тому, можливо, до батька призовника  у правоохоронців будуть запитання щодо введення в оману працівника поліції і зумисного надання недостовірної інформації.

Також у Яловичах дві матусі, як кажуть, віддувалися за своїх синів. Причому, живуть одна від одної далеченько, але пояснення були майже синхронні: хлопці поїхали на заробітки, додому телефонують рідко, а ще рідше приїжджають. Гостювали на Великдень, а за день-другий залишили село. Якщо залишили?!

До речі, за окремими винятками, ніхто з рідних не міг повідомити номери телефонів своїх синів, братів, онуків. Що тут скажеш: у душу людини не заглянеш, а її думки чи порухи совісті на рентгензнімку не зафіксуєш, хоча кожна лукава інформація замулює духовні обереги.

Жінка, що вже втратила на війні чоловіка і має пораненого сина погрожувала комісарам взятися за вила...

У Підлісцях мати юнака погрожувала взятися за вила і «виперти» візитерів із подвір’я. Мовляв, коли бачить людей у військовій формі, то настає нервовий зрив. Узагалі жінку можна зрозуміти: під час проведення АТО втратила чоловіка (мобілізований Луцьким райвійськкоматом). Крім того, старший син-контрактник також  перебуває на сході України і нині лікується у військовому госпіталі. Щоправда, інформацією про характер поранень чи травм у військкоматі  не володіють.

Утім. Старшому прапорщику, старшому солдату та офіцеру поліції вистачило життєвої мудрості, психологічної стійкості витримати словесну атаку опечаленої вдови та згорьованої неньки і донести їй: вони сина в армію не призивають – йому лишень слід прибути на медкомісію, де фахівці в білих халатах оцінять стан його здоров’я, а призовна комісія, зваживши на висновки медиків та надані інші документи, ухвалить відповідне рішення. Тобто фахівці покладаються на власні висновки, а не «діагнози»  батьків, матерів, бабусь, які  самостійно озвучують різного роду хвороби  синів і внуків. Одне слово, юнаки, їхні батьки і вся рідня мають знати: не військовий комісар, не  пани Пахолюк, Гуменюк, Панасюк чи їхні колеги проводять медогляд і призивають на строкову військову службу – це прерогатива районних, обласних призовних комісій.

«Я не віддам вам дитини!»

Більше десятка таких роз’яснень  провели два Олександри, а за підсумками виїзду в  Ярославицьку сільську раду  вручили аж… чотири повістки! До речі: безліч разів мовлено-перемовлено, що солдатів-строковиків в зону проведення АТО не залучають, але дехто вперто, а, може, спеціально  заводить цю дражливу мелодію. І починають:

– Хочете забрати на війну! Я не віддам вам дитини! Я маю право на сина! – і так далі  в такому ж дусі.

 Складається враження, що люди живуть у  паралельному світі, створеному власною хворобливою фантазією, і для них закони Української держави – зеро! Заручниками такої ситуації стали працівники райвійськкомату, які їздять від сільради – до сільради, від села – до села, хоча їхні щирі зусилля розбиваються  об лід холодної байдужості та соціальної апатії багатьох земляків. Скільки ще кіл пекельної напруги доведеться пройти і прокласти кілометрів вимушених маршрутів до помешкань призовників, аби відправити у військові частини і навчальні підрозділи  отих 20 чи 30 юнаків? Нині закон для багатьох батьків і їхніх асоціальних чад став своєрідною віхою, яку можна обминути, обійти, відхилити, зігнорувати і далі рухатися власним життєвим маршрутом.

Заручники ліберального законодавства

Власне, працівники райвійськкомату – не страхополохи, і завдяки своїй людяності,  виваженості намагаються достукатися до серця кожного призовника, матері чи батька. На жаль, зворотна реакція майже нульова, бо для багатьох закон – папірець. І навіть штраф у розмірі 119 гривень аж ніяк не сприяє патріотичному настрою.

Припускаю, що кілька сотень призовників одержать відстрочку на законних підставах: хтось навчається, хтось за сімейними обставинами, за станом здоров’я. Крім того, серед них можуть бути священики, депутати різних рівнів та інші категорії , які мають право на відстрочку. Але навіть у такому разі вони мають прибути в райвійськкомат, пройти медогляд і одержати рішення призовної комісії. Може декому набридає такий порядок, але цього вимагає закон!

За весняним призовом настане осінній, тому митарства працівників райвійськкомату – заручників ліберального законодавства, передбачувані і триватимуть далі. Тому, може, нарешті настала пора ухвалити в країні  такий закон, у якому кожна буква викликатиме повагу,  спонукатиме чітко дотримуватися  цього документа, а не породжуватиме цілковите ігнорування. Бо з такою призовною байдужістю,  як тепер, доживемо до того, що такі слова і словосполучення як патріотизм, захист Вітчизни, любов до рідної землі стануть анахронізмом. А за словами дійде черга і до державності…