1 травня 1951 року о 21 годині 30 хвилин в ув’язненні у Владимирському централі помер Блаженний Климентій Шептицький, архимандрит Унівського монастиря, рідний брат митрополита Андрея Шептицького.  У світському житті був послом до Галицького сейму та Віденського парламенту, заступником голови Господарського Товариства.

5 червня 1947 року Климентій Шептицький був арештований радянськими спецслужбами у своїй келії під час вечірньої молитви. Був засуджений на 25 років ув’язнення. Перетерпів більше сорока допитів репресивних органів, але не зрадив своєї віри.

 

І. Від народження до вступу в монастир (1869 -1911)

Блаженний Климентій Шептицький народився 17 листопада 1869 в с. Прилбичі, Яворівського повіту, Львівської області, як шоста дитина графа Івана Канти і Софії з Фредрів Шептицьких. Хрещення новонародженій дитині уділив кс. Мартин Узарський в костелі у с. Брухналь. Хресне ім’я – Казимир. Початкову освіту він одержав вдома, від найманих вчителів під наглядом матері. Катихизму й молитов його вчила сама мати. Перший раз Казимир приступив до Сповіді 9 квітня 1881р., а на наступний день – отримав Причастя.

Гімназійну освіту (1882-1887) Шептицький одержав в Ґімназії св. Анни в Кракові. Іспит зрілості здав з відзначенням. У 1887-1888 він вивчав право у Краківському Університеті.

У 1888-1890 він продовжував студії права по одному році в Мюнхені і Парижі. Студії закінчив академічним ступенем доктора в Краківському Університеті (1890-1892).

Казимир активно допомагав батькові в управлінні родинними маєтками, які знаходилися в трьох різних державах. Багато часу присвячував хворій матері, з якою часто їздив на лікування до Італії, аж до її смерті у 1904 році. З тих років маємо багату кореспонденцію між мамою і сином, в якій відбивається внутрішня боротьба Казимира за своє покликання до монастиря, щоб піти шляхом назначеним Богом.

У 1900 році він був вибраний послом до віденського парламенту і кандидатом до Державної Ради, повним членом якої став у  1901 році. З тих часів походять його виступи з різних соціальних справ. Незважаючи на такі важливі політичні зобов’язання, він не переставав піклуватися матір’ю та допомагати батькові. Зі сторони Казимира це дуже виразний крок, щоб надолужити батькові “страту” Романа, який став монахом.

Рішення вступити до монастиря і то східного обряду, як його брат Роман-Андрей, дозріло у Казимира в 1910 році. В наступному році Казимир радився в цій справі з римо-католицькими єпископами: архієпископом Більчевським та Пельчаром, які його благословили і підтримали в доброму намірі.

 

II. Життя в монастирі (1911 –1947)

 Коли його брат Леон зі своєю родиною був готовий перебрати головну посілість родини в Прилбичах та зайнятися стареньким батьком, у 1911 році Казимир передає свій фільварок племіннику Яну, а сам починає здійснювати своє покликання до монашества, яке відчував з ранніх років. Його покликання вже дозріло раніше, але він відкладав поступлення до монастиря, щоб не завдати батькові додаткового болю після того, як його старший брат Роман вступив до Чину св. Василія Великого всупереч планам свого батька.

Зі свідчень його родичів, а головно його матері, довідуємося, що покликання Казимира переходило різні фази і кризи. До свого  чернечого покликання ставився дуже серйозно і остаточно його бажання «поставити себе цілковито до диспозиції Господа» (це його власні слова, записані в листі до Павла Сапіги з дня 12. 12. 1911) перемогло. На домагання свого брата Митрополита Андрея він виїхав до Німеччини до монастиря  бенедиктинів у Бойроні (Beuron), щоб випробувати себе в чернецтві.

Після однорічного побуту в Бойроні, Казимир рішився все ж таки піти за приміром свого старшого брата Романа-Андрея і повернутися до обряду своїх предків. У 1912 році він розпочав новіціят в монастирі студійського уставу в Камениці, в Боснії. Там він прийняв схиму у 1913 році з новим монашим іменем св. Климентія папи. В тому ж році він розпочав богословські студії в Інсбруку. 28 серпня 1915 р. монах Климентій був висвячений на священика єпископом Діонізієм Няряді з Крижевець.

