Рівне – єдине місто в Україні, де є вулиця скульпторки Теодозії Бриж
Але тут немає жодної її скульптури. Як і у багатьох інших містах
Автор : Людмила Марчук
Саме на назві вулиці й завершилося на Рівненщині увічнення пам’яті відомої землячки – української скульпторки, якій цього року – 18 лютого 2019-го року – виповнилося б 90 років. Щоправда, дві скульптури Теодозії Бриж стоять у її рідному селі Бережниця Дубровицького району. Це погруддя Тараса Шевченка, яке встановлено зусиллями самої скульпторки до 150-річчя з дня народження поета у 1964 році та розп’яття Ісуса Христа, яке у 2010 році також було поставлено власними зусиллями за фінансової помочі львівського мецената Петра Писарчука. Проте у Рівному ані знаку, окрім хіба що – названої вулички. А скульпторка між тим своїм творчим доробком тягне на світовий рівень.
Не вміє шанувати наша країна ані своїх героїв, ані своїх геніїв. Ми знаємо Родена, Архипенка, але навіть не чули про Бриж, хоч її скульптура анітрохи не програє супроти роденівської чи нашого ж таки українця, реалізованого за кордоном, - Архипенка. Її пластика – то вершина мистецтва скульптури. І мені не заперечить тут жоден мистецтвознавець, хто обізнаний з її творчістю. Проте Роден просто, як у нас кажуть, розкручений у світі. А Бриж...
Бриж могла б, але тоді, коли її в тоталітарній державі бичували за формалізм, вона була загрожена перед КДБ. Була в неї історія, про яку вона мовчала усе життя. Після Сарненської окружної тюрми, в яку її разом з матір’ю за УПА кинули до Сарненської катівні, її вважали мертвою. Адже у тифозній гарячці їх, тифозних доходяг, вивезли у ліс та скинули в яр разом із мертвими. Тож раптове «воскресіння» нічого доброго їй не дало б.
Адже вони з чоловіком художником-графіком Євгеном Безніском і так були під постійним прицілом, не раз влаштовували їй судилище партійні куратори від культури. І чіплялися не тільки за скульптуру. В майстерні Теодозії Бриж не раз ошивалися різні сексоти, бо ж там збиралися представники мистецької еліти не тільки зі Львова, але й зі столиці. А серед них були й ті, котрі теж були під прицілом. Бувала тут і Алла Горська, й Іван Миколайчук, брати Горині, Іван Драч, Богдан Ступка, та ще багато тих, чиї імена добре відомі в Україні. Дмитро Павличко з Іриною Вільде у подружжя Бриж та Безніска були кумами.
І коли партійні куратори від влади бичували скульпторку Бриж за формалізм, то на її захист міг стати хіба її чоловік Євген Безніско та ще якась пара близьких друзів. Деякі колеги, які заздрили її таланту, тільки руки від того потирали. Було таке, що від неї відбирали замовлення. Був і присуд партійних чинуш - заборона ліпити історичні постаті. А на спільні виставки деякі колеги намагалися або зовсім не взяти її робіт, або ж поставити їх у невигідне місце, або ж перед начальством охарактеризувати, як малозначущі.
Вона ж не вміла догоджати начальству, не ходила по кабінетах і тим паче не домагалася вигідних замовлень, бо погрудь вождів пролетаріату та чекістів не могла ліпити через свої переконання. Творила те, що було миле її серцю: її улюбленими були образи з «Лісової пісні» Лесі Українки (за що і звинуватили її у формалізмі), князь-король Данило Галицький з братом Васильком і батьком Романом Мстиславичем. Ще Ярослав Мудрий, Анна Ярославна, вчений Юрій Дрогобич-Котермак, гетьман Пилип Орлик та його син Григір. Ще образи січових стрільців, мотиви з боротьби УПА, митрополит Мстислав та Петро Ратенський, біблійні пророки – то все її образи. Дуже глибокі, промовисті.
