Сьогодні, 8-го травня, в Україні День пам’яті й примирення. Цей день відзначає вся Європа як річницю капітуляції нацистської Німеччини (як символ перемоги над нацизмом). Україна долучилася до відзначення перемоги над нацизмом 8-го травня згідно Указу Президента України 2015 року. В цей день ми згадуємо про подвиг нашого українського народу, його визначний внесок в перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні та висловлюємо повагу тим борцям проти нацизму, хто з них до цієї дати дожив.

Згадуємо ті величезні людські втрати, які поніс український народ, – а це понад 10 мільйонів – загинув кожен п’ятий українець. За підрахунками Інституту історії України НАН України, за часів Другої Світової війни загинуло: у лавах Червоної Армії – 3,5 – 4 млн українців; у радянських партизанських формуваннях – 40 – 60 тисяч українців; у загонах УПА – понад 100 тисяч українців. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, складають 8-10 млн, демографічні – 10-13 млн чоловік. Пам’ятаймо про ці втрати, а у своїх родинах – поіменно тих, кого втратила в тій страшній війні саме ваша родина. Вшануймо їхню пам’ять.

Вже четвертий рік від часу встановлення в Україні дати 8-го травня як Дня пам’яті й примирення викликає сум’яття, невизначеність і нерозуміння в доброї половини українців. Знову ж таки проявляється поділ на тих, хто воював з фашизмом, будучи в радянських партизанських загонах та у складі Радянської армії і їхніх прихильників а, з другого боку, – тих, хто воював з фашизмом у лавах УПА та їхніх прихильників, чиї родини пережили радянські репресії й особисті родинні втрати вже з боку тих, хто називає себе переможцем над фашизмом.

Це знову ж таки поділ різнополюсний, непримиренний, це дві світоглядні позиції, які особливо вияскравлюються й випирають, проявляються в сутичках і конфліктах то в одному, то в другому населеному пункті – як не в Одесі, то у Дніпрі чи Києві.

Особливо стало помітним це загострення в останні роки, коли українці знову воюють і на цей раз вже з агресором російським. І забороною георгіївської стрічки та параду ветеранів на 9 травня ми навряд чи досягнемо того примирення й взаємоповаги один до одного, якого так жадає стомлене від протиріч українське суспільство. Як на мене, тут має бути проведена в країні велика інформаційна кампанія, бо тільки правильне усвідомлення й розуміння, переосмислення тих подій може розставити всі крапки над «і». 

Проте чи така проста це справа? Над цією темою б’ються сотні істориків, організовують круглі столи й наукові конференції, видано купу книг і архівних матеріалів, але результату бажаного чомусь досі не досягнуто. Навіть історики досі не прийшли до єдиної думки щодо такого важкого історичного питання, як колаборація – простою мовою – співпраця з окупаційною владою, з нею й у цьому плані суперечки, чи можна назвати те коротке більш-менш толерантне співіснування колаборацією і коли так, то хто гірший колаборант – мельниківці, бульбівці чи бандерівці? Великий знак питання висить над українською дивізією СС «Галичина», як це розуміти. Ще більше суперечок навколо взаємної різні між поляками й українцями на Волині, що ввійшла в історію під назвами «Волинська різня» у Польщі і «Волинська трагедія» в Україні. 

Проте, чи є бодай один народ, в історії якого не було б своїх чорних сторінок?! І нам треба визнати, що і в нашого народу ці чорні сторінки були. І їх не вибілиш. Можна, звісно, що завгодно написати в книжках, можна оголосити щось правдивим, а щось менш правдивим, можна на щось закрити очі, можна визначити героїв більш правильних і тільки їм поставити пам’ятники, в той час забувши про інших… Все можна. Та чи зможемо вилучити те, що відбувалося насправді з того літопису, який пишеться на скрижалях людської пам’яті?!

День пам’яті й примирення і запроваджений для того, щоб ми пам’ятали те, що пережило покоління наших дідів і прадідів, щоб усе те переосмислили, витягнули з того періоду вагомі історичні уроки й примирилися вже у наших новітніх поколіннях.