Через три роки, закінчивши богословські студії, він був призначений настоятелем студійського монастиря в Скнилові, який одначе з причини знищення дому під час воєнних подій було перенесено до літньої резиденції галицьких митрополитів в Уневі (що залишився матірним домом і лаврою аж до наших часів). В Унівській Лаврі о. Климентій зайнявся перебудовою будинків і пристосуванням їх до монастирських потреб, але головним його завданням в цих міжвоєнних часах було продовжувати розпочату митрополитом на початках цього століття працю обновлення традиційного чернецтва в Українській Греко-Католицькій Церкві за правилами святих Отців та вихованням нового покоління.

1926 р. о. Климентій був назначений ігуменом Унівського монастиря з відповідальністю за всі доми студійського уставу. 1936-1937 р. за дорученням Конгрегації для Східних Церков разом зі своїм братом Митрополитом випрацював Типікон для монахів студійського уставу, який восени 1937 року привіз до Риму і за благословенням папи Пія XI передав до потвердження Конгрегації.

З 1937 року він перебував у Львові, щоб піклуватися хворим Митрополитом та допомагати йому в його широкій адміністративній праці. Хоча втішався великою пошаною серед духовенства, ніколи не виступав самостійно, але держався в тіні митрополита і дискретно служив йому. У 1939 році  він вдруге побував у Римі, щоб в імені свого хворого-брата митрополита Андрея привітати нового папу Пія XII. В часі між двома світовими війнами о. Климентій брав участь в церковному житті, виступаючи з рефератами на суто церковні теми.

1939 р. зараз по вступі на західно-українські землі радянські окупанти розстріляли в батьківському домі в Прилбичах брата Леона з його дружиною. Був наказ також вбити отця Климентія. Замість нього розстріляли цілком непричетного польського священика, який в той час відвідував Шептицьких.

Зимою 1939 року митрополит Андрей поділив Радянський Союз на чотири екзархати. Росію він передав під опіку о. Климентія. Екзархи провели чотири синоди, в яких о. Климентій брав дуже активну участь. В часах  радянської та німецької окупацій він постійно перебував біля митрополита аж до його смерті 1 листопада 1944 р. Саме з митрополичих палат він  керував акцією переховування євреїв.

У 1944 році наслідник Митрополита Андрея Преосвященний Йосиф Сліпий іменував о. Климентія архімандритом монахів студійського уставу. В листопаді новий митрополит вислав до Москви делегацію для переговорів в справах греко-католицької Церкви. Делегацію очолив о. архімандрит Климентій. Під час свого побуту в Москві о. Климентій нав’язав контакт з о. Бравном. Вони домовилися, що через о. Бравна будуть передавати відомості до Ватикану про стан нашої Церкви під окупацією. Проте цей план не вдався, греко-католицьку Церкву чекало жорстоке переслідування.

У 1945 році після арешту єпископів о. Климентій став фактичним провідником духовенства, яке противилося насильному навертанню на православ’я. Продовжував традиційні зустрічі духовенства в четверги, на яких заохочував священиків не піддаватися приманам та погрозам. Він провів також зустріч з настоятелями чернечих чинів, під час якої було постановлено рішуче протиставитися затіям влади. Отець Климентій шукав різних способів, щоб передавати вістки про стан Церкви до Ватикану. Його листи написані до Кард. Тіссерана та о. Королевського МГБ перехопило. Вони стали corpus delictiпід час його слідства.

