Мирослава Іщук

Мирослава Іщук

блогерка, мандрівниця, шукачка пригод

Як я до Польщі вирушила… Продовження. Частина друга

Про заробітки з задоволенням і не без моралі... – Про все побачене й почуте: пригоди та думки – з перших уст

22.09.2018 22:11   Джерело: RvNews
Автор : Мирослава Іщук

Ми до вас. А ви нас не чекали?!

«От і приїхали… – подумала я розчаровано. – Печальний досвід, як для першого разу»… А в голові на додачу ще й калькулятор ввімкнувся (дивно, як для філолога, але, мабуть, дорослішаю?) «Так, цікаво, як із оплатою дороги? 120 злотих я віддавати не збираюся… На двох це взагалі пристойна сума, стільки всього можна було купити вдома, без оцієї трясучки дорогами і п’яних попутників!!! Домовленості не виконані, отже я з чистою совістю водію нічого не винна. Зрештою, то з його вини я не перетнула кордон!» – після кількох хвилин таких ось роздумів у моїй свідомості водій вже й сам був винен мені чималеньку суму за втрачений час і моральний ущерб. Але він, на відміну від мене, схоже, нітрохи не втратив оптимізму щодо успіху нашої безнадійної справи. На моє стривожене: «Ми тепер будемо до ранку чекати зміну прикордонників?» – здивовано відповів: «Ти що, мала, зараз станемо в інший ряд, може, там не такі звірі!»

null
Фото з мережі Інтернет

І ми плавно розвернулися під пильним поглядом польського стража порядку й поскрипіли у бік Батьківщини. Наші прикордонники лише співчутливо похитали головами, посміялися, повторно видаючи водію якусь папірячку, де мають ставитись відмітки прикордонних служб. Другий захід, чи то пак заїзд, розпочався із рясної зливи. Заливало так, що й крізь двері машини вода затікала в салон, але пасажирів це тривожило найменше, всі зосереджено перевіряли паски безпеки, фіксуючи їх, хто як міг.

У нашому новому ряду перевірку проводила миловидна руденька полька. Відповідністю паспортів і пасажирів вона залишилася задоволена, а заодно й тим, що всі сидять із зачепленими пасками й зі серйозними обличчями. Навіть наш ледве притомний від «Спрайту» власного розливу попутник сидів, як новенький, час від часу тихенько ікаючи. Пані перевірила справність фар, і тут знову виявилося, що одна з них спрацьовує через раз… Ми сиділи німі й сумні. Але водій тис на панелі все, що вдавалося натиснути, запевняючи, що то від хвилювання він щось не те зробив, от воно й не засвітилося. Слава Богу, фара перестала комизитися, й усі наступні рази, що її просила ввімкнути охоронниця кордону, збоїв не було. Під завісу перевірили й наші кошти – ми дружно потрясли власними й люб’язно наданими водієм купюрами й запевнили: «На закупи! З возвратем!» Завдяки цьому нам дозволили під’їхати декілька метрів до наступного поста. А вже там енергійна й рішуча панночка, вдягнувши рукавиці, попросила вийти кожного зі своїми пожитками до лавки й розпочала огляд авто. Напівпорожні «Спрайт» і «Моршинська» зі спиртом валялися на підлозі салону й були єдиним пунктом переживань їх господаря – він стривожено бубнів щось із того, що вдавалося розібрати, переважала жалість щодо невдач Богдана Хмельницького у польському питанні. Завершивши огляд салону, вправна панночка перейшла до огляду наших речей – і в смітник полетіли відбивні й інші м’ясні смаколики. Рюкзаки й сумки (окрім ручних жіночих сумочок – от куди треба було класти м’ясне!) теж були ретельно перемацані й оглянуті, а тоді ми нарешті отримали довгоочікуваний і вистражданий дозвіл на перетин кордону!

