У новий рік входимо з початком передвиборчої кампанії. Над країною постає ряд важких питань. Хто ж буде наступним президентом? Як його обрати, щоб не помилитися? Адже кандидатур вже сьогодні до півсотні. Те, що вибори будуть непрості, а виборча кампанія брудна, свідчить вже те, що передвиборчі процеси розпочалися задовго до старту передвиборчої кампанії. Маємо попередній досвід і коли згадаємо останні пам’ятні нам вибори, то чи не кожен скаже: «А хіба від нас що залежить?»

Хочу переконати вас, панове українці, в тому, що таки залежить. Колись, ще на початку 2000-х, була я із Волинським ресурсним центром залучена до проведення передвиборчих семінарів-тренінгів для громадських організацій, з якими ми побували не тільки на Рівненщині, а ще й у сусідній Волинській області. Що головне хотіли донести виборцям? Що обирати треба не за портретом – симпатичне обличчя чи ні, а за програмою кандидата, добре її проаналізувавши.

Коли ж минуть вибори, то після ста днів на посаді й надалі, ми, виборці, маємо право взяти ту програму й запитати в обраного на посаду чи то президента, чи депутата або голову міських, обласних та сільських рад, або ж народного депутата – як же йде виконання програми? що вже зроблено? що буде зроблено? коли? може в чому потрібна допомога?

Та не викидати тієї програми кандидата й надалі, слідкувати за тим, як вона виконується до тих пір, поки народний обранець на посаді. І тримати його на контролі протягом усієї  його каденції, закидати листами з конкретними запитами, як приміром: «Ви в програмі обіцяли прокласти дороги. Минуло три роки, а доріг нема. Поясніть, чому ви не виконали обіцянку. Що вам потрібно для того, щоб виконати? Коли буде виконано?»

З того часу, як ми, громадські активісти з Рівного, отак навчали на семінарах представників інших громадських організацій, минає вже ось друге десятиріччя. Чимало подібних семінарів проходить перед виборами щороку. Але чи що змінилося? Я не бачу. Хіба дещо зрушилося в головах окремих осіб, але картина в цілому по країні залишається стара. Про передвиборчу програму і написані в ній обіцянки забуває одразу після виборів як обраний на посаду кандидат, так і самі виборці. А це і є основна причина того, чому так погано ми живемо, чому нас усі дурять. Кожен в своїй сім’ї вже прийшов до висновку, що коли не поставити в домі лічильник і власноруч не контролювати, які суми нам нараховують та не звіряти їх із показами лічильника, ми ризикуємо бути ошуканими. Отак і в державі.

Так, звісно, кожен дядько сам по собі не стане щомісяця президенту листи писати (хоча є такі люди), але коли не окремі дядьки, а громадські організації (і не одна) поставлять на контроль владу – та не тільки президента, але й місцевого чиновника, то що, скажете, хіба не замисляться вони там, нагорі, як їм вести себе завтра?

Допустимо, що сьогодні наші запити проігнорували, відповіді не дали, завтра промовчали чи ухилилися від неї, післязавтра зробили так, щоб народу стало не до запитів (піднявся долар чи тарифи, штрафи тощо). Проте коли громада наполягає, вперто стоїть на своєму, руку з кнопки контролю не знімає, нагадує про себе щотижня, що ми, мовляв, все бачимо, все знаємо, то після післязавтра нам таки представлять звіт із цифрами. Тому варто згадати нам мудрий народний вислів: «Громада – великий чоловік» або ж «Гуртом і батька легше бити».

Якщо поцікавитися, як воно в інших країнах, то все вирішує рівень громадянського суспільства. Головне – навколо чого люди об’єднуються. Бо ті, котрі хочуть громаду обійти, зазвичай маніпулюючи громадською свідомістю, нерідко створюють громадські організації під себе, свої цілі. Як, скажімо, у нашому місті Рівне була кілька років тому створена громадська організація колишніх льонокомбінатівців. Є чимало подібних прикладів.

Натомість у вільному суспільстві люди не об’єднуються навколо якоїсь особи, яка в такий спосіб формує собі електорат на виборах. Коли приміром взяти Америку, то там за століття сформувався стереотип об’єднуватись навколо вирішення якогось суспільно-значимого завдання. Об’єдналися, приміром ті, котрі борються за відстоювання своїх прав у судах чи свого права власності на землю (чому б нам не спитати, де наші земельні паї та хто ними володіє).

Тож громадським організаціям пора мужніти. Пора мужніти і нам, громадянам. Перш ніж ставати членом якогось об’єднання, треба подумати – для чого? які цілі перед собою ставимо?

Сьогодні з громадськими та благодійними організаціями не можна не рахуватися. З ними активно співпрацює влада, бізнесові структури. Є в Україні ряд потужних громадських організацій, як КВУ, рух «Чесно» чи інші, які дуже активні в соціумі, професійно реалізують вагомі соціальні проекти на регіональному та національному рівнях. Те, що з громадським сектором сьогодні не можна не рахуватися, добре знають політики. Уроки попередніх виборів вчать, що громадський сектор сьогодні не може стояти осторонь від тих політичних процесів, які розгортаються в країні. Але якщо громадські організації беруться виконувати волю тих політичних кіл, які за це добре платять, то це означає зрада своїй суті, самим собі. Бо для чого було тоді творити об’єднання?

Коли ж громадські структури утворилися з певною метою, мають статут, за яким діють, широкий вплив в суспільстві, то без сумніву, мусять напередодні виборів випрацювати чітку позицію і чіткий план дій.

Аби наші надії не залишились зрадженими, усім нам варто про це пам’ятати. Йти виборювати правду на майдан – це вже останній відчайдушний крок. Не треба втрачати тих можливостей, якими можна скористатися, не йдучи на майдан. І від цього багато залежить. Ми сьогодні висловлюємо новорічно-різдвяні побажання. Але їх здійснення залежить тільки від нас самих. Як і доля нашої держави.