Із вікна дев'ятиповерхівки баба Катерина дивилась у далечінь, у невідомість. Здавалось, згорьоване, заплакане обличчя старої жінки аж почорніло. Її погляд був звернутий у той бік, де мила серцю сторона, де прожила все життя, де пройшли молоді роки. Добре, що будинок стоїть на краю міста, й з вікна видніється поле, а там й ліс проглядається, а там... і її рідна домівка. Була...

Гірко на душі у баби Катерини. Оце, здавалося б, відкрила вікно, розправила руки-крила і полетіла б на своє обійстя й там зосталася б назавжди, не верталася б, адже не люблять її тут, зайвою стала. Непрохані сльози покотилися обличчям.

Пригадалася їй стара легенда, яку розповіла сусідка на прощання перед від’їздом. Мав старий чоловік двох синів. Вивів їх у люди, кожного зробив хазяїном, все, що в нього було, порівну  розділив між синами, думає: «Доживу віку при дітях».

Живе старий у старшого сина. Спершу приймають його, як повинно бути. Звісно, він же батько. Чи щось їдять, чи сорочку шиють, то йому найперше.

Та через якийсь час старший син зовсім змінився, вже й кричати почав на батька. А далі старому вже й місця в хаті не знайшлося. Пішов він до меншого сина. А в нього не краще. Сварки почалися. Жінка гризе чоловіка: «Самі жадні куска хліба, а ти старців понатягував».

Ніде подітися старій людині. Взяв торбину і палицю та й пішов у світ, думає, ще якось на шматок хліба зароблю. Йде він, іде та забрів у ліс, а назустріч йому чоловік немолодий. Розговорилися. Розказав старий свою біду... А зустрічний йому говорить: «Не журися, я вже знаю, що тут треба робити. Ось дивися, бачиш цю шкатулку, - сказав, виймаючи зі своєї торбинки гарну коробочку. - Візьми, набий туди скла і закрий. Прийдеш до дітей та скажи: «Сини мої, голуб'ята, коли я молодий був, то заробив трохи грошенят і закопав їх під дубом. А оце згадав про них й приніс їх вам. Після моєї смерті поділите між собою. Хто мене краще доглядатиме, шматка хліба не жалітиме, тому й більше грошей дістанеться. А ні, то піду між люди: за гроші хтось прогодує».

Послухав старий поради, повернувся до синів.

Що й сталося із ними, один поперед одного батька до себе запрошують, та все до шкатулки дотягнутися хочуть. А старий: «Тільки після моєї смерті, бо вже навчили ви мене».

Помер батько, поховали, обід справили. Коли все скінчилося, до шкатулочки, а там скло. Не ймуть віри. Тягнуть шкатулочку один до одного. Ледве не побилися…

Баба Катерина важко зітхнула. Оце і їй хоч палицю в руки та й у світ. І шкатулочки чарівної у неї нема. Все, що було - між синами розділила. Хіба що книжка ощадна залишилася з якимось дріб'язком, та толку від неї зараз мало. Важко доводилося працювати, щоб ту копійку наскладати, а тепер і на смерть грошей нема. Баба знову подивилася у вікно і поринула у спомини. Згадала свою хату на горбку, звідки було, як на долоні, видно всеньке село. А біля неї два дубки, які посадив чоловік на честь народження синів. Дуже радів, коли спочатку народився Сашко, а пізніше Василь. Гордився ними, адже продовжувачі роду. Вчив бути чесними, людяними. І коли захворів й помирати зібрався, то заповів, щоб хата, яку зробив власними руками, синам залишилася. «А ти вже, Катю, при них довікуєш», - були його останні слова. Вона так і зробила: хату переписала на синів. Із часом Сашко з Василем, які займалися спільним бізнесом, запропонували: «Продайте, мамо, хату. Будете у нас по півроку жити. Вклавши більше грошей, ми справу розвернемо, прибутки матимемо». Не роздумуючи, погодилась. Відмовляли її сусіди, просили не поспішати, адже силу ще має, сама може з господарством справлятися. Проте вона зробила, як сини просили: все спродала, з усіма попрощалася і майнула до міста. І що ж тепер має: сини між собою пересварилися, навіть не розмовляють, бізнес розвалився, залишилися лише борги. А що ж робити їй, матері, куди голову прихилити, де прихистку шукати, бо ж немає життя їй ні в одного сина, ні в іншого, з чужими людьми краще було б.

Баба Катерина враз стрепенулася, зачувши, що відчиняються вхідні двері. Вона витерла сльози, швиденько шмигнула у свій куток, щоб невістка, бува, знову не накинулася на неї, що плутається під ногами.