Від ейфорії, що безнадійна справа таки отримала світлі перспективи, довго не вдавалося заснути. Але тут сусідів із заднього сидіння потягнуло на поцілунки, під їхнє тихе плямкання якось вдалося заснути, тим більше, дорога текла плавно, без різких поворотів, ям і вибоїн. Прокинулася вже під їдальнею, куди завбачливо підвіз водій, аби всі охочі поснідали. Під її стінами ностальгія за відбивними була особливо гострою, враховуючи те, що одна кава коштувала шість ще не зароблених злотих… Наступний відрізок шляху минув уже у повній притомності й розгляданні краєвидів за вікном. Спершу здивувало те, що дорога, хоч ідеально рівна, проте лише на дві смуги – якось вузькувато, як для Європи… Але буквально за метрів десять від діючої було розгорнуте активне вже о сьомій ранку будівництво. Попутники (із тих, хто в Польщі далеко не перший раз) пояснили, що це будується міжнародний автобан, а дорогу, якою мандруємо ми, зробили спеціально для об’їзду цього будівництва, і, щойно автобан буде готовий, її (бездоганно нову і рівненьку!!!) зруйнують. Для мене ця інформація була трохи з іншої реальності, як і дорожні знаки, вказівники і стрілки на яких світилися жовтою ілюмінацією, мабуть, цілодобово. В усьому іншому дорога не відрізнялася від нашої – такі ж самі місцями некошені узбіччя, доглянуті й рівненькі плантації невеличких фруктових деревець змінювалися такими ж як у нас запущеними і зарослими… Якби не вказівники (багато – фактично, на кожнісінькому повороті!), написані латинськими буквами, спросоння можна було й не запідозрити, що це закордоння.

Робота не вовк – утікати й не збиралася…

Час підбирався до дев’ятої, а ми – до пункту свого призначення. Нас попередили, що друкарня буде першою. Й от в одному з десятків схожих одне на одного містечок ми підрулювали до приміщення, що більше нагадувало великий приземкуватий ангар. Виявилося, що це і є друкарня. Водій по телефону перекинувся декількома фразами – і з воріт до нас вийшов кремезний чолов’яга, в українській мові якого слова траплялися радше для зв’язку матюків… На цей склад потребували двох хлопців, а от на інший – дівчат, тож чоловіку довелося залишитися, аби тут же й приступити до роботи. Він схопив свого рюкзака, куди ми після перетину кордону завбачливо впакували ще й пакет із харчами, яким пощастило пережити митницю (було ж там не що-небудь, а пиріжки із забороненою для ввозу м’ясною начинкою), і розгублений залишився у хмарках вихлопного газу нашого буса. Я ж щиро вірила, що мене везуть у хостел, де я поселюся, помиюся з дороги, поснідаю (от тільки чим???) і відісплюся. Наївна… Надіюся, ви ще не забули про мою завбачливість і піддягнуті під спортивні штани стрейчеві джинси? Бо я не могла забути про них, аж доки не зняла, тобто десь так о 19-ій вечора…

null
null
Наша так звана "друкарня". Фото авторське

Інший склад, на якому залишили мене й ще одну дівчинку, відрізнявся від попереднього сучаснішим виглядом і більшими розмірами. Нас ввели всередину – й залишили напризволяще! Тобто дівчинку забрала під свою опіку її двоюрідна сестра, що вже довгенько тут працювала, а я, як билиночка при дорозі, розгублено роззиралася довкола. Аж поки до мене не підійшла висока й статна пані й польською не спитала, чи я новенька. На мій підтверджуючий кивок досить деренчливим голосом закричала: «Ядзя, дай пані роботу!» Руденька усміхнена Ядзя провела мене ще до однієї дівчини-українки, котра складала і клеїла великі картонні ящики. Та, не знайомлячись, показала, як і що треба робити, й вручила скотч. Так розпочалися мої трудові подвиги…

Але розпочалися дуже ненадовго, бо через хвилин 20 (під час яких ні моєю персоною, ні моєю долею абсолютно ніхто не цікавився, якщо не враховувати оцінюючих поглядів майбутніх співробітниць) в ангарі залунало: «Перерва! 20 хвилин!» Всі дружно покинули інструменти й робочі місця й вийшли в двір, де порозсідалися на дерев’яних палетах. Моєю сусідкою виявилася приблизно моя ровесниця з Івано-Франківщини, ми познайомилися, й Галя спитала, чи є в мене що поїсти. Я запевнила, що не голодна, хоч вона була готова поділитися своїм бутербродом. Попивши води, яку тут, як виявилося, господарі закуповували для працівників цілими спайками – можна було брати пляшку, написати маркером своє ім’я й пити - я просто посиділа, слухаючи теревені дівчат. Далі вже передбачливо трималася Галі – саме вона стала моїм гідом у цій, з дозволу сказати, «друкарні», бо ж приїхала сюди на тиждень раніше.