Усього ж, створеного Теодозією Бриж, неможливо перерахувати, бо понад двісті робіт залишила по собі скульпторка. Її доробок не поміщається в її майстерні, яка нині у Львові є філією Львівської галереї й розташований по львівських музеях та двох замках – Золочівському та Олеському. Лише 32 скульптури переведені з макетів у матеріал і прикрашають ряд міст і місцевостей. Лиш чомусь не столицю України. І навіть не Львів, де вона прожила усе своє життя. Де, зрештою, віддала скульптурі все здоров’я, працюючи з холодною глиною в неотоплюваній майстерні.
Лиш в останній рік її життя зусиллями її справжніх друзів, їй таки присвоїли звання заслуженого художника України, хоч усі були переконані, що вона сповна заслуговує на звання «народний». Адже з її доробком не зрівняється жоден скульптор. Навіть ті імениті, імена яких в усіх на слуху, доробками такого рівня й такою кількістю робіт похвалитися не можуть. Проте досі на її малій батьківщині – Рівненщині мало хто знає, хто така Теодозія Бриж. До свого сорому – до 2012 року – нічого не було про неї відомо і мені. Допоміг випадок.
В травні 2012-го у Рівному в галереї «Євро-Арт» презентував свою Шевченкіану (до 200-річчя Великого Кобзаря) львівський художник графік Євген Безніско. Говорячи про свою дотичність до нашого краю, він і розповів про Теодозію Бриж, як вона дивом вижила, без свідомості викинута катами в яр у лісі на з’їдення вовкам. Зігнорувати такою темою мені не дозволило сумління. Як же так? Ніхто не чув. Ніхто не знає. А тим часом ми не раз кажемо, що в нашім краї нема геніїв.
Так я помандрувала до Львова, Володимира Волинського, побувала в с. Колодяжне у меморіальній садибі Лесі Українки, де стоять персонажі з «Лісової пісні» створені Теодозією Бриж. Зустрілася передусім з тими людьми, хто добре знав скульпторку й міг розповісти багато. Двох основних моїх інтерв'юерів, на жаль, вже немає з нами. Євген Безніско, чоловік Теодозії Бриж і в деяких роботах її співавтор, розповів найбільше, бо хто міг знати Теодозію більше, як той, хто прожив з нею понад сорок років. А головне, тільки він міг виконати (і виконав) важку роботу з класифікації робіт своєї геніальної дружини. Саме так її називав. Тільки він знав, як все робилося, як виношувався задум, і як реалізувався. Як вона, зрештою, ставилася до справи свого життя. Це не було заробітчанством. Це було служінням високому мистецтву. Він бачив її творчі муки, які не раз приводили як до повторного виконання образу (гетьман Пилип Орлик), так і до знищення готових робіт.
Євген Безніско встиг прочитати кілька розділів моєї книжки про Бриж, схвалив, йому сподобався стиль викладу, тож благословив. Проте не дочекався. Талановитого художника-графіка несподівано раптово не стало в липні 2015-го. А от із професоркою Львівської академії Мартою Токар я мала щастя вести довгі розмови про їхню мистецьку юність з Теодозією Бриж, із талановитою художницею Софією Караффою-Корбут навіть після того, як я принесла їй почитати готовий текст. Тож після наших розмов, він був ще раз перероблений, суттєво доповнений.
Розуміння того, післявоєнного покоління львівських мистців, – ось що дали мені роздуми Марти Василівни. Її питання до самої себе й відповіді на них. Земля їй пухом, непересічній мудрій жінці. Пішла з життя восени 2018-го. Без її думок книжка б не була такою наповненою. Навіть сам термін «внутрішня наповненість», що характеризував саму скульпторку Теодозію Бриж – від Марти Токар. «Фанка була наповнена. Вона знала, що робить, що буде робити і для чого…» – її слова про Бриж і досі звучать у моїй пам'яті. Завдяки їй я побачила Бриж не як відокремлено творчу особистість, а те, як вона виглядала в контексті тієї доби, в якій випало їй жити. Ось це і попросилося в назву «Скульптор і скульптура в рамках доби».
