За повідомленнями засобів масової інформації, а також відповідних офіційних структур, нині на заробітках за кордоном перебуває від 5 до 8 мільйонів співвітчизників. Як на теперішні часи, то нічого дивного в цьому немає, хіба що дивує і обурює неспроможність Української держави забезпечити своїх громадян роботою і пристойним заробітком.

З іншого боку, громадяни деяких європейських країн зачасту також шукають щастя за межами рідних теренів. Скажімо, вже давно в заробітчанських колах побутує твердження, що поляки саме тому залюбки працевлаштовують у себе українців, що самі виїжджають у країни заможніші – Німеччину, Англію, Ісландію тощо.  Власне, це стосується не тільки поляків, а й чехів, румун та  громадян деяких інших країн.

Не секрет, що є й такі, хто шукає щастя за океаном, зокрема, у США, Канаді. Щоправда, таких «дальнобійних» заробітчан порівняно небагато. Водночас майже немає інформації про громадян України, які останнім часом кинули життєвий якір, скажімо, в Аргентині, хоча наприкінці XIX  сторіччя і в першій половині XX сторіччя туди перебралися більш як 100 тисяч українців. Якщо до Першої світової війни в цю південноамериканську країну потрапило близько півтора десятки тисяч переселенців з України, то під час другої хвилі еміграції з 1922 до 1939 років – більш як 90 тисяч. Серед них були і наші земляки – посланці тодішньої Волинської губернії,  які в пошуках кращої долі вирушали за тисячі кілометрів від рідних домівок. Не лякала чужина, океани і моря, далека і небезпечна дорога…

У розвідку в Аргентину

На початку тридцятих років минулого сторіччя побралися 30-річний Михайло Вайнер із Малина і 25-річна Текля Ткачук із Кнерут. Молодята особливих статків не нажили – найціннішим скарбом стала донечка Лідуся, якою Господь  благословив  подружжя в 1933 році. Життя було важке і складне, сільськогосподарський реманент дорогий, тож навіть майстровитому Михайлу Вайнерові було клопітно кинути виклик злигодням.

У другій половині тридцятих років XX сторіччя деякі земляки виїжджали в Аргентину. Якось на сімейній раді Михайло і Текля ухвалили рішення і собі прокласти путь у цю країну за морями-океанами. Щоправда, спочатку  туди мав відправитися лише Михайло, обжитися і згодом забрати дружину і доньку. Одним словом, Вайнери продали трішки лісу біля Бейнеша, трішки землі й на виручені кошти глава сім’ї подався, так би мовити, в розвідку на американський континент.

Ліда Вайнер (в центрі) з мамою і тіткою. Фото з сімейного архіву

Наш земляк обживався-розживався в Аргентині, готуючи «сімейний плацдарм» для дружини і Лідусі. Малинець вже навіть підготував їм виклик на постійне місце проживання, але тоді в наших краях відбулися грандіозні суспільні зміни. І найголовніша з них – у сюди прийшли так звані «перші совєти» і встановили радянську владу. Зрозуміло, що про возз’єднання сім’ї Вайнерів у той час мови бути не могло.

На пропагандистському гачку  

Михайло Вайнер з Аргентини перебрався у США, відкрив там столярний цех і розпочав американську сторінку власного життєпису.  Згодом вибухнула Друга світова війна,  яка внесла суттєві корективи в долю подружжя: і Михайло, і Текля зрозуміли, що шансів опинитися під одним сімейним дахом майже немає. І якщо Текля до останніх днів на білому світі залишалася вірною своєму єдиному і незабутньому Михалку, то чоловік не пройшов випробування самотністю і  одружився вдруге. Якби ж то знав, які щемливі випробування підготувала йому доля.

У США Михайло Вайнер потрапив під вплив комуністичної пропаганди: тоді позиції цієї політичної сили, яку очолював Гесс Холл, були доволі  впливовими. Комуністична пропаганда настільки затуманила мізки українцю, що в середині 50-х років минулого сторіччя він наважується приїхати в СРСР. Цікаво, що зарубіжному гостю навіть дозволили відвідати рідню в Малині. Зрозуміло, що місцева влада за підтримки кураторів із райцентру та області приготувала гідну зустріч посланцю капіталістичного світу: у сільмаг завезли дефіцитний крам, аби гість наочно переконався в перевагах соціалізму.

Михайло Вайнер (в центрі). Фото з родинного архіву

І Михайло Вайнер купився на такі примітивні трюки. Хоча після його від’їзду цей крам із магазину, як корова язиком злизала.  Вражений «змінами» в рідному краї, Михайло повернувся у США, продав столярний цех і значну частину нажитого майно, а решту спакував у контейнери і разом із дружиною та неповнолітнім сином сіли на корабель та й відправилися в СРСР.

Шок і розчарування

 Після прибуття в радянський порт емігрантів шокувало рішення влади конфіскувати контейнери з майном. Вдруге пережили стрес, коли їх скерували на постійне  місце проживання в Дебальцеве, причому – без права звідти виїжджати. Там Вайнерам виділили однокімнатну квартиру, хоча за кошти і майно, яке вони везли зі США, сім’я могла скупити пів Дебальцева! Цікаво, що повернутися на американський континент вони  змоги не мали: випускали з СРСР лише для возз’єднання з дітьми, дружинами чи іншою ріднею. Оскільки Вайнери рушили на 1/6 земної кулі всією сім’єю, то шанси вибратися з Союзу вони втратили, про що завжди жалкували.

У 60-х роках Михайло написав лист доньці Лідії і запросив у Дебальцево. Звісно, вона відгукнулася на поклик батька, тим паче,  він інформував, що нездужає. Упродовж кількох днів, допоки дочка гостювала на Донеччині, він виплакав їй усі свої болі і біди. І тут ми наблизилися до ключового моменту цієї публікації.

Якось після тривалої розмови батько приліг відпочити – хвороба та літа давалися взнаки.

– Тату, давай я м’якшу подушечку під голову підкладу, – запропонувала Лідія Михайлівна.

– Ти мені, дурному, каменюку під голову положи: чого я сюди приїхав і куди я потрапив?  – глибоко розчарованим голосом відповів батько.

Мабуть, у цьому незамислуватому за формою запитанні прихований глибокий за змістом висновок про задурманення облудними пропагандистськими піруетами і капканами для легковірних. В один із таких капканів потрапив і Михайло Вайнер з дружиною і сином.

Невдовзі після побачення з дочкою уродженець Малина і помер у непривітному Дебальцевому. Сліди його дружини й сина загубилися в часі і просторі… 

PS. Автор вдячний Василю Приступі з Острожця за розповідь про свого дідуся – Михайла Вайнера.