Мирослава Іщук

Мирослава Іщук

блогерка, мандрівниця, шукачка пригод

Як я до Польщі вирушила… Продовження. Частина третя

Про заробітки з задоволенням і не без моралі... – Про все побачене й почуте: пригоди та думки – з перших уст

26.09.2018 23:49   Джерело: RvNews
Автор : Мирослава Іщук

У панських маєтках

Переступивши поріг нашого польського житла, перше, що подумалося: «Ця територія не може бути приватною власністю!». У першу чергу, вражали розміри (а це, нагадую, не село, а містечко!), по-друге - просто з-під ніг, голосно крякаючи, вискочили дві дикі качки й перевальцем почимчикували у бік зарослого очеретом-осокою невеликого ставочка, по-третє, як виявилося пізніше, добротна бетонна огорожа захоплювала й частину лісу.

null
Фото авторське

Й хоч лісник я ще той, але на вид це були стиглі здорові приватні(!) дерева, тобто приватний ЛІС! (Не дивуйтеся, в моєму оточенні немає жодного більш-менш пристойного олігарха, саме тому приватний ліс – то таки неабияка дивовижа для моєї свідомості). Понад озером стояли різні мангали-шашличниці – було б тільки бажання, час і можливості їх використовувати! Качки настільки звикли до людей, що називати їх дикими – язик не повертався. Хатина за метражем теж була чимала.

null
Фото авторське

Крім нас там мешкали ще й хлопці-будівельники з Тернопільщини, але в них – окремий вхід. У нашій частині було дві повноцінні кімнати й одна комірка без вікон-дверей (межувала зі спільними душем і туалетом), в яку теж заселились наші дівчата. Велику засклену веранду господар помешкання переобладнав під кухню-їдальню – там були газова й електрична плити, великий стіл, диван, а от по воду, аби її набрати чи щось помити, доводилося ходити через спальню. Це спричиняло чимало незручностей й спочатку дуже дивувало. Але потім стало зрозуміло, що головним завданням власника помешкання було заселити якнайбільше людей, бо ж господар, в якого ми працювали, платив за проживання кожного з нас по 300 злотих у місяць. Тож він підключив фантазію й переробив під житлові всі для цього придатні (й не дуже) приміщення. Це таки спричиняло чималі незручності, але нікого з тих, хто би міг їх вирішити, така ситуація абсолютно не хвилювала. Те, що власник житла «ще той жук», засвідчило чимало моментів подальшого проживання (він, за розповідями людей, котрі жили вже тут довгенько, мав чимало таких ось помешкань під найм довкола Варшави, декілька заводів і в Польщі, й в Україні, великий маєток для себе та багато іншого добра), але був готовий заощаджувати на елементарних речах – наприклад, з метою економії електроенергії сказав, що електрична плита не працює, і навіть коли в будинку було півтора десятка мешканців, ми всі по черзі готували на газовій плиті.

null
Фото авторське

Коли ж закінчився газовий балон, який ми ж самі й мали заправити, стало зрозуміло, що електроплита справна. Електрочайник пан віз нам тижнів два – і причина такого неспіху була не в його забудькуватості, а знову ж таки в бажанні заощадити на електроенергії – воду на чай нам доводилося гріти на газовій плиті, а газовий балон, нагадую, заправляли за власний кошт. Така ж історія була і з пральною машинкою – її теж спершу довго доставляли, потім довго підключали, а насамкінець виявилося, що в приміщенні навіть нема виводів, аби її таки підключити… А от наловлену нашими хлопцями рибу забрав усю – до єдиного хвоста, бо ж ставок його, хоч і казав, що ловити можна, скільки душа забажає! Ті, в кого вже був досвід заробітків і проживання в Польщі, запевняли, що в хостелах такого типу є все: від пралки до посуду й миючих засобів. Видана ж нам постіль переконала на всі 100 відсотків, що в рідної «Укрзалізниці», з її вогкими й далеко не свіжими комплектами, перспективи світлі і широкі. Панські простирадла навіть до статусу ряден не дотягували – ось тут і знадобилися привезені з дому…

Давайте жити дружно!

Звичайно ж, були черги в душ і туалет, були довго не миті «нічиї» каструлі, давно не метена підлога, були безслідно зниклі йогурти й інші дрібні неприємності, але загалом життя минало спокійно, тихо і мирно, особливо для тих, хто в студентські роки пройшов безцінну школу гуртожитків. Не останню роль у наших ідилічних взаємостосунках зіграла й погодинна оплата – ніхто не біг захоплювати найкращі ділянки, не видирав із рук роботу й таке подібне, але й відлинювати від неї під пильним оком пані теж не вдавалося. Тож причин для сварок, як це буває там, де платять від виробітку, не виникало. А понаднормові години неабияк здружували, особливо безсонна робоча доба(!) Так-так, через термінове замовлення довелося працювати 24 години, щоправда, толку з нашої роботи було мало, бо ж все одно не встигали, тож пану вдалося відтермінувати замовлення, а ми два наступні дні переробляли всі помилки (і наші, і панські – а їх було не менше).

 Зрештою, скажу я вам, тяжко працювати завжди легше, коли знаєш, що робота ось-ось закінчиться. І хоч робочий час тягся дуже довго, й часом перерви годі було дочекатися, загалом дні минали швидко. В перший тиждень я «загубила» середу (от думала, що то вівторок, а наступного дня виявилося, що вже четвер), і так щотижня якогось дня не дораховувалася. Життя йшло в одних і тих самих декораціях: склади і їхні досить зарослі околиці, хостел зі своїми особливостями і неповторною природою, а ще – періодичні виїзди за продуктами до супермаркету. 

Наші супермаркети – найкращі!