III. Ув’язнення о. Климентія і його останні роки життя (1947-1951)

Коли ще радянські війська перший раз вступили на територію Західної України у 1939 р., стало зрозуміло, що невдовзі розпочнеться відкрита боротьба з Церквою. Отець Климентій це усвідомлював і був готовий до випробування. В червні 1940 р. він пише послання “Посліднє слово”, в якому приготовляє монахів до грядучого переслідування. Перед своїм ув’язненням о. Климентій розумів, що його чекає така сама доля, як і всіх єпископів греко-католицької Церкви. Однак він не втікав від переслідувань, а готувався їх прийняти. У травні 1945 р. він писав до свого брата Станіслава: “Тепер настали для нас тяжкі часи. Весь греко-католицький єпископат ув’язнено ще місяць тому – тиск, аби переходити на православ’я. Богу дякувати, духовенство у своїй моральній цілості стоїть за віру міцно – і не сходить на бездоріжжя, незважаючи на в’язниці, погрози і т.д. Тяжкі часи настали – але Бог добрий і не полишить нас у біді. Я все ще живу коло “Юра”, в моєму давньому покою, але не знаю, як довго це триватиме й що принесе мені завтрашній день”. У листопаді 1945 о. Климентієві було наказано вибратися зі Львова і перенестися до Унева.

Свою особисту хресну дорогу архімандрит розпочав 5 червня 1947 р. У цей день він був заарештований в Унівській Лаврі. Під час обшуку МГБ підкинуло сфабриковану листівку антирадянського змісту – буцімто знайшло її  у його келії. Коли отця вивозили з Унева, до гостинця збіглися унівчани, щоби хоч поглядом попрощатися з ним.

Поневіряння розпочалися у внутрішній в’язниці УМГБ м. Львова. Його звинувачували в антирадянській діяльності. Вже від 1927 р. каральні органи закидали католицьким священикам таке звинувачення. “Зрадою Батьківщини” МГБісти вважали розповсюдження буклету “Пам’ятка з Унева” (1937), в якій, між іншим, говорилося, що більшовики намагаються знищити Церкву та пам’ять про Бога в народі. О. Климентія звинувачували у співпраці з Ватиканом, а приводом послужило перехоплення листів о. архімандрита до Рима про переслідування греко-католицької Церкви в Україні. Цього було достатньо для того, щоб генерал-лейтенант Воронін 30 травня 1947 р. видав постанову про арешт о. Климентія. 6 і 7 червня у Львові відбулися два допити, на яких архімандритові висунули звинувачення за ст. 54-1 “а” і 54-11 УК УССР – “Антирадянська діяльність”. На запитання слідчого, чи арештований погоджується із звинуваченнями, о. Климентій відповів: “З висуненими звинуваченнями я не погоджуюся. Я – монах, жодної політичної діяльності  я не провадив”.

Вже 27 червня 1947 р. згідно з розпорядженням заст. міністра Госбезопасности УССР Єсипенка за №3/4/1571 (від 26 червня 1947 р.) о. Климентія перевели до Києва у внутрішню в’язницю МГБ УССР. Сюди від прибув 4 липня того ж року. Саме тут найбільше знущалися над 78-літнім старцем. Про це свідчать виклики на допити, які зберігаються в особистій справі о. Климентія за №3103 в архіві Інформаційного Центру УВД Володимирської обл. “Виклик” – це маленький клаптик паперу, на якому вказане прізвище в’язня, дата і час допиту та прізвище слідчого. Для ілюстрації нелюдського ставлення до священика вистачить з 45-ти таких “папірців” вибрати три: 29 серпня 1947 р.: допит відбувався від 23.00 до 2.30, 2 вересня того ж року – від 23.00 до 2.00, 16 вересня того ж року – від 22.10 до 0.35. З метою психічного виснаження в’язнів допити відбувалися вночі. Чого домагалися посіпаки від сивоголового старця? У вироку Особого Совещания при Министре Государственной Безопасности Союза ССР від 28 лютого 1948 р. записано, що “осужден за активную антисоветскую деятельность и укрывательство контрреволюционных банд украинских националистов ст. 54-1 “а” и 54-11 УК УССР на 8 лет тюремного заключения”.

Для о. Климентія був чужим вузький націоналізм і збройна боротьба, в якій гинули невинні люди.Звинувачення МГБ  відносно військової співпраці о. архімандрита з УПА є безпідставними. Бути вірним УГКЦ в той час означало бути “врагом народа”. Відмова переходу на “православ’я” кваліфікувалася як “измена Родине”.

