Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Батько рівненського ринку, що носить його ім’я – з циклу «Розповіді про успішних людей»

Ярослав Дикий у спогадах працівників Торгового центру-Д

30.07.2018 10:33   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Живучи, ми навряд чи задумуємося над тим, що кожна наша дія, мовлене слово, записується. Хочемо того чи ні, а ми залишаємося у пам’яті тих людей, з якими йшли по життю, зустрічалися, роблячи спільну справу.

Коли зібрати спогади тих людей, то вони складуть наш образ. Не буде нас, а образ цей у людській пам’яті житиме. І навіть довше, ніж житимуть ці люди, адже особливо разючі історії про нас вони розкажуть іншим людям, своїм дітям, а ті – своїм. Так творяться легенди.

Такою неординарною неповторною постаттю для тих, хто у важкі 1990-ті розпочинав свою підприємницьку діяльність з нуля на ринку, який нині носить офіційну назву Торговий центр-Д (рівняни називають його не інакше, як ринок Дикого), є засновник цього ринку - Ярослав Іванович Дикий.

null
 Ярослав Дикий. Фото з родинного архіву

Ці люди й досі тут працюють. Збігає вже восьмий рік з часу, як пішов з життя Ярослав Дикий, а у тих, хто його знав, щодня на цій території під мостом на Соборній з ним мав якісь справи, здається, що він тут. Ось зараз зайде, подивиться і скаже коротке, але завжди дуже влучне і мудре слово.

Розповідає Олег Євгенович Касьян, головний інженер Торгового центру-Д.

null
О.Є. Касьян. Фото Л. Марчук

- Прийшов я на підприємство в 1999-му році. Ринок тільки організовувався. Люди починали ставити контейнери. Я прийшов зі своїм кіоском. Почав встановлювати, обшивати його вагонкою. Ярослав Іванович підійшов і подивився, що я роблю. Тиждень чи два я працював зі своїм кіоском, а вечорами десь після 17-ої підходили люди і я їм допомагав. Люди привозили контейнери зі своїми кранами й ми разом їх розставляли. В такі миті знову підходив Ярослав Іванович. Ми розмовляли про ринок. Я казав йому, що майбутнє ринку в гуртовій (оптовій) торгівлі. Адже на центральному ринку місця не було й у всьому Рівному не було більш придатного для такої торгівлі місця. Він був неговіркий. Мовчки стояв, дивився і не заважав. Коли щось йшло не так, тоді він ненав’язливо підказував. Казав мені: «Олеже, ти ставиш контейнери дуже близько, машина не проїде». Я думав і погоджувався.

У нього була така вагома риса - він давав людям проявити себе.

А люди поприходили сюди такі, що привезли свій товар на кравчучках, а як розташувалися на цьому ринку, то через 3-5 років вже мали по 2-3 контейнери, збільшені сімейні статки.

Всі тут могли себе проявити. І звичайні робочі, й підприємці. Я працював з великим ентузіазмом. Було так, що в 1990-х чимало людей прийшли сюди із центрального ринку та Замкової, а потім пішли назад. Покупці не знали цього ринку. Адже він розташований дещо осторонь від центру. Ринок Королюка в центрі діяв і був більш популярним. Тож нам було дуже важко. Але зиму пережили. В першу зиму 200-300 наметів було. Пережили літо, а на наступну зиму тільки дві чи три палатки залишилося і два-три контейнери працювали.

