Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Мовний закон. Піар перед виборами чи борг перед Україною?

13.10.2018 00:10   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

4 жовтня депутати Верховної Ради України неочікувано в першому читанні ухвалили мовний законопроект. В ефірах чути висловлювання про те, що як тільки настає пора нових виборів, тоді й витягається нагора мовне питання. Але чи на часі воно? Чи до мови країні й людям, коли у нас війна і тотальні злидні, які спонукають шукати ради у наймах за кордоном?

Спробуймо розібратися: то на часі чи ні? Та й чому взагалі постало питання про ухвалення нового мовного законодавства? А передусім тому, що 28 лютого 2018 року Конституційний суд України  так званий «закон Колесніченка-Ківалова» (від 3 липня 2012 року) визнав неконституційним через порушення Верховною Радою процедури його розгляду та ухвалення (пам’ятаєте, як було: «развели как котят»). Це рішення оголосили обов’язковим, остаточним і таким, що не може бути оскаржене. А це значить, що відтоді й донині в Україні не було чинного закону про державну мову.

На наслідки ж сумнозвісного закону Колесніченка-Ківалова у тій політичній ситуації, що на сьогодні склалась, не зважати далі також уже не можна. Внаслідок цього закону російська мова отримала статус регіональної у 13-ти з 27-ми територіальних одиниць України. Це міста й регіони, де кількість носіїв російської перевищувала 10 відсотків. Крім того, цей закон настільки потіснив українську мову з теле- та радіомовлення, що деякі українські ефірні мовники майже повністю перейшли на російську. Станом на кінець 2013-го тільки кінопрокат та освіта залишились сферами, де українська мова все ще тримала позиції, на решту ж пішла атака «повзучої русифікації».

Із чотирьох представлених мовних законопроектів депутати обрали й проголосували за четвертий – 5670-д, який є спільним напрацюванням парламентського комітету з питань культури і духовності та громадськості. Чимало фахівців відзначають, що саме цей законопроект є найвдалішим. Інші додають, що у такий спосіб депутати виповнюють свій борг перед Україною.

Закон, який захищає українську мову та ставить її в пріоритет номер один, потрібен був давно. Проте дочекалися російської окупації, яка прикрилася парасолькою захисту прав російськомовного населення, дочекалися брутального захоплення Криму, розв’язання збройного конфлікту на Сході України. І ще цьому не кінець. Бо невизначеність, нечіткість і нетвердість позиції щодо статусу рідної мови – то підґрунтя для нових конфліктів. От і маємо нинішній “угорський” мовний конфлікт, нещодавній паспортний конфлікт, що завершився висилкою з України угорського посла і напруженими відносинами ще з однією державою-сусідкою.

«Чия мова – того й держава» – гасло українських правих може й різке, але життя засвідчує, що воно справедливе. Бо всяка експансія починається тихо: з мови, із запуску в наші ефіри чужомовних пісень, чужомовних дитячих мультиків, чужомовних назв та брендів, реклами. Нам заштовхують це до свідомості непомітно, а затим ми вже й самі не знаємо, чому на весіллях та хрестинах витанцьовуємо під російську попсу і це не ріже нам слух. Чомусь називаємо своїх діток чужими іменами. Чомусь, геть не замислюючись, запросто вмикаємо малюкам російськомовний варіант «Маші і ведмедя» чи купу інших мультиків, яких нам чомусь пропонують набагато більше, ніж україномовних. А через якийсь час приходить з чужої держави диктатор та й каже, що нас захищатиме, бо ми ж бо рускоязичні, а значить – їхні. А коли ті рускоязичні ще й ідентичність свою втрачають, тобто не вважають себе українцями, не задумуються над цим та ще й готові за гроші вийти на мітинг і покричати «Росія» та «Путін, пріді», тоді все завершується сценарієм кримським або донецьким.

null
Фото з мережі Інтернет

А тоді кажуть, що Україна їх зрадила. Я погоджусь з цим тільки в тому сенсі, що не так зрадила, як недогледіла. Як, бува, що погана мати своїх дітей недостатньо пильнує, так і ми за 1990-тв та 2000-ні не догледіли ці регіони. Держава не напрацювала розумної толерантної мовної політики, щоб зрусифіковані за радянських часів регіони України потроху перетворювати на україномовні.

Ми вже, вочевидь, забули як вони русифікувалися? Мені доводилося бути свідком і навіть знаряддям цієї політики, як і всім освітянам.

Наприкінці 1970-х нас, випускників Дубенського педагогічного училища, відправили на роботу в Дніпропетровську область. Я потрапила до м. Кривий Ріг, де стала працювати вихователькою в дитячому садочку. Агресивна політика перемішування національностей, коли спеціалістів із західних областей посилали на роботу якщо не в Росію, то в російськомовні області, була для Радянського Союзу нормою.

