У багатьох знаменитостей і сильних світу цього часто виникали всілякі перетурбації, пов’язані з днем їхнього народження. Якщо такі нюанси брати до уваги, то без перебільшення до когорти знаменитостей слід зарахувати і Миколу Яковця з Пекалова, адже змалку в нього аж два дні народження: 7 березня, коли з’явився на світ Божий, а також  17 березня, коли тато Аврам Пилипович замельдував старшого сина у сільській раді.

Річ у тім, що  секретар органу місцевого самоврядування у свідоцтві про народження Миколки помилково записала дату 17 березня, коли, власне, проводила запис. Відтоді Микола Яковець і потрапив у число помітних і славнозвісних постатей ріднокраю.

Утім, не тільки запис у метриці вирізняв хлопчину в товаристві ровесників – він також  був наділений іншими достойностями, які пробивалися крізь його  інтелектуальні ніші і рясно врожаїли за шкільною партою. Розумні від природи батьки Аврам Пилипович і Юлія Аврамівна передали у спадок двом синам і донечці і мудрість, І тямучість, і кмітливість. Тож не дивно, що Миколка у Певжівській початковій школі залюбки  навчався, наче грався.Та ще й поталанило з педагогами. Перша вчителька – молода та беручка Лідія Іванівна Березенко у першому класі  примножила домашній освітній потенціал свого вихованця, а згодом Ольга Омелянівна Гордієвич закріпила цей освітній багаж у 2, 3 і 4 класах. Без перебільшення, на їхньому педагогічному фундаменті згодом у всій красі розрісся освітній талант Миколки Яковця, який далі шліфувався в Уїздецькій восьмирічці. Улюбленими шкільними дисциплінами були математика, фізика, хімія. На диво легко давалася іноземна мова і це засвідчувало багатовекторний інтелектуальний спектр здібного учня.

Оскільки Яковці побудувалися в Острожці, то  старші класи Микола закінчував у середній школі цього села. До речі,  він став одним із учасників історичних випускників 1966 року, бо цього року атестати про середню освіту одночасно вручали  десятикласникам та одинадцятикласникам.

 У випускника зі світлою головою було декілька напрямків продовжити навчання. Скажімо, завкафедри одного з педагогічних інститутів хотів бачити його серед своїх студентів. Однак Микола Яковець волів провести студентські роки в місті Лева – неофіційній столиці Західної України і виявив бажання подати документи на механіко-математичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Однак нечемна поведінка швейцара одного з навчальних корпусів цього вишу в одну мить перекреслила  кар’єру потенційного математика і він різко переорієнтувався на Львівський сільськогосподарський інститут у селі Дубляни. А там до душі припали і довкілля, і доброзичлива атмосфера, а три п’ятірки на вступних іспитах  з математики (письмово і усно) та фізики, а також  дві четвірки з хімії і твору рідною мовою остаточно визначили подальшу долю уродженця Певжі…

Виднокренц із школи рольнічей

В інституті у Микола Яковця жодних клопотів з навчанням не виникало, тому вистачало часу і на громадську роботу: очолив комітет комсомолу механічного факультету, а після четвертого курсу в складі групи практикантів за студентським обміном між двома країнами 4 тижні стажувався у Польщі. Як на 1970 рік  явище не надто поширене, але реальне. Міжнародна практика в панствовей господарці рольнічей у Кшевіце стала підоймою для подальшого фахового зростання одного з майбутніх провідних аграріїв Млинівщини. Крім того, розширила кругозір, або, як казали поляки, виднокренц студента останнього курсу сільгоспінституту, бо два тижні провів у екскурсійних вояжах Польщею. 

Вагомий багаж знань і умінь у  власну  освітню скарбницю студент інституту поклав під час практики в колгоспі  у своєму селі. До речі, на дипломну роботу Миколи Яковця «Реконструкція майстерні в колгоспі «Заповіт Ілліча» звернув увагу голова екзаменаційної комісії товариш Кельбус із Ленінграда. Він оперативно оцінив доробок, фахові і ділові якості випускника інституту і відверто запропонував йому перебратися в північну Пальміру:

- Прієзжай к нам в Лєнінград – нам такіє нужни!