Як нам примиритися? Що нас примирить? Завтра 9 травня, День Перемоги, який нам пам’ятний  з радянських часів і в країні знову очікують чергових провокацій, сутичок між правими радикалами й вчорашніми лівими, бо хоч  комуністична партія у нас давно заборонена, проте ідеології з голів людей так просто не зітреш. Те, що прищеплювалося роками, щезне хіба що разом з відходом тих поколінь. Проте все ж шляхи примирення шукати треба.

Один з цих шляхів у самому підході до розуміння тих подій. Сьогодні часто можна почути: «Та він же воював у Радянській армії, служив комунякам!» З другого боку можна почути: «А твій дід був пособником фашистів, бо був в УПА, прийшов на українську землю разом з дивізією СС «Галичина»!» І починається суперечка, хто герой, а хто має протилежну іпостась, кого треба вшановувати, а кого ні. Суперечка нерідко переходить у затятий конфлікт, що нерідко завершується мордобоєм і каліченням одне одного.

В ці дні чимало було на різних телеканалах круглих столів, у яких брало участь  чимало людей, істориків та політологів, добре у цій темі обізнаних. І думка, яку тут висловлю, прозвучала не з одних вуст. Вона проста, але це і є той підхід до розуміння одне одного, а відтак і до примирення. Треба нам розуміти передусім те, що Україна донедавна належала до народів бездержавних – не мали українці під час Другої світової війни своєї держави.

Доля всіх бездержавних народів така, що представники одного народу опиняються по два боки барикад не тому, що вони так хочуть, а тому, що їх змушують. Для нас, представників Західної України – Волині й Галичини – Друга світова насправді розпочалася не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939 року, коли нацистська Німеччина напала на Польщу, а Гітлер зі Сталіним уклали пакт Молотова-Ріббентропа й розділили сфери впливу. Тоді Україна західна пережила два страшні роки радянської окупації, внаслідок якої тисячі українців були репресовані, начисто пограбовані й чимало родин вивезені з малими дітьми були вивезені на «білі ведмеді», як тоді казали в народі.

Коли на східній та центральній Україні вже з 1920-х років до початку 1940-х виросло ціле покоління, виховане в радянських комуністичних ідеалах, цим ідеалам чимало людей вірило й у 1941-му пішло на фронти помирати «За Родіну! За Сталіна!», то чи було готове помирати за невідомо чию «родіну» покоління західних хлопців, які виросли в зовсім інших умовах, цінностях та ідеалах? Тим паче, чи було воно готове вмирати за Сталіна, коли побачило, що червона влада зробила з їхнім братами, сестрами, батьками, сусідами? Адже початок вторгнення фашистської Німеччини в червні 1941 року на територію Радянського Союзу, в тому числі й на територію Галичини, Волині й Рівненщини назавжди закарбувалося в пам’яті відкриттям факту масових розстрілів у тюрмах західноукраїнських міст – в Дубні, Рівному, Луцьку, Кременці, Львові…

Те, що люди побачили, відчинивши в’язничні камери, привело до оніміння від картин побаченого, важко було уявити, які звірячі тортури були застосовані до мирних людей – студентів, вчителів, лікарів, юристів, священиків, господаровитих селян. Ось тому західні українці й вийшли вітати німецьке військо, наївно сподіваючись, що агресор європейський не допустить подібного поводження з людьми й навіть допоможе встановити  українську державу. Хоч ці наївні сподіванки скоро минули після перших же арештів українських націоналістів, збору продуктового контингенту та вивозу молоді до Німеччини й те ж саме населення, яке в 1941-му цього агресора вітало, розпочне з ним боротися силою зброї.

А ті вихідці з нашого краю, які волею долі опинилися в радянських партизанах чи у Радянській армії, також навряд чи пішли туди свідомо. Так склалися обставини. У свій час я записала спогади в уродженця Радивилівського району Є. І. Мартинюка, який був членом ОУН, воював в УПА, а в час, коли лікувався вдома від поранення, його рідне село Бугаївка через те, що хтось убив двох німців, було оточене німецькими карателями й усе чоловіче населення села було відправлене в німецькі концтабори.

Колишнього оунівця й вояка УПА в 1944-му році з німецького концтабору визволили радянські війська й він у складі Радянської армії пройшов воєнними дорогами до кінця війни і навіть далі – до проведення денацифікації в німецьких містах. Та коли відмовився від навчання на радянського розвідника, смершівці стали більш ретельно вивчати його біографію й викрили його, як вояка УПА. Тож його подальший шлях із німецького Штудгарта пролягав у Каргополь-лаг на лісоповал… І таких як він, на жаль, було багато. 