Та-от. Абсолютно ніхто не вводив працівників у курс справи. Пані давала завдання своїм помічницям – трьом молодим полькам, а ті вже доносили царственні укази до нас. Як їх втілювати в життя, треба було або самому здогадатися, або перепитувати у колежанок чи панських помічниць. Мої знання польської на практиці виявилися… гм-м-м… такими глибокими, а якщо називати речі своїми іменами, то сягали такого дна, що я не ризикнула признаватися, що взагалі щось розумію. Та й подумала, що при такому підході до роз’яснення обов’язків і завдань – найкраща тактика, це робити вигляд, що я «ні в зуб ногою». Час від часу ловила на собі погляди пані – це вона оцінювала сприт і якості нової працівниці. Ну я й сама старалася, адже хотілося показати, що не ликом шита й справлюся із роботою.

За вісім робочих годин довелося переробити чимало й різноманітного: і картонні коробки клеїла, й товар на стенди розвішувала, й обмотувала їх плівкою, а потім накривала тими ж картонними коробками власної поклейки, і пакувала вже запакований товар за допомогою спеціальної машинки. Головне, що під Галиною опікою зникло відчуття «п’ятого колеса до воза», за що я їй неймовірно вдячна. А взагалі жіночі угруповання аж до кінця мого трудового місячника все ж трохи тримали дистанцію за віком й інтересами. Дівчата «першої молодості» більше спілкувалися між собою і менше із дівчатами «другої молодості» (куди причалила і я), хоча чіткого й однозначного розподілу не було.

Мовне питання й мовні нюанси

За час усього перебування усвідомлено й не епізодично я бачила лише чотирьох польок. Пані була загадковою і холодною, як давньоєгипетська Клеопатра, її помічниці – веселими й балакучими, от тільки за швидкістю їхньої мови я в перші дні майже губила смисл сказаного, але, перепитавши, отримувала зрозуміле, чітке й повільне пояснення. Дівчата цікавилися в нас, як те чи інше слово буде українською, хоча вже й знали чимало, а складні моменти легко пояснювали жестами. Мовний шок (не враховуючи найпершої реалістичної оцінки власних знань польської) стався в мене одразу ж у перший день, коли в друкарню приїхав пан (чоловік нашої пані). Вона якраз сиділа зі своїми дівчатами на короткій перерві.

Й от просто з порога – без «добридень» чи інших привітань пан почав: «К&рва!» (Думаю, всі здогадалися, яке саме слово я замаскувала подалі від редакторських очей – М.І.). А далі був бурхливий емоційний словесний потік, у якому оте  «к&рва» звучало мало не через кожні три слова, й увесь цей спіч був спрямований до пані. Ну, думаю, камікадзе, що ж з ним буде після того, як він так її привселюдно й неодноразово обізвав?! Та ж зараз пані як зацідить йому, в кращому випадку, межи очі! Вона ж на вигляд не з тих, із якими можна отак-от… Але пані на диво спокійно, усміхнено й натхненно, так само тулячи «к&рву» поміж двох слів третім, відповідала й позбавляти пана життєво важливих органів аж ніяк не збиралася. Потім виявилося, що, разом із кількома іншими, цей для нас «важкий» матюк поляки вживають по декілька лексем в одній синтаксичній конструкції. Тож головне у вивченні мови - знати основоположні інтернаціональні слова – все решту замінять жести.

Голодний і паркий (а ще ж не забуваємо про дві пари штанів, добре, що хоч із простирадл здогадалася виплутатися!) мій перший робочий день добіг фіналу, й господар повіз нас поселятися «на новий готель». Дорогою я трохи словами, трохи жестами пояснювала, що з іншої друкарні він має мені привезти чоловіка, бо ж ми разом приїхали й жити теж хочемо разом. Не знаю, що керувало мною більше саме в цей момент: бажання побачити благовірного чи оті пиріжки з м’ясом, що були в його рюкзаку…

null
Вулиця містечка, де ми опинилися.  Фото авторське

Охайними вузькими вуличками з добротним покриттям ми приїхали до високої і широкої залізної брами, за якою стояв одноповерховий досить великий будиночок – не особливо доглянутий, зате в такій місцині, що перехоплювало подих! Ось так, дихаючи через раз від побаченого й пережитого впродовж дня, я несміливо переступила поріг нашої нової оселі…

null

Будинок, де ми жили. Фото авторське

Початок читайте у першому блозі авторки за посиланням:

https://rvnews.rv.ua/post/view/1537303954-yak-ya-do-polschi-virushila-pro-zarobitki-z-zadovolennyam-i-ne-bez-morali


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1701