Школа людяності Миколи Омельчука

Однак відомому вченому не вдалося переманити нашого земляка, бо він душею прикипів до місць, де народився і напився чарів ріднокраю. Зрештою, ніколи не пожалкував, що перші виробничі кроки зробив у рідному селі в колгоспі Заповіт Ілліча». А трудова вахта під керівництвом голови правління цього колгоспу Миколи Григоровича Омельчука стала  вищою школою господарського досвіду. Він дав Миколі Аврамовичу такі уроки життя, яких в жодному інституті чи університеті ще не ввели в наукову практику. А найцінніша наука від Миколи Григоровича – поважати  і любити людей, у ставленні до них керуватися власною совістю і справедливістю. Микола Яковець був здібним учнем, тому щиро сповідував настанови старшого товариша. Та й власне сумління було ще одним дороговказом у стосунках із людьми. 

Своєрідним лакмусовим папірцем душевного виміру Миколи Яковця стало доручення голови колгоспу випускати «Комсомольський прожектор». Упродовж тривалого часу «герої» цього колгоспного видання не здогадувалися, хто непомітно виводить на світло прожектора ледарів і пияків, крадіїв і дебоширів, а водночас аккуратно виполює із сільського буття негатив і зло. Таку ефективну виховну роботу голова колгоспу оцінив по-своєму: подарував нечисленному коллективу газетярів професійний фотоапарат.

Варто додати: у жодному випуску «Комсомольського прожеrтора» редакційна група не образила жодної людини, не зазіхнула на честь, гідність і професійну репутацію жодного трудівника. Нікого не принизила, не завдала душевного болю. Мабуть, саме тут далася взнаки школа людяності Миколи Григоровича Омельчука.

На олівці кадровиків

Толкового і ділового спеціаліста взяли на олівець кадровики з райцентру і невдовзі Микола Яковець впродовж одного року працював інструктором оргвідділу райкому партії. Після райкомівської обкатки його скерували виконуючим обов'язки голови бокіймівського колгоспу «40-річчя жовтня», бо на той час керівник господарства Василь Онуфрієнко хворів.

А далі події розвивалися за непередбачуваним сценарієм. Відбулася зміна керівників Млинівщини: замість Василя Мацигона першим секретарем райкому Компартії обрали Миколу Безкоровайного. Після лікування повернувся на роботу Василь Онуфрієнко.

Невдовзі подальша доля МиколиЯковця вирішувалася в кількох кабінетах відповідальних посадовців у Млинові й Рівному: йому «сватали» колгосп «Вітчизна» в Хорупані. Шість разів викликали чоловіка на співбесіду в обком партії, а він уперто відмовляся. Врешті, серйозні, впливові й авторитетні люди, думку яких Микола Аврамович цінував, вмовили його погодитися і 18 вересня 1978 року він очолив колгосп у Хорупані.

Колгоспна Хорупанська дев'ятирічка

У цьому господарстві Микола Яковець, так би мовити, закінчив життєву дев'ятирічку. Аби описати будні голови правління колгоспу за цей період, слід витратити стоси паперу і чимало часу. Однак у тих нелегких буднях він не загубився: навпаки – намагався запроваджувати нові й прогресивні методи управління чималим колективом, зміцнювати людські зв'язки і завжди пам'ятати уроки свого наставника Миколи Григоровича Омельчука: ніколи не зобидь людину.

Фотоархів Миколи Яковця

Цікаво, як очільник колгоспу протидіяв трудівникам, які за хорупанською традицією любили розслабитися за чаркою оковитої: пляшка на кожного і ще пляшка на всіх. Обрав для цього простий, але дієвий спосіб: наради зі спеціалістами проводив у різний час: одного дня – о 17.00, наступного – о 10.00 і так далі. Така традиція спонукала фахівців протягом дня перебувати у тверезому й адекватному стані.

Ще один важливий штрих: Микола Яковець не скористався старим як світ правилом: нова мітла по-новому мете. Скоріше, діяв навпаки. А свідчить про це ось такий факт: не замінив жодного бригадира. І це ще одне із засвоєних житейських «правил від Миколи Омельчука» – пам'ятати про людей і не робити з них ворогів.

Цікаве нововведення від Миколи Яковця, яке дисциплінувало і структурувало управлінську вертикаль – запровадження в колгоспі диспетчерської служби: для цього придбали 7 радіостанцій. Щоправда, на початках стався збій: на цій частоті працювали також сусіди-здолбунівчани. Довелося змінити частоту, а після цього в колгосп придбали 28 радіостанцій: у будь-який час можна було зв'язатися з кожним бригадиром, завфермою, керівником збирально-транспортного загону. До речі, за цим фахом голова кілька місяців навчався на факультеті підвищення кваліфікації Житомирського сільськогосподарського інституту і до цього часу зберігає свідоцтво про закінчення курсу «Удосконалення системи оперативного управління в колгоспі «Вітчизна» Млинівського району Рівненської області.