Співв’язні о. архімандрита по Київській в’язниці розповідають: “Отець Климентій, не дивлячись на похилий вік (79 літ), тримався добре, не хворів, ніколи не вимагав полегшення режиму, не просив ліків. Під час прогулянки в закритому дворику в’язниці, що тривала близько 30 хвилин, о. Климентій крокував разом з нами, “гуськом”, один за одним в коло, як вповні здорова людина […] Я запитував о. Климентія, чи не важко йому переносити тягар режиму, на що о. Климентій відповідав: єдине, що його турбує, це те, що нема можливості служити як належить Богові й людям, яких він залишив і в монастирі, і в селі”.

Різними способами служба безпеки намагалася зламати непохитну віру о. Климентія. “Невже ж нема можливості звільнитися отцеві з в’язниці?” – запитував я (Р. Новосад – авт.). Відповідь архімандрита була: “Така можливість є. Але я не погоджуюся на їх умовини. Слідчий пропонував мені перейти на православіє, і тоді мене переведуть в монастир. Я відповів: “Де мені на старості літ міняти свою віру, хай вже буде воля Божа”. Така була відповідь на спокусу слідчого”.

Навіть у в’язниці унівський архімандрит провадив аскетично-молитовне життя: одразу після вставання молився, постив, під час Великого посту не їв м’яса. Р. Новосад згадує, що одного дня “отець Климентій об’явив т. зв. говіння […] Протягом дня отець молився, декілька разів: ранком, перед їдою, після їди, перед сном, а в часі говіння повністю відключився від усього, що діялося в камері, і просив не затівати звичайних дискусій на громадсько-політичні теми, просив усіх молитися […] По неділях отець подумки прочитував літургію […] В умовах суворого режиму відправляти Службу Божу було неможливо, бо наглядач, якби почув спів чи голосну розмову, зразу заборонив би. Це добре розумів отець і молився пошепки або, в неділю, – упівголоса разом з нами […] Коли закінчилося слідство, я з превеликим жалем розставався з непересічною людиною ангельської доброти і душевної щедрості”.

Колишній в’язень радянських тюрем Іван Кривуцький так описує першу зустріч з о. Климентієм у Київській в’язниці: “Висого зросту, 180-185 см, худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею. Рухи повільні, спокійний, обличчя і очі привітні. Мені нагадав святого Миколая […] Зайняв вільне ліжко – перше праворуч від дверей. Сів на краєчок, склав руки на палицю, підборідок – на руки і задумався […] Ми не чекали такого “злочинця” в нашій камері. На кілька хвилин запанувала мовчанка. Відчувалося, що він утомлений і розстроєний (…) Щодня вранці і перед сном о. Климентій підходив до вікна на відстані більше одного метра (ближче не дозволялося), опершись руками на палицю, схиляв голову і пошепки молився, – згадує в’язень Кривуцький. – У в’язниці архімандрит щедро ділився скромними пакунками, які приходили від сестер-монахинь. Одного разу на Великдень він отримав три освячені яблука і по половині роздав усім співмешканцям по камері. З великим трепетом усі спожили освячений подарунок – так святкували Великдень”.

Усі труднощі в’язничного життя: нічні допити, шантаж, залякування, переведення з одного місця на інше – архімандрит переносив як справжній Христовий воїн. В’язні, які були разом з отцем у камері, однозгідно стверджують, що о. Климентій ніколи погано не висловлювався про слідчих, які його вимучували. “Для мене тюремна камера – це монаша келія. Живу так, як жив би в монастирі. Тішуся тим, що можу багато молитися, що можу все те переносити та жертвувати себе Господу Богу. […] Думаю, що ми є останні жертви тепер та що Господь все скоро перемінить на краще. І то, може, в короткому часі. Тільки молімося, маймо довір’я до Господа Бога, не сумніваймося в тому, що нічого не діється без Божої волі, і Пречиста Діва Марія та наші святі заступники поможуть нам”.