До речі, магазин із найпоширенішої у Польщі мережі супермаркетів «Бєдрьонка» знаходився в сусідньому населеному пункті, тож за продуктами їздили за потреби. Розбалувані простором і логікою в розташуванні продуктів у наших маркетах, ми були дуже здивовані тіснотою, невеликими розмірами й невпорядкованістю польських. Усі продуктові магазини й магазинчики нагадували рукавички – тісно, темнувато, незрозуміло (цінники почеплені над, а не під товаром, як у нас, або там, де їх почепив невідомо-хто).

null
Фото авторське

Гірка насипаних упереміш гумових калош і в’єтнамок прекрасно сусідила з продуктами, солодощами чи парфумами – і нікого це не дивувало. Ціни, смак і якість продуктів, навпаки – радували і в злотих, і після конвертації на рідні. Наприклад, 400-грамовий стакан смачного йогурту без акції коштував 14 гривень, акційний був ще дешевший, кілограм сосисок – 35 грн., ковбаса – трішечки дорожче. Недорогі кава, овочі-фрукти, сир, курятина, фарш – до його якості і свіжості претензій не виникло жодного разу – акційна ціна на нього в межах 25 грн. за півкіло теж тішила неабияк. Ціни на картоплю й вермішель фактично співпадали. А от що спершу дивувало, а потім і дратувало – це те, що магазини і торговельні центри у неділю (окрім першої й останньої у місяці) не працювали, тобто, саме тоді, коли в нас був час на закупи.

Виявляється, в Польщі не так давно ухвалили закон про заборону торгівлі у неділю, ця мода на вихідні прийшла з Європи, де так роблять вже давно. Це створювало чимало незручностей, але трохи рятувало те, що наше містечко було недалеко від Варшави і залізничне сполучення було легким, простим, комфортним і дуже щільним щодо графіка. Дякуючи цьому, а також порваному чоловіковому сандалю, на заміну якому треба було купити нову пару, ми потрапили на польський базар. Так от, недарма Рівне називають містом базарів – вміють у нас люди розвернути цю справу зі смаком і знанням. Польські ж базари ще більш незрозумілі за їхні супермаркети й продуктові магазинчики.

Вони дуже віддалено нагадують наші початку 90-х, де теж було багато неякісного товару, нашвидкуруч і в незрозумілому порядку розставлені столики, а ще багато китайців та вихідців із колишніх радянських азійських країн. Щодо цін, то основні продукти, завдяки акціям, вигідніше було купувати у «Бєдрьонці», хлібобулочні вироби й овочі-фрукти – все ж на базарі. Чи то нам попався такий варшавський базар (їх, до речі, там дуже багато), але взуття й одяг там продавалися рівня наших магазинів «Шара» чи «Все від…» Де одягаються поляки, так і залишилося загадкою…

Ще радувало те, що і в супермаркеті, й на базарі, й просто на вулиці було багато української мови. Не раз потрапляли в ситуацію, коли ламаною польською намагалися проконсультуватися в працівника супермаркету щодо тої чи іншої акції, він теж відповідав нам польською, але тільки-но ми поміж собою починали щось уточнювати українською, одразу ж і наш консультант переходив на українську й виявлялося, що він десь із Тернопільщини, Хмельниччини чи Львівщини. А тоді ми раділи одне одному, як рідні, розпитували про особливості роботи кожного, отримували поради щодо продуктів. Те ж було і на базарі, але там українці признавалися вже не так охоче і щиро. А от наших на вулиці легко ідентифікували за обсценною лексикою, тобто за матюками, бо якщо в поляків майже кожне речення починається зі вже згадуваного мною «к&рва», то в нас зовсім інші вподобання у цьому. І як тільки чуєш матюк із закінченням на «-ять» - так і знай – українець чи росіянин. У Варшаві траплялися нам і безхатьки – дехто в стані «тіла» – на лавці чи картонці блаженно спочивав у затінку, але більшість в активному пошуку грошей «на заправку», прикметно, що були це в основному пари.

Польща цілюща

Тим часом організм звик спати по 5-6 годин, працювати по 12-14, не ставити самому ж собі дурних запитань, мало споживати їжі і багато пити води – просто тобі мрія сучасних дієтологів і фітнес-тренерів. До речі, декілька кілограмів таки зійшли з нього якось непомітно, що теж радувало несказанно. Всі хронічні болячки, головні, спинні болі, депресії, ПМС і звичайнісінькі лінощі в Польщі також десь пропадали, і то не тільки в мене! Як казала одна із товаришок: «Уже б і не їхала на ті заробітки, але я тут не просто гроші заробляю, мені тут нічого не болить!» Нині, згадуючи свій тодішній режим, не впевнена, що хотіла би повторити, але тоді над усім цим навіть не задумувалася, бо, чесно кажучи, й не було коли. Спостерігаючи за сусідами-будівельниками, що працювали по 8 годин 5 днів у тиждень й частенько приповзали додому «на бровах», дивувалися із міцності їхніх печінок, і з того, що в них вистачає ще й на закуску, бо спиртне й цигарки тут дуже недешеві… У нас, до речі, теж був клієнт, який носив на роботу у пляшці з-під мінералки розведений спирт, але вживав свій еліксир сили і здоров’я дуже помірно, тож пани й не здогадувалися про це. Звичайно, можна було б за прикладом хлопців-будівельників якось урізноманітнити і свій побут, але я й удома не великий любитель п’янок-гулянок, а там і поготів. Тож трудові будні минали хоч і не сумно, але спокійно й монотонно. Це й стало поштовхом, аби щось змінити й отримати приємні та незабутні враження від перебування в сусідній державі (хоч 24-годинний трудовий марафон я теж навряд чи забуду). Тож у найближчий вихідний ми вирішили побачити іншу Польщу…


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1598