Товариш Матвієнко – товариш Яковця

Крім того, колгосп забезпечив кожного  головного спеціаліста транспортом,  а в розпорядженні керівника диспетчерської служби був ГАЗ-66.  Зрозуміло, що робилося це не для задоволення чиїхось амбіцій, а для поліпшення управління непростим господарським механізмом, що, врешті, дало позитивні зрушення. До речі, опосередковано про здорову атмосферу й успішний розвиток аграрного комплексу в Хорупані свідчить така статистика: щороку в хліборобську сім'ю вливалося два десятки і більше молодих фахівців, яких заохочували подарунками і щирою увагою та повагою. Пощастило голові й у тому, що Хорупанську восьмирічку очолював Анатолій Якович Майструк, який колись давав путівку в життя Миколі Яковцю на посаді директора Острожецької десятирічки. Якось секретар ЦК комсомолу України Анатолій Матвієнко навіть привіз у Хорупань п'ять автобусів молодіжних лідерів і навчав їх працювати з молоддю на хорупанському досвіді. До речі, тоді в колгоспі працювало 350 комсомольців, а товариш Матвієнко – інститутський товариш Миколи Яковця!

«Сонячні кларнети» і Тамара Стратієнко

 У роки, коли  «Вітчизну» очолював Микола Яковець, на всю країну лунала пісенна слава колгоспного хору, який створили в господарстві й який навіть взяв участь у популярній мистецькій телепрограмі  «Сонячні кларнети». А вийшли сільські співаки із золотими голосами на всесоюзну сцену завдяки творчому натхненню і таланту млинівчанина ВолодимираЄвтуха: спів трьох десятків самодіяльних артисток і двох десятків чоловічих голосів запалював вогники надії і благополуччя в душах людей. Колгосп двічі оновлював костюми учасникам народного хору, а на запис телеверсії виступу хору в Хорупань навідалася відома телеведуча Тамара Стратієнко. Прибувши в село і вгледівши півсотні співаків у чудових костюмах, заледве не кожного з них обцілувала. Їїщирість і відкритість просто вразила хорупанців і додала творчого запалу.

Хтось співав, а хтось  «стукав»

На жаль, у цій світлій пісенній сторінці життєпису сільських митців не обійшлося й без ложки дьогтю. Якийсь ревний і пильний «стукачок» нашептав доблесним правоохоронцям про заробітну плату Володимира Євтуха, яка у вісімдесятих роках  XX сторіччя сягала аж… 90 карбованців! Отой агент зацікавився, у якому колгоспному підрозділі Володимир Юхимович відробляє робочий час. Не забарився з візитом і офіцер міліції з відділу ОБХСС (отдєл по борбє с хіщєніями соціалістічєской собствєнності) і, як кажуть, почав правити своє.

Фотоархів Миколи Яковця

Але хоч працівники  органів навчені різних оперативних премудростей, люди і  без цих знань, на інтуїтивному рівні, а то і методом дедукції навчилися вираховувати  «шісток». Розсекретив інформатора і Микола Яковець, але жодного слова йому не сказав і з господарства не витурив. Знову ж відгомін школи життя від Миколи Омельчука! Ймовірно,  той агент і досі почувається комфортно. І хай завжди йому буде добре: сподіваємося, що ця публікація не завдасть йому зайвих хвилювань і прикрощів: Господь йому суддя.

Вийти із проблемного кута тоді допоміг чиновник із міністерства сільського господарства України, який у той час перебував у Млинові з робочим візитом. Почувши, що в голови колгоспу виникли клопоти з художнім керівником хору, порадив узаконити його посаду в штатному розкладі, що Микола Аврамович оперативно зробив і таким чином втер носа і «стукачу», і його куратору. До речі, після цього заробітна плата художнього керівника зросла до 130 карбованців.

Узагалі керівна вахта Миколи Аврамовича у хорупанському колгоспі тривала 9 років. Він умів налагоджувати взаємовідносини з людьми, незалежно від їхніх посад, звань, статусу, інтелекту і навіть темпераменту. Надихала і дружина Тетяна Серафимівна, з якою пліч-пліч долали життєві крутозлами і вершили добрі справи. І таких справ в активі Миколи Яковця чимало. Скажімо, саме йому вдалося відновити роботу цегельного заводу в Ігнатівці. А відбувалося це так.

