Яна Замкова

Яна Замкова

журналіст, оглядач, блогер

Хвилі Нобеля, що на Рівненщині, ховають таємниці, які сягають десь у глибину тисячоліть

09.09.2018 11:46   Джерело: RvNews
Автор : Яна Замкова

Днями у медіа-просторі зявилася інформація, що на Рівненщині в Зарічненському районі створили новий Національний природний парк «Нобельський», який  отримав свою назву від найбільшого озера Полісся Нобель, яке розташоване на його території. На його берегах розкинулось і село з аналогічною назвою. Його історія теж приховує чимало цікавинок, адже є твердження, що у давнину тут було величне місто, яке розташовувалося на своєрідному півострові, який врізався в озеро. З трьох боків град оточувала водна перепона. Підступитися до нього можна було лише з півдня, але задля цього треба було подолати поліські ліси, болота й річки. То ж спробуємо привідкрити завісу  таїни й дізнатися,  які приваби та секрети приховує ця земля.

null
Фото з мережі Інтернет

Коли заснований Нобель, точних відомостей немає. Проте,  що  ця територія була заселена ще в добу мезоліту, вже доведено науковцями. Перші поселенці на цій території з'явились 150-35 тисяч років назад й найдавнішими пам’ятками в цьому регіоні  є багатошарові стоянки саме поблизу Нобеля. Селилися тут люди тому, що озеро, річки, що протікають поряд  - Прип’ять і Стохід - були багаті рибою; у болотах, заплавах видилося багато птахів, у лісі – звірина;  ліс також давав будівельний матеріал, паливо.

null
Фото з мережі Інтернет

А от першу писемну згадку про Нобель (Небль), точніше Небльську волость, зустрічаємо в Київському літописі від 1158 року. Там сказано, що князь Ярополк Ізяславович, який певний час княжив на Волині, віддав Небльську волость Києво-Печерському монастирю. Судячи з такого повідомлення, сталося це набагато раніше, десь на початку ХII ст. Отже, Небель, як місто (град) існував уже на рубежі ХI-ХII ст. На той час це було чимале місто, адміністративний центр цілої волості. Нобельці пам’ятають, що їхні предки були міщанами, були вільними людьми, і дуже пишаються цим.

Згадка про град зустрічається і в Галицько-Волинському літописі. Там є детальний опис битви під цим містом, що відбулася влітку чи восени 1262 року між русичами й литовцями. На чолі руського війська стояв волинський князь Василько, рідний брат Данила Галицького. Також у битві брав участь син Василька, Володимир. Ось що про цю битву розповідає легенда:

 «Десь там на північ від Прип'яті, серед лісів і боліт, жило плем'я ятвягів. А їхньому князю Скомунду хотілося стати найславетнішим і найбагатшим на Поліссі і в Литві. І пішли ятвяги війною на мирні села й города своїх сусідів. Вимели до зернини засіки, забрали усю худобу, сплюндрували Пінськ, а Скомундові цього ще мало...

Почув князь, що на Прип'яті є багатий город Небель і повів він свої ватаги лісовими нетрями на південь. «Ні меч, ні стріла не бере нашого Скомунда, – нахвалятись нападники, – він чародій». І йшли за ним сміливо через болота і пущі. А як вибралися з хащів і глянули на Небельський замок, що велично стояв на півострові, то зразу гукнули до Скомунда: «Веди!». Обійшли озеро і через перешийок кинулись на півострів. Аж тут відчинились важкі брами замку, вийшли назустріч їм хоробрі витязі й почалася січа. Небельці стояли муром, відбивали стрімкі наскоки ворогів. Скаженів Скомунд, рвався уперед і мусила поріділа зграя аж за Ясельду одступати. І сказав тоді Скомунд: «То озеро порятувало Небель. Узимку ми погостюємо у тому замку. Як тільки крига скує озеро та річки - знову рушимо в похід». Не чекали в Небелі біди, але все ж на вежах пильнували вартові- дозорці. І ось сурми заграли тривогу: з лісу на лід викотилось чорними клубками чужинське військо. Знову одчинились важкі брами замку і знову насупроти нього стали небельські юнаки-звитяжці. Бились довго, зчервоніла крига, і падали ятвяги як снопи. Та не витримав від такого тягару лід, прогнувся - і все військо, яке рубалось, так і пішло на дно. А Скомунд взявся за крижину, видряпався на берег і щез у лісі. «Чародій!» - повірив дехто. Та пізніше піймав його волинський князь Василько,  і наказав йому голову відрубати... І досі в селі кажуть: «Як припасти вухом до води, то можна почути, як десь, у глибині озера дзвенять мечі...»

А вибратися лиходіям із озера не судилося тому,  його  глибина сягає 7-10 метрів.  Та й загалом озеро Нобель займає площу майже  500 гектарів.