Ярослав Іванович був одним з тих небагатьох людей, які вміють побачити перспективу. Вкладав у цей ринок власні кошти. Хоч доходу не було. Але він мислив стратегічно й бачив перспективу. Не раз він ставив собі такі задачі, що я на нього дивився і думав: «Та це ж нереально!». Я собі на той час таких завищених задач не ставив. Хоча, дивлячись на нього, починав розуміти, що їх треба ставити. Потроху-потроху і все в нього вимальовувалося. Ярослав Іванович - це та людина, в якої було чому повчитися. Кілька фраз, п’ять-шість слів скаже. Але все мудро. Хоча він розумів, що є сенс вчити тих людей, хто вчиться. Ми вже бачили тоді, у 1998-1999 роках, що майбутнє цього ринку в гуртовій торгівлі. Машин у місті не було де ставити. Треба тільки підготувати базу. І Дикий це розумів. Перший рік чи півтора він не брав з людей грошей. Сам вкладав кошти й бачив перспективу. А працівникам казав: «У мене зарплати для вас нема. Як хочете - ставте свої контейнери й торгуйте, а я з вас грошей брати не буду». Я пригадую, що в мене був на початку д лиш один контейнер, з яким я прийшов, потім купив ще два-три у людей, які йшли з ринку, потім мав що здати в оренду. Ярослав Іванович це знав і вітав такий підхід. Він розумів, що людей треба чимось заохотити. Тож він навіть організував для нас, працівників ринку безкоштовні обіди. Сьогодні ми сприймаємо це як фантастику, але це було. Функціонувала безкоштовна їдальня. Добрі, безхитрісні обіди - перше, друге і компот. Все безкоштовно. Він чомусь дуже звертав на це увагу.

Коли стало йти до нас більше людей і не вистачало площ, то ми працювали по 10-12 годин. У мене була своя машина «дев’ятка», то я пригадую, що фарами світив робочим. Ярослав Іванович керував і казав: «На ранок тут має стояти десять наметів». І так потихеньку поставав цей ринок. Дикий всіх вислуховував, потім ці ідеї акумулював і втілював. Питав людей: «Що потрібно, щоб ринок запрацював?» Кажуть: «Треба прокласти місток із Соборної». Сьогодні рівнянам важко повірити, що цього місточка з міста через річку до ринку не було. А зараз тут так людно, що пройти неможливо. Друга така вагома справа – він домігся створення залізничної зупинки на ринку. Цієї платформи не було.

null
Так виглядав ринок Дикого на початку його створення, у 1990-х. Фото з архіву ринку.

Як Дикий влаштував торгові ряди, -  то всіх запрошував: «Ходіть до нас торгувати». Любив спілкуватися з людьми. Мав гарне почуття гумору. Був оптимістом. Весело було з ним. Він дивився на цей ринок, як на своє дітище, а не як на місце, з якого потечуть рікою прибутки в кишеню. Це був такий газда, - який порахує по матеріалах, що дешевше, все прорахує наперед.  Саме отакої господарської розторопності у нього можна було повчитися. За його ідеями важко було встигнути. Він генерував ідеї, а люди ці ідеї втілювали.

На цьому ринку та підприємстві залишались працювати ті люди, які вміють мислити та втілювати ці думки у справи. Ярослав Іванович ніколи не командував: «Роби так чи так». Він кожному давав шанс подумати, як краще зробити. Нерідко бувало таке, що щось робиш неправильно, але ж ти переконаний, що правильно. А назавтра все переробляєш. Бувало, що й Дикий помилявся. А на ранок приходить і каже: «Знаєш, я вночі подумав. Ти був правий». Чоловік був міцний. Твердий. Нерідко й круте слівце вкине, але ніколи не ображав людей. Був як батько. Шанував тих, хто сам проявляє ініціативу.

null
Костянтин Брикса біля трактора, який "будував" ринок. Фото надане Оленою Нездюр.

 От таких, як приміром, наш тракторист Брикса. Три трактори і екскаватор - це його техніка. А починав з екскаватора. Він ніколи не чекав на вказівку. Сам приходить і розказує про стан справ, що те і те обламалося, і треба докупити запчастини.

Ярослав Іванович Дикий цьому ринку душу свою передав. І ця душа живе. Хай нас і «шанхаєм» називають, але ринок живе. І головне в тому, що він всім нам дав зрозуміти, що на цьому ринку ми головні.

Чому нині економіка в Україні кульгає? Бо не дають середньому класу розвинутися. Підприємців  постійно заганяють в рамки. Це треба міняти. На народних обранців – депутатів, міністрів треба дивитися як на найманих менеджерів. Не підходять – міняти їх. І все має робитися для блага людини. Наведу такий приклад. Американці будували коледж. Ось проект, на ньому споруди, майданчики, ось тут те, тут інше…  Не нанесли тільки пішохідних доріжок. А знаєте чому? Тільки коли люди сюди прийдуть, студенти та стануть тут ходити, доріжки протопчуть, то так ми їх і побудуємо. Це, начебто, дрібниця, але це дуже вагомо. А у нас на ринку був Ярослав Іванович, який був дуже уважний саме до таких істотних дрібниць.

