В ефірах знову мова про фантастичні зарплати й премії керівників і працівників Газпрому, НАБУ… Сто раз це чуте й у більшості з нас викликає, якщо не лють, то роздратування. Ми, весь український народ, почуваємося ошуканими. Адже це ми своїми податками, оплатою за той же газ і тепло, яку знову і вже вкотре підвищують, ці паразитарні клани годуємо.

А вони смокчуть з нас кров, навіть над цим не замислюючись. Народ від них надто далеко. «Вийшли ми всі із народу – як нам потрапить назад?» – з гумором висловився якось один чиновник. Назад, до рівня простого народу, не повертаються. У верховні депутати коли вже хто потрапив, то норовить там і залишитися, принаймні ще на дві каденції. Є й такі, що там живуть. Усі каденції поспіль.

Як би так зробити, щоб людям не хотілося брати хабарів? Щоб не свербіло відмивати коштів з вагомих державних проектів? Щоб не тяглися руки накопичувати статки навіть на війні – читай на крові, на горі вдів і матерів? – Марно намагаються знайти відповідь на це ключове питання нашої доби теле- та радіоведучі з різними експертами. Найпоширеніша відповідь – дати такі високі зарплати, щоб відпала потреба в хабарах.

Дали. Навіть іноземців прикликали, як от поляка Больчуна на залізницю, чи американку Яресько на міністра економіки. І що? Помогло? Іноземці нам погоди не зроблять. Слава Богові, що ми вже прийшли до розуміння того, що своє життя в своїй країні треба налагоджувати самим. Справа тих, хто тоне – у їхніх же руках. І тут виходу нема. Нас вже так притисло, що або пан, або пропав. Треба якось самим долати власні хиби і в першу чергу позбавлятися від хапального рефлексу й тотальної корупції, яка немов спрут оповила щаблі усіх службових драбин. А це справа не з легких.

Коли ви спостережливі, то напевно помічали за своїми знайомими: кожен, хто опиняється у владному кріслі, зразу переінакшується, починає впівока зверхньо дивитися на вчорашніх колег і навіть друзів, дозволяти собі на них покрикувати та, ба, – навіть і принижувати, не гребуючи кріпким слівцем. І використати час сидіння на владному кріслі воліє кожен, навіть коли це крісло не міністра, а завідувачки дитячим садочком.

Кожен лікар знає: щоб здолати хворобу, треба правильно визначити діагноз. Треба знати, звідки та хвороба взялася, на якому ґрунті виросла. Чому українці, які з одного боку дивують світ своїм мистецтвом і духовністю, волею й силою духу (хіба не захоплювалися нами під час першого Майдану чи другого?), з іншого боку виявляють якості кардинально протилежні? Чому так? Звідки це взялося? Чому суспільство декларує, що бореться з корупцією, а насправді їй потурає? Чому за трибунами декларують боротьбу і виголошують такі промови й гасла, що народ кричить «Слава!», а в кабінетах та ще й по ночах ведуться інші розмови: як би нам так зробити, щоб і кози цілі й вовки ситі? Але так не можна. Коли в організмі пухлина, її видаляють, щоб врятувати життя.

А що коли  таку ж пухлину, ріст якої не припиняється,  має суспільство? Що робити? І хто цей чарівний лікар? Чи він сам, бува, не заражений цією ж хворобою?

Як на мій хлопський розум: жодні зовнішні міри, вибудувані нинішньою владою, результатів не дадуть. Мають відбутися докорінні внутрішні зміни в нас самих. Мало стресу? Стрес ще буде. Чекайте, панове. Має ж бо статися щось таке, що переверне нашу посттоталітарну свідомість!

Колись на зорі нашої незалежності, на одному з частих тоді фольклорних фестивалів, я була неабияк здивована тим, що іноземка, етнолог зі Швеції, розповіла, що темою її дисертації є вивчення національного характеру поневолених народів, в тому числі й українців – як змінила їх тоталітарна система, в якій народилося й виросло кілька поколінь.  Мені тоді подумалося: що нас досліджувати? Ми ж такі тут, на фестивалі, патріоти. Он стоїмо під прапорами жовто-блакитними, кричимо «Слава Україні!», співаємо повстанських пісень, всі у вишиванках. Мені й не думалося тоді, що і патріоти України, і ті, котрі Леніна захищали – усі ми внутрішньо дуже схожі. Адже формувалися в тому ж таки есесері й хочемо того чи ні, але в крові нашій, у мозку нашому глибоко закорінені ті стереотипи поведінки, яких ми надбали в середовищі, яке нас ростило. Дуже часто представники патріотичних організацій діють більшовицькими методами, хоч усім єством вони проти того людиноненависницького режиму. Але ж потягати за краватку суддю чи керівника телеканалу, побити вітрину вражого банку, або ж збурити суспільство за мову в геть невідповідний момент, коли війна, чи піти громити циган - невже такі методи треба використовувати? Кому від цього користь, як не нашому ж ворогові?