Після оголошення в березні вироку о. архімандрита відправили до Москви. 15 березня згідно з наказом №20/1/4248 за підписом полк. Волхонського, нач. 1-го отдела тюремного управления МВД СССР у Москві о. Климентія вирішили відправити у Володимирський централ. 10 квітня 1948 р. отець прибув до Володимирської тюрми. По дорозі в нього вкрали всі речі.

Історія “Владімірки” дуже “славна” і сягає своїм корінням у XVIII ст. Т. зв. “рабочие дома” були збудовані у Володимирі в 1783 р. за наказом імператриці Катерини ІІ. За часів Миколи І та Олександра ІІ сюди висилали різного роду злочинців, що були невгодні “царю-батюшці”. У 1906 р. тут створено т.зв. “временную каторжную тюрьму”, яка стала безпосередньою “родоначальницею” для Володимирського централу. Від цього часу у Володимирі відбували покарання політичні в’язні. Серед перших був майбутній радянський воєначальник М. Фрунзе. У 1944 р. господарем в’язниці став славний Народный Комиссариат внутренних дел (НКВД), у 1946 р. – УМВД, а в 1949 р. – МГБ. Кінець усіх цих перетворень настав у 1953 р., коли в’язниця перейшла у володіння МВД. В’язні мали свої особисті номери, і навіть працівники тюрми не знали їх прізвищ. 

Варвара Іванівна Ларіна – колишня працівниця централу – згадує і нашого мученика. “Сидел он, – розповідає пенсіонерка, – в тридцать четвертой камере на 2-ом корпусе. Был он очень высокий, с бородой. Когда мы приносили еду, он всегда улыбался. И часто смотрел в окно”. Здається, що усмішка була єдиним знаряддям для о. Климентія, щоб проповідувати Євангеліє, і то знаряддям найкращим на той час. Дивлячись у вічі смерті, старець ще мав силу усміхатися. Може ота усмішка і молитва лякали МГБістів, бо задумалося їм 81-літнього в’язня відправити аж до м. Верхньо-Уральська Челябінської обл. у Верхньо-Уральську в’язницю. Такий наказ вийшов з-під пера отдела “А” МГБ СССР 25 лютого 1950 р. Невідомо, з яких причин, але цей наказ не було виконано. Архімандрит залишився у Володимирі. Метою таких переміщень було фізичне виснаження в’язня.

З архівних документів можна ще довідатися про певні факти з володимирського періоду життя о. Климентія. Більшу частину свого перебування у в’язниці отець провів у медичному корпусі. На стан його здоров’я дуже вплинуло перебування у Київській в’язниці. Ще у 1948 р. перед виїздом до Володимира у довідці з особистої справи №606 о. Климентія Шептицького в графі “стан здоров’я” записано: “Здоров”. Але вже у Володимирі лікарі записали: “декомпенсированный миокардит”. Лікарі прописали йому їсти білий хліб і пити молоко! В камері разом з архімандритом перебував тільки один неграмотний росіянин, і отець мав поважні труднощі при написанні різних заяв до начальника в’язниці (Шептицький не знав російської мови). Часто було так, що прохань о. Климентія начальник не розумів, і вони залишалися без відповіді. В одній заяві знаходимо прохання, щоб побачитися з монахом, який мав привезти продукти. На заяві стоїть резолюція “Отказать”. Не знаємо, чи хтось у в’язниці відвідував архімандрита. Нажаль, свідки вже померли, а ті, які живуть у Володимирі, дуже мало пам’ятають про в’язнів, що були під номерами. Який номер мав о. Климентій, не відомо.  Номер його особистої справи був 751.