Ходив між людьми, слухав їх, про все розпитував і враховував усі пропозиції. Хоче людина, щоб тут контейнер стояв, ми все робили, щоб було так, як він хоче, але, щоб і прохід та під’їзд був. Цієї політики  у нас і досі   дотримуються.

Розповідає Костянтин Миколайович Брикса, тракторист Торгового центру-Д. 

null
Костянтин Брикса. Фото Л. Марчук

- Я прийшов сюди у 1994-му. Вже 25 рік працюю. Екскаватором весь цей ринок перекопав. Спочатку, як прийшов, то готували площі під торгівлю. Нічого не було. Було голо й порожньо. А у 1998 році Ярослав Іванович каже: «Хлопці, давайте робити ринок». Кличе мене в кабінет, я стою чекаю, а він по телефону з кимсь розмовляє: «Ну, зробив я майданчики. Тільки як сюди людей заманити, які килимові доріжки прокласти, щоб вони сюди прийшли?» – так каже. – А потім залізнична зупинка «Платформа Дворецька» появилася, місточок через Устю...

 Навесні Ярослав Іванович дуже любив садити дерева. Копаю ями екскаватором. А він садить фруктові дерева. Сам саджанці вибирав. Викине 300 грн на саджанці. Ходить зі мною й саджає. Різні курйози були. Люди ж різні бувають. І ситуації різні. Бувало, що й машину розіб’є. Висварить добряче, але через два дні приходить і каже «Йди отримай зарплатню». «Та я ж машину розбив…» «А діти твої що їсти будуть!» Таким був. Добра, порядна, гарна людина. Люди дотепер його згадують. «Такого, як Іванович нема», - кажуть.

По метру глини вивезли. Йшов допомагати. Чоботи взував і ставав до роботи. Ніколи нікого не звільнив. Був як батько, виховував. Казав: «Мушу вас виховати. Хто в мене два роки відпрацює, той може вже за кордон їхати». Знав всіх по іменах. І навіть як жінку, дітей звати.

Якщо в когось щось позичали - мусили віддати. Ділився з усіма. Казав: «Дав би Бог, щоб я мав що вам дати», або - «Я даю і в мене є…» Запам’яталися нам його безкоштовні обіди. Каже, приходь на роботу,принось з собою ложку й миску. Жінка вдома каже: «Ти що йдеш від мене?»

null
Костянтин Брикса на роботі. Фото - Торговий центр - Д

 А щодо будівництва ринку, то таке задумати, зробити, не так все просто було, але в нього була віра. Він і тепер тут над нами, як ангел-охоронець. Завжди робиш щось і думаєш: «А що Ярослав Іванович би на це сказав?»

Був дуже простим і невибагливим до себе, свого вигляду. Розповім один курйозний але промовистий випадок. Робимо дорогу. Йде Ярослав Іванович з рябою сумкою-кравчучкою в руках. Підходить і каже: «Заглянь-но, що там». «Нащо воно мені зазирати по чужих сумках», - відповідаю. А він наполягає: «Заглянь». Як я дивлюся, а там півсумки грошей. Він поміняв долари нам на зарплату й несе у сумці-кравчучці. Ні тобі охорони, нікого. Цікавий був чоловік. Вдень любив півгодинки подрімати і далі в бій. Не цурався ніякої роботи. 

null
О.Я. Нездюр. Фото Л. Марчук

Нинішній директор Торгового центру-Д Олена Ярославівна Нездюр – дочка Ярослава Дикого.

Запитую у неї про батькову освіту. Вона розповідає, що Ярослав Іванович закінчив Київський інститут харчової промисловості. А головний інженер Торгового центру-Д Олег Касьян додає, що мав Дикий і добру будівельну підготовку.

- Він все вмів поміряти. Як сходинки будували, то казав, що вони мають бути комфортними для ходіння. Міряв ширину, щоб нога стала. Звертав увагу на нахил. Не раз зосереджув увагу на таких дрібницях, що не завжди них люди звертають увагу. Я від нього почерпнув, що саме дрібниці і є вагоме. Вдячний долі, що звела мене з цією людиною За одинадцять років роботи з ним, я багато чого навчився.