Згадаймо, що зробили більшовики для того, щоб збудувати свій «новий мир»?  Вони це зафіксували перед усім світом в Інтернаціоналі. Спершу «до основанья» треба було все зруйнувати. А далі вони зробили декілька кардинальних і дуже страшних речей. По-перше, вони зруйнували храми й усе зробили для того, щоб у подальших поколіннях викоренити в людей віру в Бога. Що це дало? Поміркуйте самі. Людина не те, що перестала боятися гріха. Змінився її світогляд. Вона перестала мислити так, як мислить віруюча людина: що за все сподіяне в житті доведеться відповідати. Ось де коріння усіх страшних злочинів.

По-друге, вони знищили нашу еліту – духовну і мислячу верству. Під жорна репресій першими пішли духовні проводирі: священики, митці (поети, режисери, художники), вчені, учителі, юристи, економісти, кращі командири армії. Та ще й добрі господарі, ті, кого ми нині називаємо середнім класом, на чиїх плечах стоїть кожна держава.

По-третє, вони закинули в обезголовлені (без еліти) маси свою диявольську ідеологію й стали в СССРі перемішувати народи й ліпити радянську людину. Така радянська людина мала бути позбавлена індивідуальності й думати «раньше о родине, а потом о себе». Ця радянська людина не мала претендувати ні на індивідуальність, ні на якусь окремішність, тим паче, вона мала бути готова в будь-яку мить зірватися з місця й їхати туди, куди пошлють («Партия сказала «нада!» – камсамол атвєтіл «Да!»). Вони, ті комуністичні вожді з усім Політбюро і КДБ навряд чи думали, що тією диявольською ідеологією порушили вселенські закони. Навряд чи терзало їх сумління. Але та ідеологія й витворила дворушництво, подвійну мораль у всіх верствах суспільства. Починаючи з того піонера, який галстук про всяк випадок носив в кишені, щоб коли треба було перед директором школи чи на лінійці надіти на шию. Тотальна брехня стала нормою. Удома ти такий, а на людях зовсім інший. Всі навчилися красти. Різниця тільки в обсягах. І мало що змінилося всередині нас за всі 27 років життя в незалежній начебто державі.

Наші можновладці ведуть себе як ті піонери. Вдягають вишиванки, коли треба постати перед народом. І як старі партократи, гасла кажуть дуже правильні. Такі, що не раз на сльозу пробиває. А з другого боку, не перестаєш дивуватися: як же можна бути таким фарисеєм? Одна рука простягує вдові компенсацію за полеглого сина, а друга у тієї ж вдови забирає, потроюючи їй ціну на газ, підвищуючи ціни за проїзд, на продукти і т. п.

Тих, чиє нутро прогнило геть, ніхто й ніщо вже не змінить. Маємо дбати про живу частину організму нашої нації. Хто ще живий? Ті, кого не можна купити за 30 срібняків. Чий дух гартується там, на передовій. Ще ті, котрі вміють мислити. Котрі не зубожіли душею. Котрі знають, що найвища цінність, це те духовне єство, яке в тобі. І що головне в житті – не зрадити собі. Бути чесним з самим собою та з Богом. Все інше – минуще.

Має змінитися наше мислення. Мають змінитися стереотипи. Ми маємо прийти до себе. До істинних цінностей. Як визначаться українці, хто вони, які вони й куди йдуть, чого хочуть досягти, що і як змінити, тоді й Україна визначиться. Адже Україна – це ми, народ. Нехай нас вже далеко не 50 мільйонів, а майже наполовину менше (ніхто й не лічить), але це станеться. Неодмінно станеться, бо колесо життя крутиться, а ми у цьому колесі. У нас нема інакшого виходу. Або ми живемо за істинними цінностями, або це колесо викидає нас із життя. Адже є ще закони неписані. Вселенські. І вони діють.