У добу ж Великого князівства Литовського місто Небель перебувало під владою турово-пінських князів. Про масштаби поселення свідчить такий факт, що  у містечку діяло п’ять церков: Миколаївська, Спасівська, Воскресенська, Петровська, Пречистенська та Свято-Преображенський чоловічий монастир.  

null

 

null
Церква Преображення  у Нобелі. Фото з мережі Інтернет

Із 1519 року справами  в краї заправляла  королева Бона, яка отримала від чоловіка-короля Пінське та Кобринське князівства. Вона ж у 1524 році видала документ з підтвердженням, що надає Небельському монастирю привілеї - право ченцям ловити рибу в озері та річці Прип'ять.  Крім того, йому даровано ділянку орної землі. Як з’ясували нещодавно дослідники-ентузіасти, в XVI столітті священна обитель була центром культури й освіти, адже у 1520 році тут було написане нобельське «Четвероєвангеліє», й побачило воно світ на кілька років раніше Пересопницького.

null
Нобельське «Четвероєвангеліє». Фото з мережі Інтернет

 Довгий час про книгу ніхто нічого не знав, й лише завдяки заповзятості місцевої вчительки з села Мутвиця Валентині Тумаш та священику із Морочного Павлу Дубенцю стало відомо, що нині ця святиня зберігається в бібліотеці Академії наук імені Врублевських у столиці Литви  Вільнюсі. Раритет цей розміром двадцять на п’ятнадцять сантиметрів,  має 702 сторінки, які написані чорними чорнилами, а заглавні слова - червоною кіновар’ю.  У 2020-му виповниться 500 років від написання Нобельського Євангелія.

null
Фото з мережі Інтернет

Ентузіасти-краєзнавці  сподіваються, що знайдуться зацікавлені державні мужі, які допоможуть повернути святиню на батьківщину, чи хоча б її репринтну копію. Варто зазначити, що у Зарічненській райдержадміністрації створили комітет, який буде займатися підготовкою організації святкування. Попереду ще майже два роки, побачимо.

null
З експозиції Нобельського музею. Фото з мережі Інтернет

На превеликий жаль,  вже у XVII ст. місто Небель зруйнували татари, й відродити свою велич воно вже не змогло. Хоча на початку ХХ ст. Нобель (коли поселення з Небеля стало Нобелем, невідомо) усе ще залишався доволі чималим, адже у 1927 році тут була побудована кам’яна церква, для Полісся, де переважають дерев’яні храми, це явище доволі рідкiсне. А це свідчить про заможність нобельців. Загалом на початку XX століття тут проживали 1336 осіб - переважно українці та євреї.

null
З експозиції Нобельського музею. Фото з мережі Інтернет

За останнє століття селу та його мешканцям всякого діставалося, й  нині ж село переживає непростий період. Мешканці покидають цей край, адже роботи тут немає. Щоправда, є тут і діюча школа, і ще живий будинок культури з бібліотекою, медпункт. Залишається одна надія на туристів, які все частіше навідуються сюди. Нобель, немов живий музей для тих, кому до снаги побачити й оцінити архаїку. У поєднанні з чудовою природою, величним озером  від відвідин цього села залишаються незабутні враження.

null
Озеро Нобель на заході сонця. Фото з мережі Інтернет

Тут й донині можна  побачити дерев'яну, стародавнього зрубного типу хатину із солярними символами на віконницях та вирізьбленим сонечком під стріхою.збережені прадавні звичаї та традиції,  почути старовинні народні пісні, безліч легенд і переказів.

null
Типова дерев'яна будівля, яку зустрінеш у Нобелі. Фото з мережі Інтернет

Для прикладу, в одній із них розповідається, ніби  поблизу озера заховані в землі скарби Северина Наливайка. Буцімто козацький отаман повертався повз Нобель з походу і закопав цілу скриню золота… А ще виявляється, що в озері водиться  чудовисько. Правда, його ніхто не бачив, лише чули гул з озера взимку. Але коли у селі пропадає собака, люди кажуть, що то його зубів робота.

null
Фото з мережі Інтернет

Дивовижею для міських гостей є й лелечі гнізда, що височіють мало не на кожному обійсті, і те, що у всякого господаря просто до садиби примикає своя тиха гавань, де прив'язані власноруч зроблені човни.

null
Фото з мережі Інтернет

 

null
Фото з мережі Інтернет

Рибальство споконвіків тут було головним чоловічим промислом. Отож і нині приїжджим рибалкам ці місця до снаги. Часто вони хваляться зловленими   линами, лящами, плотвою, окунями, сомами, щуками.

null
 
 
 
null
З експозиції Нобельського музею. Фото з мережі Інтернет

Донедавна притягував сюди різний люд  й  Всеукраїнський фестиваль гумору - «Лауреат Нобельської премії». Утерти носа шведам вирішили українці й уже вчетверте провели на берегах мальовничого озера Нобель, що на Рівненщині, Всеукраїнський фестиваль гумору «Лауреат Нобельської премії». Ідея визріла з співзвучної Нобелівської премії, яку вручають у Швеції за всілякі нові відкриття у різних галузях науки і техніки. Звичайно, нічого спільного зі шведським Нобелем і його премією старовинне село Нобель, крім каламбурної прив'язки, не має, але задум був хороший. Пройшло трохи часу, й  конкурс, на якому премію вручали найкращому гумористові, канув у лету, хоча міг стати неабиякою заманухою для туристів, адже на фестиваль приїжджали не лише із Зарічненського району та Рівненської області, а й з інших областей України. І навіть - зі столичного Києва. Завдяки цьому фестивалю про Нобель багато хто чув і знає.