Але яким же було здивування моїх одногрупників з Дубенського педучилища та й моє, коли зрозуміли, що у Кривому Розі немає жодного дитячого садочка, який би послуговувався українською мовою. Тож нам довелося ламати язик та переходити й собі на російську. Для вихідців з поліських районів Рівненщини це було нестерпно, тож дочекавшись першої відпустки, мої одногрупники стали шукати всіляких приводів, аби втекти додому.

Я ж залишилась у Кривому Розі на цілих три роки (саме такий термін необхідно було тоді відпрацювати на місці призначення), а затим вступила до Дніпропетровського університету. Згадуючи той час, впевнено констатую, що саме перебування в тому регіоні й сформувало мою національну свідомість. Адже як було не помічати, що діточок в садок приводять україномовні бабусі-дідусі, нерідко й україномовні  батьки, а малятам можливості говорити рідною мовою вже не залишають. Заняття українською планувалося одне на місяць. Скажіть, чи можна було навчити дитину говорити українською за 35 хвилин у місяць?

В той час персонал у двох садочках, в яких я за три роки в м. Кривий Ріг попрацювала, також був україномовним – няні й виховательки між собою спілкувалися українською, а з дітками переходили на російську. У Дніпропетровському університеті, куди я вступила у 1981 році на відділення «українська мова та література» філологічного факультету, українською нам викладали власне лише українську мову та літературу. З 50-ти моїх однокурсників 70 відсотків на перервах теж переходили на російську.  В громадському транспорті на нас, україномовних, озиралися, як на чужинців.

Однак чи не найболючіше дістала мене русифікаторська політика імперської держави вже в незалежній Україні. Тоді, коли я у Рівному пішла працювати вчителькою української мови й літератури в російську школу. Повірте, назвисько «учілка» не дотикало так, як те, що половина, а то й більше учнів класу від вивчення української мови звільнені. Учитель української мови та літератури був поставлений в такі умови, де зневажали як предмет, так і його самого. Уявіть собі: у класі 35 учнів. З них вивчають твій предмет 15 або 18. Решта – також присутні. Учитель не має права виставити їх за двері, щоб не заважали працювати з тими, хто предмет вивчає. Натомість вони мають право ходити, говорити, штовхатися, грати в азартні ігри тощо. Зауважень вчителя української до уваги не беруть, бо він їм не вчитель. Натомість учитель російської зазвичай був учителем-методистом, мав купу привілеїв, як от поділ класу на дві групи та надбавку до зарплатні, його предмет був у школі одним із найпрестижніших і базу для його вивчення школа забезпечувала найкращу.

Щоб Україна заговорила українською, треба подбати не лише про законодавчу основу, а ще й про соціальний престиж нашої рідної мови. Щоб не соромилися, як колись мої земляки, потрапляючи до столиці чи східних теренів України, або ж до Криму, за свою українську, щоб не відчували себе україномовні в Україні другосортними й приниженими. Щоб не кортіло, повернувшись зі столиці, почванитися вдома перед земляками відмінною російською. Щоб не було сумно, опинившись в тій же столиці, що на її вулицях, у сфері обслуговування, установах, на транспорті не звучить українська. То чия ж це, виходить, столиця?

Щоб так, як помічаємо сміття в своїй хаті та беремося за прибирання, стали ми відчувати засміченість і свого мовлення суржиком, негарною сумішшю російської-української-діалекту й ще бозна якого сленгу, а й часто-густо ще й – нецензурного слівця. Щоб не смів чиновник на робочому місці розмовляти мовою північного сусіда, з яким ми воюємо. Їдемо ж бо до Польщі на заробітки й коли там мовний закон на місці, то ми, іноземці, за тиждень-другий вже говоримо їхньою мовою та ще й намагаємося добре нею оволодіти, щоб поляк не відчув акценту. Ми намагаємося видати себе за поляків. А що вдома?

Чому ж ми в себе не змусимо давно асимільованих в усіх відношенням (тільки не в мові!) росіян заговорити нашою мовою? Чому не дбаємо про її престиж, її чистоту, не показуємо її красу так, щоб кожен іноземець захотів її вивчити?

Чому не знайдемо того євшан-зілля, яке змусить повернутися до рідної мови рускоязичних українців? Хіба війна на Сході  й ті молоді хлопці та дівчата, про смерті яких ми щодня чуємо й читаємо в мережах – чинник недостатній?

Хочеться вірити, що якраз цей закон про мови 5670-д, який спільно з депутатами напрацювали парламентський комітет з питань культури і духовності та громадськості, таки зрушить низку проблем, які назріли. Принаймні 112-й канал вже ввечері, в час, коли найбільше людей сидить біля телеекранів - з 19 по 22-гу перейшов на українську зразу ж після прийняття цього законопроекту.

Хочеться вірити, що незабаром ми помітимо подібні переміни скрізь. Ніхто не стане переслідувати російськомовних, всі меншини мають право в себе вдома,  в колі своїх близьких, рідних, друзів послуговуватися тією мовою, яка їм рідна. Але у службових справах, на роботі всі громадяни України мають знати, що є мова державна. І коли оволодів українською з роду лівієць чи вірменин, то чому цього не може зробити росіянин?

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   294