Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Як дискримінували дії упівців. Правдива історія з Дубенщини

«Розкажу правду про нашу родину…» – Валентин Вишневський

18.01.2019 20:31   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Розповідей, подібних до цієї, наш земляк Валентин Вишневський зібрав у селах Дубенського та Здолбунівського районів біля сотні. Поки офіційна пропаганда друкувала у газетах статті про бандерівців, які розстрілювали комсомольців і голів сільрад, ці люди мовчали багато років. А  на схилі своїх літ заговорили. Бо правду про те, що судилося пережити, забути не можна. І гріх забрати із собою в могилу. Адже молодші покоління українців мають право на правду.

Тільки із таких свідчень простих, політично незаангажованих людей і складається наша справжня історія. Нам лишень залишається встигнути записати її з уст тисяч очевидців і скласти із цих маленьких пазлів людської пам’яті картину істинних історичних подій. Вона буде зовсім не такою, яку нам вимальовували в радянській школі. Не такою, яку нам підносили у радянських газетах.

І сьогодні перш ніж когось осуджувати, а когось возвеличувати у вожді й герої, треба намагатися зрозуміти минуле без ідеологічних окулярів. 

- Нас, дітей, у батьків Костянтина Денисовича (1900 р. н.) та Анастасії Олександрівни Ковальчуків, було четверо. Окрім мене, найстаршої (1920 р.н.), – на два роки молодший брат Юрій, через два роки народилась сестра Тіна, а за нею й наймолодша (1926 р.н.) Раїса. Батьки проживали у селі Ульбарів Дубенського району. Мали велике господарство і земельний наділ – 12 гектарів землі.

Усім дітям батьки намагалися дати освіту. Я закінчила 4 класи школи в селі Ульбарів і ще три роки навчалася в Здолбунові. Брат Юрій закінчив кооперативний технікум, сестра Тіна навчалася у Здолбунівській гімназії, а Раїса – у середній школі села Глинськ. Сім’я була національно свідомою, брала участь у діяльності «Просвіти».

У 1938 році я вийшла заміж за Федора Хабатюка. Недовго ми втішалися нашим щастям. У 1941 році чоловіка і мого брата Юрія було мобілізовано на фронт. Під Славутою Федір потрапив у полон і опинився у таборі для військовополонених у м.Хелм. Як виявилося згодом, у тому ж таборі опинився і наш батько та наш односельчанин Костянтин Мельничук. Усіх трьох їх вдалося витягнути з табору завдяки старанню моєї сестри Тіни. За рекомендацією голови села Цибульського та одного учителя Здолбунівської гімназії, сестрі вдалося роздобути потрібні документи. Хоча батько наш у 1943 році загинув при обставинах, коли на наше село напали німці й снаряд поцілив у двері нашої хати.

Агент КДБ, котрий був впроваджений в одну з боївок УПА (псевдо Чапля) мав завдання дискримінувати дії упівців. Як на лихо, він став залицятися до моєї сестри Тіни, але вона відмовила йому у взаємності. Одного вечора, взявши з собою кількох підручних, Чапля викликав моїх сестер Тіну з Раєю до села. А там їх схопили й вивезли на хутір Зруби, де була пасіка Каленика. На подвір’ї сестер розділили: Раю завели до хати господаря, а Тіну – до сусіда. Обох дівчат піддали жорстоким тортурам: знущалися, катували, кололи багнетами й били до втрати свідомості. Наша матір серцем відчула щось неладне. Не дочекавшись дочок, пішла їх шукати. Люди сказали, що їх повезли на хутір.

У той вечір я водночас втратила і двох сестер, і матір. Сестер закатували на смерть, а коли прийшла мати й наробила крику, то її задушили, бо стала свідком страшного злочину. Хоча про все, що відбувалося тоді на пасіці Каленика, ми дізналися значно пізніше. Тоді, коли зрадника Чаплю (руки його по лікті були в крові, бо знищив чимало родин українських патріотів), про смерть дочок і матері Ковальчуків розповіли ті, котрі, виконуючи його наказ, були в той вечір разом з ним.

Коли ж у той страшний вечір я приїхала з Глинська до матері, то в хаті не було нікого. Тож лишила дитину у сусідів і пішла шукати матір із сестрами. До ночі простояла у лісі, бо скрізь були засідки. Повернулася до сусідів із одними лише страшними здогадами, бо ані сестер, ні матері не знайшла.

До ранку перебула з дитиною у сусідів, а вдосвіта вони мене тихцем спровадили утікати до Глинська. Тіла найрідніших для мене людей похоронили чужі люди.

На цьому недоля нашої родини не завершилася. Коли повернувся з фронту мій брат Юрій, його заарештували й вивезли. Засудили за те, що не пішов на фронт і мого чоловіка. По десять літ вони відбували покарання в таборах Караганди. Чоловік повернувся у 1950 році. Через рік у нас народилася донька Рая.

***

Це свідчення було записано Валентином Вишневським 20 січня 2007 року. Авторка цієї оповіді Любов Костянтинівна Хабатюк на сьогодні вже покійна. Покійні і її чоловік та двоє дітей – син Юрій та донька Раїса. Проте діти цієї мужньої жінки варті того, аби бодай коротко про них розповісти. Адже батьки дали їм гарну освіту і виховали патріотами своєї землі. Син Юрій Хабатюк (1940 р.н.) по закінченню Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки (факультет «українська мова, література та історія») працював учителем у Мізоцькій ЗОШ, згодом – викладачем у Рівненському педагогічному інституті, закінчив аспірантуру Київського державного університету ім. Т. Шевченка, захистив кандидатську дисертацію. Писав вірші, залишив по собі кілька збірок. Помер у 1985 році. Похований у Глинську.

Дочка Раїса пішла шляхом свого брата. Вона закінчила той же Луцький педагогічний інститут і з 1974 року працювала учителем історії у П’ятигірській ЗОШ. У 1980-му році стала директором цієї школи. Неодноразово нагороджувалася почесними грамотами, мала звання «Відмінник освіти України». Сьогодні тут працюють учителями дві її доньки.

Трагедія цієї родини не тільки у тому, що з великого родинного дерева лишилися лише дві гілки. Найбільша трагедія – у тому, що багато років Любов Костянтинівна та її сім’я тамувала в душі пекучий біль гіркого розчарування й сум’яття. Бо, виходить, що матір із сестрами закатували «свої». За віщо? І кому після цього вірити? Гебістам, котрі відпровадили на каторгу її чоловіка і брата? Та попри все, Любов Костянтинівна і Федір Євгенович, який після повернення із таборів працював бухгалтером у Здолбунові, залишилися вірними самим собі. Свою батьківську любов до України передали своїм дітям і внукам.

Наша історія дуже складна й суперечлива. Особливо за останнє сторіччя. А найбільш заплутаний клубок суперечностей – це 40-ві роки. Тут досі стільки незрозумілого, ідеологічно вивернутого радянською пропагандою. Не хотілося б, аби сьогодні нашу історію  без попереднього ретельного вивчення та неупередженого переосмислення усіх подій, вивертали на другий бік.

null

"Дві троянди на покривалі" - картина Едуарда Мане. Фото з мережі Інтернет


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   594