Нині люд активно обговорює пояснення міністра соціальної політики України Андрій Рева про необхідність декларування доходів українців, які працюють в інших країнах, у разі їхнього прохання про призначення субсидій.

 Водночас за словами пана Реви, про оподаткування доходів, одержаних із-за  кордону не може йтися, оскільки усі податки з цих доходів були сплачені в державі перебування, а обкладання податком в Україні було би подвійним оподаткуванням.

«Коли громадянин звертається за субсидією, він зобов'язаний вказати свої доходи, оскільки ці кошти він витрачає на власне споживання. Але, якщо він не бажає це робити, то немає жодних проблем – але тоді не потрібно звертатися за субсидією», – резюмував міністр.

Ось таким чином міністр прив’язав заробітчан до  клопотів співвітчизників із призначенням субсидій. Власне, міністра, як державного чиновника, можна якщо не зрозуміти, то бодай пояснити його прагнення «навести лад», так би мовити,  у субсидійному господарстві, адже ні для кого не секрет, що йдеться про економію коштів державної казни, які витрачаються на субсидії споживачам комунальних послуг. Тобто якщо, скажімо,  завтра тисячі та десятки тисяч заробітчан побіжать декларувати свої забугорні доходи, то відповідно тисячам  і десяткам тисяч сімей субсидій просто і законно не призначать – доходи якщо і не зашкалюватимуть, то їх вистачить, аби багато сімей втратили право на призначення субсидій. Чи не такий розрахунок має на увазі пан міністр?

 Припускаю, що українці-заробітчани і їхні родичі в Україні вигадають якийсь механізм для визначення варіантів стосунків із державою, аби не втратити права на цю послугу. Скажімо, як бути із заробітчанами, які роками «ішачать» за кордоном і додому приїжджають раз на п’ятирічку. Або з тими, хто своїми доходами з ріднею не ділиться. Не секрет, що таких багато. Невже родини мають ставати заручниками закордонних поневірянь своїх рідних?

Як буде – поживемо-побачимо. Однак у поясненнях міністр зауважив лише державний підхід, фінансовий розрахунок і не вгледів, скажімо, соціального оптимізму і політичної відповідальності. Бо ж виходить, що держава кинула напризволяще багатьох своїх громадян, які не можуть працевлаштуватися на батьківщині й у пошуках заробітку подалися у ближні та далекі світи. З іншого боку, тепер через закордонні хліби заробітчани ще й спричиняють незручності родинам і сім’ям, у разі, якщо не декларуватимуть своїх доходів. Іншими словами, держава намагається не просто  заглянути в гаманці заробітчан, а навіть порахувати їхні доходи, зароблені справді важкою працею і ціною втрати численних життєвих родинних благ далеко від рідних осель. Отож, у країні з одного боку багатьом проблемно працевлаштуватися, з іншого – заробітки за рубежами України слід декларувати. Складається враження, начебто  державні чиновники доклали зусиль до їхнього працевлаштування далеко від домівок і їхніх  доходів, а тепер ще й вимагають своєрідного фінансового звіту.

Може гріх, а, може, і два, але не втримаюся порівняти такі стосунки громадян і нашої держави з деякими фактами  радянської доби нашої історії щодо осіб, змушених перебувати на окупованій гітлерівцями території під час Другої світової війни. Тобто, держава залишила їх на поталу жорстокого окупанта, а згодом якщо офіційно не дорікала, то впродовж років і десятиріч скоса зирила й вважала неблагонадійними.  У деяких анкетах у ті часи навіть був відповідний пункт, де вимагалася відповідь на запитання  про перебування на окупованій території, в тому числі  -   близьких родичів. Тобто відповідальність повністю лягала на людей, які з різних причин не змогли евакуюватися на схід країни,  в тому числі через поспішний відступ Червоної армії. Отож логіка така: ми відступили, а вам пляма в життєписі за те, що вас не захистили. Щодо ситуації з заробітчанами, то паралель така: ми вас в Україні не забезпечили роботою, але  декларуйте зароблене за кордоном, бо не  одержите субсидії. Навіть соромно про це вести мову, бо принаймні заробітчани не створюють соціальної напруги  у своїй країні. І за те їм варто подякувати, а не рахувати їхні доходи. Крім того, інвестують у рідну країну мільярди доларів США, а ми нумо рахувати ті долари в розрізі кожного заробітчанина. Ну не кожного, а тільки  тих, хто звернувся за субсидією.

Де ж тут логіка? Логіки немає, але присутні мотиви доцільності. У випадку із субсидіями вона зумовлена економічними чинниками, у випадку з  «перебуванням на окупованій території» - політичними. Ото й уся логіка…

До речі:

Загальна сума субсидій, призначених для компенсації витрат сімей на оплату житлово-комунальних послуг в Україні, в січні-жовтні 2018 року склала 1,164 млрд. грн., що втричі (або на 2,328 млрд. грн.) нижче від показника січня-жовтня 2017 року. Про це свідчать дані Державної служби статистики. За даними Держстату, з початку 2018 року субсидії призначені 3 млн. 865,9 тис. домогосподарств, що на 52,6% менше, ніж за аналогічний період 2017 року. Чи на цій статистиці позначилися кошти заробітчан? – не знаю, але тенденція помітна неозброєним оком…