1 травня 1951 р. о 21 годині 30 хв. у Володимирській в’язниці добігло кінця земне життя блаженного ісповідника і мученика за віру Христову. Причиною смерті о. архімандрита, як подає довідка про смерть, була “нарастающая слабость сердечной деятельности на почве общего артериосклероза, декомпенсированного порока сердца, гипертонии и старческой дряхлости”. Що б не було причиною смерті, певним є одне: о. архімандрит до смерті був вірний своїм християнським ідеалам. Незважаючи на всі погрози чи обіцянки, архімандрит не зрадив своєї Церкви і віри. До останніх хвилин свого життя він був вірний своїм монашим обітам. Без сумніву, о. Климентій був добре підготовлений до мучеництва своїм аскетичним життям у монастирі: спав сидячи, разом зі всіма братами чергував на кухні, носив дуже убогий і простий одяг, незважаючи на те, що походив з графської родини, у келії мав тільки залізне ліжко, шафу, столик і клячник, на якому молився перед Розп’яттям_. Ян Казимир Шептицький пише, що найкращим виразом особи о. Климентія є його молитовна постава: під час молитви він був цілковито відданий розмові з Богом – це було повне покори молитовне стояння. Тому й у в’язницях він переносив з ангельською терпеливістю насмішки і наругу над своїм духовним саном і з радістю виконував найбільш принизливі роботи, утверджуючись у вірі в Бога.

 

Поховання відбулося 3 травня о 3 год. вночі. Про процедуру захоронення в’язнів розповіла В. Ларіна. Вночі, щоб ніхто не бачив, померлого роздягали, обгортали в простирадло, брали на ноші й виносили за браму в’язниці на міське кладовище, яке знаходилося поруч з в’язницею. В’язнів хоронили одразу під стіною. Без будь-яких докорів сумління, тіло просто кидали в заздалегідь приготовану яму і засипали землею, не залишаючи жодних позначок. Ларіна стверджує, що до ями вкидали пляшечку з запискою, на якій вказувалося прізвище, дата народження і смерті померлого.

Вересень 2000 р. Володимирське кладовище. Шелестять від вітру кленові листочки. Поруч, в кількох метрах, в’язниця. До її стіни притулилися безіменні могили. Зарослі й недоглянуті, стоять вони, немов той обшарпаний полин обабіч шляху. Цвинтар подібний на джунглі. Аби добратися до якоїсь могили, треба прикласти багато зусиль, щоб забрати з дороги гілляки і прогорнути двометрові бур’яни. В тих джунглях панує спокій. Вже не чути викриків п’яних слідчих, вже не брязкають ключами вартові, вже не мучить спрага, голод, холод. В кінці 50-тих – на початку 60-их років на могилах в’язнів зроблено чергові захоронення. Десь отут лежать мощі  о. Климентія. Мабуть, віднайти їх не вдасться. Перші спроби виявилися невдалими. Пошуки продовжує організація “Володимирський некрополь”.

У 1991 р. Прокуратура УССР посмертно реабілітувала архімандрита Климентія. Цей факт свідчить про те, що він був невинним і терпів тортури тільки тому, що був членом греко-католицької Церкви і архiмандритом.

Опінії святості о. архімандрит удостоївся ще за свого життя, особливо за геройську поставу тоді, коли, наражаючи своє життя на небезпеку, переховував євреїв від нацистів.

Неординарність особи архімандрита Климентія зауважували його співв’язні: “Спостерігаючи щоденно поведінку архімандрита, його справжню посвяту Богові, незаперечну відданість вірі своїх предків, любов до свого знедоленого народу, я вже тоді міркував собі, що такі люди повинні бути зачислені в список тих багатьох мучеників, великомучеників, святих, якими заповнений наш церковний календар. Вже тоді я розумів, що мав щастя спілкуватися зі святою людиною”. Після виходу Церкви з підпілля особою Сл. Б. Климентія зацікавилося широке коло людей, які вивчають його життя і діяльність. Ще в 60-ті роки Апостольський Престіл дозволив називати о. Климентія “Слугою Божим”. 1995 р. розпочався беатифікаційний процес. У пам’яті людей, які знали о. архімандрита, він залишився зразковим ченцем і аскетом, добрим пастирем і відданим справі єдності Церков.

21 червня 2001 р. Іван-Павло ІІ проголосив архімандрита Климентія блаженним мучеником.

За матеріалами http://pc.studyty.org.ua/