null
Нобельський фестиваль. Фото з мережі Інтернет

Нині багатьох мандрівників дещо відлякує дорога до села. Від райцентру до Нобеля  приблизно 35 км кам’яної бруківки, якою швидко не поїдеш. Свій транспорт переважно бережуть, а громадський доїжджає сюди не так часто.

null
Нобельський фестиваль. Фото з мережі Інтернет

 

null
Нобельський фестиваль. Фото з мережі Інтернет

 

null
Нобельський фестиваль.  Фото з мережі Інтернет

 

null
Нобельський фестиваль.  Фото з мережі Інтернет

Хоча в цьому свій позитив, адже не так вже й багато збереглося на землі місць, де можна торкнутися до ще не попсованої цивілізацією природи. 

Легенда про озеро Нобель

Дуже давно, коли ще людей було мало, послав Бог ангелів на Полісся. Знайти місце для нової річки. Пролітаючи над цим краєм, посланці врешті - решт приглянули гоже місце й опустилися на широкий піщаний пагорб, окутаний зарослими мочарищами. Коли вже було розплановане корито річки, розлетілись небесні вісники по околиці шукали землекопів. Довго їх збирали - аж на третій день, під вечір, знайшлись усі - молоді й старі, навіть жінки. Але перед нелегкою роботою вирішено влаштувати бенкет. І ось позносили, хто що мав: і напитки, і наїдки -  й почали веселитись. А під кінець пішли у дружній танець. Та велика сила люду так затупала, що земля вгиналась. Творила западини, із яких задзюркотіли численні джерельця. Вода усе пробивалась, йшла і йшла - і на ранок розлилось широке озеро, вдавивши ґрунт у глибінь. І назвали те озеро Нобель. А річці яку прокопали від озера, дали ім'я Прип'ять, бо мовляв «прип'ята» до озера.

null
Озеро Нобель. Фото з мережі Інтернет

Гора  Татарка

Як розливається Прип'ять від Заборка до Омита, то на всій просторіні між ними, островом чорніє лиш Переволока, через яку переходили з Нобеля в Омит. Влітку вода збігає, та не вся: залишаються невеличкі річечки, які протікають в заростях очерету, осоки. Серед цих очеретів і знаходиться гора з білим піщаним берегом - Татарка. Це назва - пам'ятка далеких часів...

Як вступили в Нобель татари, то застали тут немічних дідів і бабусь та тих, хто не встиг втекти. Всі, хто міг заховатися в непролазних очеретах, пішли із своїх домівок.

Татари пограбували двори, старих людей повбивали, над вагітними жінками познущалися. Шукали стежок, щоб знайти непокірних, але це їм не вдалося. Минуло більше місяця, і вже не мали вони чим поживитися в Ноблі. Підпалили його і пішли через Переволоку на Омит. А була поміж ними одна татарка - хитра і кровожерна. Знала українську мову, могла почути те, що інші не розуміли. її погана слава хвостом тягнулася за татарським загоном. Так ця татарка придумала таке, щоб виманювати жителів з їхніх хованок. Взяла вона невеликий загін і повернулася з Омита на піщану гору серед очеретів.

"Тікаймо звідсіль - шепотів старий татарин. Хіба не бачите, то не очерет хитає своїми китицями, а козацькі бунчуки вітер полоще: не рогіз киває нам пухнастими верхівками, то тисячу списів піднято угору..." Та не послухали старого. Поховалися ординці на схилах, в ямах, а сама татарка одяглася в український одяг, стала на горі і зачала гукати: "Іване, Петре, а мерщій  сюди, уже вільно, пішли погані татари!"

Зраділи люди, що настав кінець сумному життю в болотах, зібралися виходити. Та один з них, який бував у всяких бувальщинах зупинив їх.

"Щось чуже вчувається в мені в тому голосі, - сказав один з чоловіків. - Хай-но кілька сміливців непомітно доберуться до гори і придивляться, чи то, бува, не татари засіли". Так і зробили. На горі - татари, і гукає не поліська жінка, а переодягнута татарка. А тим часом молоді чоловіки, озброєні косами, вилами, кийками вийшли з очеретів, оточили гору зі всіх боків, накинулися на ворогів і побили їх. Татарку взяли живою.

"То ти нашої мови навчилася лиш для того, щоб обманювати і нищити?" - Мовчала, підступна, все косила очима в сторону Омита, чекала підмоги. Та ніхто не прийшов за нею. Тільки вітер погнав пісок через її могилу на горі, що відтоді стала зватися Татаркою.

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1886