Як Микола Яковець вдихнув виробничу атмосферу в цегельний  завод

 Увійшовши в курс справ хорупанського колгоспу, якось очільник господарства завітав на цегельний завод, якого ніяк не могли запустити в роботу. Поцікавився в директора підприємства про причини зволікання із запуском виробництва. А той, напустивши міну зарозумілості, запитав у голови, хто він за спеціальністю.

– Інженер-механік, – коротко поінформував Микола Аврамович.

– Вам етого нє понять, – підбив підсумок короткій бесіді директор заводу.

- У такому разі, – спокійно, але впевнено наголосив голова колгоспу, – із завтрашнього дня ви – не керівник підприємства.

Буквально кілька хвилин йому вистачило, щоб оцінити «ділову хватку» цього начальника, в якого пульсувало чванство, демагогія і багаторічне виробниче розкачування. Невдовзі завод очолив підполковник у відставці Євген Альошко. Після двох тижнів стажування на цегельному заводі в Городку завод запрацював: тут виробляли один мільйон штук цегли у рік.

Фотоархів Миколи Яковця

До речі, автор цих рядків чимало інформації почерпнув від людей, які працювали під керівництвом Миколи Аврамовича. Скажімо, райком партії спонукав збудувати житло за місцем роботи. Двічі голова колгоспу зводив оселю і двічі передавав споруду то механізатору, то доярці, у яких виникала проблема з житлом. Врешті, під примусом керівництва району  голова у Пекалові збудував хату собі, де й досі мешкає. На жаль, вже із вічності родина відчуває погляд дружини, мами, бабусі:  десять з лишком років тому Тетяна Серафимівна відлетіла у позаземний вирій, із якого немає вороття…

Розповідь про Миколу Яковця була б неповною, якби обминув тему газифікації населених пунктів колгоспу: левову частку організаційних питань, виробничих проблем,  виготовлення документації і ділових перемовин він звалив на свої плечі. Інколи ризикував, але довів задумане до фінального завершення. До речі, навіть у райкомі партії про ініціативу хорупанського голови дізналися із запізненням.

Друзі хороші мої

Не секрет, що у роботі Микола Аврамович мав підтримку голів колгоспів із Млинівщини та інших районів, зокрема Івана Кухарчука, Аркадія Ревенка, Аліпія Мусійчука, Бориса Лотоцького та інших. Керувався цінними порадами і настановами головних спеціалістів управління сільського господарства агронома Юрія Лотоцького, ветлікаря Якова Загородька, зоотехніка Євгенії Нестерової.  Донині його душу зігріває тепло спогадів про шкільних друзів Сергія Левчука, Володю Вржеща, Сашу Демчука, Васю Слабецького, Васю Баранова, Тамару Жомер, Ніну Возняк. Щемлива згадка про інститутських колег Сергія Скібчика, Дмитра Дем’янишина, Олександра Вознюка, а також про головних спеціалістів колгоспу «Вітчизна»:  зоотехніка Олександра Тимощука, головного агронома Миколу Невірковця, кавалера ордена Леніна бригадира Степана Шимка та його колегу Миколу Котлюка, завідувачку фермою Анастасію Тарасюк.

У цьому списку окремий рядок про першого секретаря райкому партії Миколу Безкоровайного. Зовні суворий і небагатослівний, він мав добре серце і завжди намагався допомогти. Микола Аврамович пригадує, як напередодні  семінару в колгоспі заасфальтували чималий майданчик. Микола Федорович оцінив ділову хватку голови колгоспу, але після семінару дорікнув йому: « Невже  я тобі не допоміг би?» Однак Микола Яковець не хотів «завантажувати» першого керівника району клопотами, які й сам міг вирішити.

Узагалі для Миколи Аврамовича Микола Безкоровайний був єдиним керівником у районі, до якого дослухався і з яким рахувався. Із рештою начальників спілкувався, підтримував стосунки, але не заглиблювався в них. Утім, кожному своє з кожним…

Тиждень тому на життєвий поріг Миколи Яковця завітав сімдесятий весняний місяць. Оскільки офіційну дату його народження літописці зафіксували 17 березня, то надсилаємо йому найщиріші привітання і сердечні побажання. Нехай вистачає сил для підприємницьких ініціатив, а здоров’я – на дітей і внуків, натхнення – для радості і життєвих утіх. Нехай Господь подарує активне і щасливе довголіття під мирним небом України у щасливій родинній гавані, а також ще  багато світлих ювілейних дат.