Правило в нього було цікаве: звір з людьми свої думки, в яких сам вагався. Приходить і каже: «Ну, не можна рідню брати до себе на роботу». Перевіряв мене, що я скажу. Сам він більше планів мав щодо сина, про дочку Олену менше думав. Вагався. Але вийшло так, що саме Олена перебрала на свої плечі його справу.

Цікавлюся, як так сталося.

- Хто б міг подумати що я опинюся на ринку? Я працювала в музичній школі викладачем. Слухала класичну музику й ніколи не думала, що працюватиму на такому прозаїчному місці, як ринок. Мені було років тридцять. Півторарічна дитина на руках. А батько каже: «Здавай малого в садочок і виходь на роботу». Я починала так би мовити «старшим, куди пошлють». Вивчала діяльність ринку з низів. Носила на погодження якісь «бігунки», вистоювала черги під кабінетами. Так і залишилася. Батько був великим оптимістом. Ніколи не падав духом. Казав: «Лєнчик, не хвилюйсь, ми ще піднімемось».

Я відчуваю тут батькову присутність. Бувають такі важкі ситуації, що, здається, вже виходу нема, але все якось вирішується. Руйнівна енергія на цьому місті просто не приживається. Тільки на творіння, російською « созидание» тут все запрограмовано.

Мені дуже приємно, що батька тут ніхто жодним злим словом не згадує, а тільки добрим. Пригадую, що ще до ринку, як працював батько на виготовленні фарби, то дарував своїм працівникам і автомобілі, й земельні ділянки. Бухгалтеру двокімнатну квартиру подарував з ремонтом. Дитину ця жінка мала хвору. Дотепер в тій квартирі живе. Батько був дуже людяним. Я встигла з ним попрацювати, чимало навчилася. Він був вимогливим, але мені з ним було комфортно, бо я його розуміла. Жаль тільки, що рано пішов з життя. Помер на ногах. Ввечері планував роботу на завтра, а до ранку його не стало. Був людиною дії, на тій хвилі й помер.

Кортить задати Олені Нездюр незручне питання:

- Дивлюсь на вас і думаю: є чимало дітей, таких батьків, які створили великі підприємства, набули певних статків. Цих дітей називають мажорами. Вони користають з напрацьованого батьками, розважаються, хизуються, зневажають інших…

- Це другий бік медалі. Це біда. Все йде від сім’ї. Батько мій жив дуже скромно. Одягався просто. Щоб зручно було. В квартирі своїй роками ремонт не робився, бо він вкладав кошти в ринок.

- Ви теж вся в батька…

А що я маю норковою шубою ринок замітати? – сміється Олена Ярославівна. - Я теж не стидаюся одягти спецівку й гумові чоботи. Пригадую, як ми своїми силами робили площу. Смоловарка, бітум, робітники працюють і я біля них стою. В чоботах, у фуфайці. Це моя робота, мій обов’язок. Побачили мене наші міські чиновники, були дуже здивовані. «Ці ж руки на фортепіано грати повинні»… - каже один. Так, за професією я музикант. Але так сталося, що ця робота обрала мене. І вона мені в кайф. Я люблю бути серед цих людей. І вдячна Богові, що я дочка Ярослава Івановича Дикого, народилася саме в цій сім’ї. Він став для мене прикладом, як жити, як працювати, як ставитися до людей. Життя треба прожити гідно. І мій батько прожив його саме так. І я ним пишаюся.

На сьогодні на ринку Дикого працюють до півтори тисячі  підприємців. А коли врахувати ще їхніх найманих працівників, членів родини, то біля 5 тисяч людей. Цей ринок дав людям проявитися. І хто хотів тут чогось досягти, той досяг.

А про Ярослава Дикого нагадує його портрет на меморіальній дошці. І живий він у пам’яті людей. Тут витає його дух.  Обережно запитую,чи не думали встановити скульптурний портрет, бодай погруддя. «Не думали. Тому що батько навряд би, чи таке схвалив...» - відповідає його дочка, нинішній директор підприємства «Торговий центр- Д».

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   637