На меморіалі в м. Вайнюде (Литва) рівнянин Я.К. Семенюк знайшов свого батька, мобілізованого у 1944-му. Фото з сімейного архіву 1980-х р..

Прізвища на меморіалі - здебільшого західноукраїнські - на -чук, -юк. Фото з родинного архіву 1980-х рр.

Коли у 1944 році нас «визволили» вдруге, вже не від панської Польщі, а від німецько-фашистських загарбників, то спеціальним указом Сталіна було оголошено мобілізацію в Радянську армію із теренів Західної України і доручено всупереч усім нормам мобілізувати навіть 16-річних. І не було жодних винятків. І не було на те ради. Тому УПА також організувала широку мобілізацію і ті, котрі опинилися в лісах (і на Гурбах) без зброї, абсолютно не навчені військовій справі – це саме ті хлопчики, вчорашні школярі, які пішли в наші ліси, щоб не піти у радянську армію. Бо були патріотами України, а не людожерського сталінського режиму. Хоч там і там їх однаково чекала смерть.

Мобілізовані в 1944-45 роках із Західної України потрапляли, якщо не до штрафних батальйонів, то їх масово гнали брати висоти в Прибалтиці, Литві, де йшли запеклі бої. Там наші хлопчики пошеренгово, не захищені в той час ніякими «броніками», лягали в сиру землю, скошені з тих висот ворожими кулеметами. І навіть ворог дивувався тому, що ж це за командування таке, що так не цінує своїх бійців?

Тож кості наших земляків розсіяні як по всій Європі, так і по наших лісах – і все це наші кровні втрати. Наші демографічні втрати, бо скільки українців мали б народитися, проте не народилися.

Коли я думаю про війну, то згадую своїх дідів, яких ніколи не бачила, бо вони загинули в тій війні. Я думаю про трьох молодших братів батька мого батька, які у віці від 16 до 33 теж загинули в цій війні. Я думаю про те, що теж могла б не народитися, якби мою бабусю, яку вели на розстріл (чи то утоплення в Горині) з трьома маленькими дітьми, серед яких була і моя матір, були б тоді разом з дітьми вбили, як і всіх інших. Адже це б неминуче сталося, якби в одного «яструбків» родом із сусіднього села не прокинулося сумління – й він не сказав: «А що ти, молодице, тут робиш з малими?!»

Ми, українці, маємо пам’ятати про те, в яких непростих обставинах опинялися наші діди й прадіди. Особливо коли кричимо про зраду, намагаємося визначити, хто герой, а хто зрадник. Проте, поки там, на теренах Європи, частина українців воювала у складі Радянської армії, друга частина спливала кров’ю та конала у страшній гібридній війні, яку розв’язали проти УПА та їхніх родин у лісах і селах Волині спеціально підготовлені загони НКВС, вишколені диверсійні групи. Сьогодні ця історія дає нам усвідомлення того, що найстрашніші наслідки для народу поневоленого несе підла нахабна брехня агресора, облудна ідеологія й пропаганда, залякування й тортури. Коли пригрожуючи знищити родину, нацьковують брата на брата, штовхають людей на сексотство, свідому чи й несвідому зраду (обманом) й у такий підлий спосіб цілий народ вбивають його ж руками.  На жаль, історія повторюється. Ми спостерігаємо подібні речі сьогодні на наших окупованих територіях.

Наслідки Другої світової  війни для нас, українців такі тяжкі, що навіть через три-чотири покоління ми як народ ще досі не відновили свого людського потенціалу – своєї еліти, тієї провідної верстви, яка б сьогодні була спроможна й готова безкомпромісно ліпити націю, свідомо взяти на себе цю місію, без мислі про винагороду і пільги.

Тож пом’янімо всіх, хто поклав у землю своє молоде невижите життя. Подякуймо їм за наше життя. А заодно пом’янімо і нові покоління наших захисників – їхніх онуків та правнуків – тих наших синів і дочок, хто загинув за останні чотири роки. І нема великої різниці, коли ви це зробите – 8 чи 9-го травня. Важливо зрозуміти одне одного.