Проте такого рівня книжку не так просто видрукувати. Писати про скульпторку й не показати її скульптур не можна. Писати про постать мисткині і її оточення і не дати світлин рідкісних, витягнутих з її особистого архіву – просто гріх. І так у книжку увійшло біля 500 світлин. А тоді, коли я, переосмисливши весь зібраний матеріал, усвідомила, яка це постать, якого рівня творчість жінки-скульпторки (їй нема рівних в Україні!), то гріх було не подбати про переклад для іноземного читача. Така книжка потребує відповідної поліграфії.
Рідне мені Рівне, місто, в якому я майже тридцять літ мешкаю, не пішло мені назустріч. Рівненські чиновники вимагали від мене сигнального примірника, не враховуючи, що це коштує не тільки фінансових витрат. Рівненські видавці роботу розпочали, а згодом від проекту змушені були відмовитися. Бо вони не заробітчани. Вони щиро вболівали за книжку. Тому й порекомендували звернутись до тих видавців, де є відповідні книжці поліграфічні можливості, щоб якісно видрукувати таку книжку альбомного формату, аби форма не підвела ні змісту, ні вмісту багато ілюстрованого видання.
Все це вийшло згодом на добре. Втрачено було дорогий час, але може це сам Бог велів, щоб я знайшла видавця у Дрогобичі, де стоїть одна з кращих скульптур Теодозії Бриж – її Юрій Дрогобич-Котермак і де не раз бувала й сама скульпторка?!
Трохи у 2017 році пооббивала пороги в Києві, подавши ще тоді не зверстану книгу (текст) на видавничий конкурс Держтелерадіо. Проте очікування не збулися. Жаль втрати часу.
Щоправда виступили ми того року напередодні річниці Бриж 17 лютого на українському радіо в спільній бесіді про Теодозію Бриж з Іваном Драчем та Ігорем Никоненком, колишнім міським головою м. Богуслав, де Євген Безніско вже після смерті Бриж поставив Ярослава Мудрого авторства Бриж.
Іван Федорович приніс мені теку якісних, фахово зроблених для якоїсь виставки чи каталогу світлин скульптур Теодозії Бриж. Це вочевидь і були ті самі світлини, про втрату яких з гіркотою не раз згадував Євген Безніско.
«Це ми з Горинем мали зробити. А так і не зробили. А ви зробили. Це велика справа…», – мовив Іван Федорович, похваливши мене за книжку та подарувавши мені свою збірочку зі світлинами "страти" дерев у Києві, документами і віршами.
Вдячна йому за цю моральну підтримку. Бо один у полі не воїн.
Книжка – то чи не найкращий пам'ятник всякій великій людині, яка варта того, аби про неї писали книжки. Теодозія Бриж – гідна особистість, непересічний мистецький феномен. Її творчість мають вивчати в художніх училищах і академіях. Вона учениця великого скульптора Івана Севери. Він нею пишався. А моя книжка «Теодозія Бриж: скульптор і скульптура в рамках доби» – це всього лиш початок, перша ластівка.
Євген Безніско мріяв про монографію. Я на монографію замахнутися не могла, оскільки переконана, що це має зробити вчений мистецтвознавець. Тож поставила за ціль – зібрати докупи все, що опубліковано і відомо про скульпторку, додавши спогади живих очевидців та фотографії скульптур. Аби пам'ять про Фану (так звали її в найближчому до неї колі) залишилася для поколінь. Як публіцист, журналіст, я свою роботу виконала добре і мені за неї не соромно.
Тепер дуже потрібно, аби мене почули інші небайдужі до нашої культури українці та допомогти зібрати кошти. Вартість однієї книжки – біля 300 грн. Може бути більша, або менша, в залежності від накладу.
Звернулася з листами до Міністерства культури, Інституту національної пам'яті й навіть президента Віктора Ющенка. Чекаю на разі відповідей. Хотілося б усе ж видати книжку в кольорі. Та все ж більше маю сподівань на простих людей. Так що озивайтеся, панове. Буду вдячна за будь-яку пораду чи поміч. Книжка має вийти друком цього року. Видавництво готове її видрукувати за два-три місяці. Питання тільки в коштах.
Джерело: RvNews
Подаруй книгу воїну: в Рівному триває важлива волонтерська акція 
